Продуктивність праці та її вимірники: натуральні, трудові та вартісні

Основним економічним показником ефективності витрат праці персоналу підприємства є продуктивність праці, що характеризує співвідношення результатів і витрат праці (обсягу виготовлених матеріальних благ й кількості затраченої праці).

Під продуктивністю праці розуміють ефективність витрат живої праці, яка визначається кількістю продукції, виготовленої за одиницю робочого часу, або витратами живої праці на виготовлення одиниці продукції. Рівень продуктивності праці характеризується показниками виробітку та трудомісткості продукції.

Виробіток (В) – це кількість продукції, що виробляється за одиницю робочого часу або припадає на одного середньооблікового працівника підприємства.

Для кількісної оцінки виробітку застосовуються натуральні, вартісні та трудові показники. Натуральні показники відображають виготовлену продукцію у фізичних одиницях (штуках, метрах), що припадають на одного середньооблікового працівника за певний період. Виробіток у натуральних вимірниках визначається діленням обсягу виробленої продукції на кількість затраченого часу, вираженого у нормо-годинах або у середньообліковій чисельності промислово-виробничого персоналу. Якщо підприємство виготовляє кілька видів однорідної продукції, яка відрізняється одним чи кількома параметрами (об’ємом, розмірами, продуктивністю тощо) доцільно використовувати умовно-натуральні показники вимірювання продуктивності праці, які дозволяють привести до зіставного виду різнорідну продукцію (наприклад, умовна консервна банка, умовне паливо).

Вартісні показники продуктивності праці характеризують вартість продукції у грошовому виразі, виготовленої підприємством протягом певного періоду, що припадає на одного середньооблікового працівника.

Виробіток у вартісних вимірниках обчислюється діленням обсягу виробленої продукції у грошовому вимірі на витрати часу, що виражені у середньообліковій чисельності ПВП або відпрацьованій ними кількості людино-днів чи людино-годин:

де, В – виробіток у вартісних вимірниках;

Q – обсяг виробленої продукції, грн.;

Ч_СЕР – середньооблікова чисельність ПВП, чол.

На підприємствах визначають годинний, денний, місячний та річний виробіток.

Годинний виробіток обчислюється діленням обсягу випущеної за певний період продукції на кількість годин, відпрацьованих усіма працівниками протягом цього ж періоду; характеризує продуктивність праці за відпрацьовану годину робочого часу.

Денний виробіток визначається діленням обсягу випущеної за певний період продукції на кількість людино-днів, відпрацьованих за цей самий час; характеризує продуктивність використання робочого дня.

Місячний (річний) виробіток визначається діленням обсягу випущеної за місяць (рік) продукції на середньооблікову чисельність ПВП або основних робітників; характеризує продуктивність використання робочого часу за місяць (рік).

Трудомісткість (ТМ) є оберненим показником до виробітку і відображає витрати робочого часу на виготовлення одиниці продукції. Трудомісткість обчислюється діленням робочого часу в нормо-годинах, що витрачається на виготовлення певного обсягу продукції (Т), на обсяг виготовленої продукції.

Показник трудомісткості має низку переваг порівняно з показником виробітку:

– відображає прямий зв'язок між обсягом виробництва та витратами праці;

– дає змогу виявити фактори та резерви зростання продуктивності праці;

– дає змогу порівнювати витрати праці на однакові вироби у різних підрозділах.

Розрізняють такі види трудомісткості:

– Нормативну трудомісткість – це витрати праці на виготовлення продукції або виконання робіт, що обчислюються за діючими на підприємстві нормами.

– Планову трудомісткість – це витрати праці на виробництво продукції або на виконання певного обсягу робіт, що встановлено з урахуванням змін норм у плановому періоді в результаті впровадження організаційно-технічних заходів.

– Фактичну трудомісткість, яка визначається, виходячи з фактичних витрат праці на підприємстві.

Планування росту продуктивності праці за техніко-економічними факторами. Резерви росту продуктивності праці

Планування продуктивності праці на підприємствах здійснюється методом прямого рахунку та по факторним методом.

Метод прямого рахунку передбачає визначення планового рівня продуктивності праці (ПП_пл) шляхом ділення планового обсягу випуску продукції (Q_пл) на планову чисельність промислово-виробничого персоналу (ПВП) (Ч_пл):

Б) Факторний метод передбачає розрахунок приросту продуктивності праці із урахуванням впливу на її рівень окремих факторів за наступним алгоритмом:

1. Розраховується вихідна чисельність промислово-виробничого персоналу в розрахунковому періоді (Ч_вих) для забезпечення планового обсягу виробництва (Q_пл) при збереженні базового рівня виробітку продукції на одного працівника (В_баз);

або

де І_Q – темп росту обсягу продукції у плановому періоді.

2. Розраховується зміна вихідної чисельності працівників у плановому періоді під впливом окремих факторів росту продуктивності праці.

2.1. Економію чисельності працівників за рахунок підвищення технічного рівня виробництва (запровадження нової техніки, технології, модернізації обладнання) (Е_ч) можна розрахувати за такою формулою:

,

де t₁, t₂ – трудомісткість виробництва одиниці продукції до та після впровадження технічного заходу.

2.2. Економію чисельності працівників у результаті вдосконалення управління, організації виробництва і праці можна розрахувати наступним чином:

а) економію чисельності керівників, спеціалістів і службовців (КСС) в результаті вдосконалення управління виробництвом:

де Ч_КСБ – середньооблікова чисельність КСС у базовому періоді;

Ч_КСН – середньооблікова чисельність КСС за новими нормами;

б) економію чисельності робітників в результаті покращення використання робочого часу (скорочення внутрішньозмінних простоїв):

де Д_пл, Д_б – число робочих днів, відпрацьованих одним робітником у плановому і базовому періодах;

Ч^’_пвп – вихідна чисельність ПВП, скоригована із врахуванням впливу заходів із вдосконалення організації виробництва;

П_роб – питома вага робітників у базовій чисельності ПВП, %.

2.3. Економію чисельності працівників за рахунок структурних зрушень у виробництві можна розрахувати за такою формулою:

,

де Т_б, Т_пл – трудомісткість виробництва однієї тисячі гривень продукції у базовому та плановому періоді.

3. Визначається планова чисельність працівників шляхом віднімання від вихідної чисельності у плановому періоді загальної величини їх економії:

4. Розраховується приріст продуктивності праці у плановому періоді:

Важливим елементом аналізу є розрахунок можливого приросту обсягу випуску продукції завдяки підвищенню продуктивності праці:

де ∆ Q_ПП – приріст обсягу випуску продукції за рахунок підвищення продуктивності праці, %;

∆ Ч – приріст чисельності працівників, %;

∆ Q – загальний приріст обсягу виробництва, %.

Резерви росту продуктивності праці – це наявні можливості її підвищення, які можуть бути використані протягом певного періоду.

1. За сферою виникнення і використання резерви бувають:

– народногосподарські – впливають на зростання продуктивності праці у всіх галузях (впровадження економічних реформ, розвиток перспективних галузей);

– галузеві (вдосконалення управління галуззю, впровадження нових технологій, удосконалення організації виробництва тощо);

– міжгалузеві – можливості, які створюють одні галузі для підвищення продуктивності праці в інших, суміжних галузях (створення у машинобудівній галузі нових засобів праці для обробних галузей).

– внутрішньовиробничі (вдосконалення використання техніки та технології на підприємстві, покращення використання робочого часу та праці).

2. За часом використання:

– перспективні можуть бути використання за тривалий час (суттєве удосконалення техніко-технологічної бази підприємства, організації і управління);

– поточні можуть бути використані протягом року (покращення використання робочого часу, ефективніше використання діючого устаткування).

Чинники росту продуктивності праці – це умови, створення яких забезпечує використання на підприємстві наявних резервів.

З огляду на можливості впливу на діяльність підприємства всі чинники зростання продуктивності праці поділяють на дві групи – зовнішні та внутрішні.

До групи зовнішніх чинників належать ті, що перебувають поза контролем окремого підприємства (законодавча база, політична ситуація, стан економіки, ринкова інфраструктура, природні ресурси, ситуація у суспільстві), до внутрішніх – ті, на які може впливати підприємство (продукція, персонал, технологія, матеріали та енергія, обладнання, організація виробництва й праці, система мотивації тощо).

У практиці господарювання для аналітичних цілей та укрупнених розрахунків може використовуватися така класифікація факторів росту продуктивності праці:

– матеріально-технічні (удосконалення техніки й технології, застосування нових видів сировини і матеріалів, механізація та автоматизація виробництва тощо);

– організаційні (поглиблення спеціалізації, комбінування, удосконалення системи управління та організації виробництва тощо);

– економічні (удосконалення методів планування, системи оплати праці, участі працівників у прибутках тощо);

– соціальні (створення сприятливого психологічного клімату, нематеріальне заохочення, поліпшення системи підготовки та перепідготовки персоналу тощо);

– природні умови та географічне розміщення підприємств (аналізують на підприємствах добувних та деяких переробних галузей промисловості).