Плеяда» та її маніфест. Творчість Ронсара.

Розвиток французької літератури другої половини XVI ст. характеризується розквітом гуманістичної поезії. Ще в 40-ві роки нові тенденції в поетичній творчості проявилися у поетів ліонської школи (Моріса Сева, Луїзи Лабе та ін.), які наслідували досвід Петрарки та італійських поетів неоплатонізму XV ст., оспівували ідеальну любов, зображували жінку як втілення найвищих доброчесностей. Ліонським поетам не властивий демократизм раннього французького гуманізму. Вони наповнювали свої твори інтелектуалізмом, надавали великого значення естетичності форми, відстоювали високий ідеальний зміст поезії.

Ліонська школа дала певний поштовх до інтенсивного розвитку гуманістичної поезії в другій половині XVI ст. Найвищим її досягненням була творчість поетів паризької літературної групи «Плеяда» Жоашена дю Белле, Жана Дора, Жана Антуана де Баїфа, Етьена Жоделя, Понтюса де Тіара, Ремі Белло і особливо її глави - П'єра де Ронсара. Утворилася ця група у 1547 р. під назвою «Бригада». Спочатку вона складалася з чотирьох членів: Ронсара, де Баїфа, дю Белле - учнів коледжу і їхнього учителя і керівника коледжу, філолога-еллініста Жана Дора. Згодом, на початку 50-х років, розширився склад «Бригади» - до семи чоловік - і відповідно змінилась назва - тепер група іменувалась «Плеяда». Всіх її учасників об'єднували дружба, єдність переконань і мети.

Ще в період існування «Бригади» у 1549 р. дю Белле опублікував трактат «Захист і звеличення французької мови», в якому, по суті, сформулював теоретичні принципи групи. Цей трактат і вважається програмним маніфестом «Плеяди». Основне в «Захисті» - заклик до створення нової національної гуманістичної поезії, яка б ґрунтувалася на засвоєнні античності. Написаний трактат емоційно, пристрасно. Передовсім дю Белле виступає проти латинськомовної поезії і відстоює права французької мови. З осудом він говорить про французів, які віддають перевагу латинській мові, зневажають рідну і презирливо ставляться до неї, заперечує хибні твердження, нібито вартість думок залежить від того, якою мовою вони висловлені. Його міркування про рідну мову пройняті вірою в її величезні можливості, гордою упевненістю в тому, що вона «зрівняється з мовою самих греків і римлян і породить за їх прикладом Гомерів, Демосфенів, Вергіліїв і Ціцеронів» Дю Белле стверджує, що мова є свідомим витвором людей і може змінюватися з їхньої волі. Багатство чи бідність мови, на його думку, залежить від того, як її розвивають, адже «мови не виростають самі по собі, як трава, коріння і дерева, одні немічні й кволі за своєю природою, інші - здорові, могутні, здатні нести вантаж людських думок; ні, могутність їх породжується волею і бажанням смертних». Дю Белле закликає збагачувати і розвивати мову і пропонує для цього відповідні засоби: сміливе створення, за прикладом греків, нових слів, введення, звичайно, в міру, слів старовинних і запозичених з древніх мов. Він радить поету спілкуватися не тільки з ученими, а й з людьми різних професій і видів ремесла: «корабельниками, ливарниками, художниками, граверами й іншими, а також знайомитися з їх винаходами, з назвами матеріалів і знаряддями, якими вони користуються у своєму ремеслі і мистецтві»

Багато уваги приділяється з «Захисті» обґрунтуванню принципу наслідування античності. Засвоєння змісту, жанрів і стилю античності, переважно еллінської поезії, за дю Белле, - це основний шлях до створення національної поезії високої естетичної досконалості і великих громадських, філософських та моральних проблем, його літературні критерії основувалися на античному розумінні цінності поезії. Засуджуючи поезію чисто розважальну, банальну, дю Белле вимагав створення літератури великого емоційного заряду. «Знай, читачу, тільки той буде справжнім поетом, хто змусить мене обурюватися, заспокоюватися, радіти, страждати, любити, ненавидіти, захоплюватися, жахатися - коротше кажучи, хто буде по своїй волі керувати й розпоряджатися моїми почуттями. Ось правдивий пробний камінь, на якому слід перевіряти всі поеми на всіх мовах»).

Для оновлення поезії, на думку дю Белле, слід зректися національних традицій середньовічної поезії та її жанрів - рондо, балади, віреле, канцони - і сприйняти поетичні жанри і форми античних віршів - епіграми, за прикладом Марціала, елегії, за прикладом Овідія, оди, ще невідомі французькій Музі, еклоги, епопею, а також італійський сонет. При цьому повинен вироблятися і відповідний «вчений», високий стиль: вірші слід прикрашати серйозними сентенціями, яскравими фарбами,. надавати їм «вишуканої класичної ерудиції».

Зневажливо говорить дю Белле про середньовічні драматичні жанри - фарс і мораліте - і вважає потрібним відродити славу класичних комедій і трагедій.

Значне місце в «Захисті» займають міркування про образ поета і його призначення. Вони основані на розумінні поезії як плоду, з одного боку, свідомої праці і виробленої майстерності і, з другого - як натхнення. За дю Белле, поет має бути великим трудівником, відзначатися «вченістю», багатством знань, здатністю до захоплення й натхнення. Праця поета розцінюється як високоблагородна, суспільно значима діяльність, позбавлена дріб'язковості й корисливості, спрямована до величезної мети духовного збагачення людини.

Містяться в трактаті дю Белле й критичні випади проти придвірного середовища, проти Сорбонни, яка чинить перешкоди поширенню знань, розвитку наук і мистецтв.

Сформульовані в «Захисті» принципи знайшли практичне втілення в поезіях самого дю Белле та інших членів «Плеяди». Але з роками, в процесі розвитку творчості, намітився певний розрив між теоретичною програмою і реальною практикою митців. Зокрема, всупереч вимогам «Захисту», поети зверталися до національних поетичних традицій і плідно використовували їх у своїй творчості. Провідна роль у створенні нової поезії і в діяльності «Плеяди» належала «королю поетів» Ронсару.

П'єр де Ронсар (1524-1585) походить з дворянської родини. В 12 років він став пажем принців, згодом ввійшов до почту членів королівської фамілії і почту дипломатичної місії; побував у Шотландії, Англії, Фландрії, Голандії, Німеччині, Італії. У цей час Ронсар багато читав, вивчав європейські мови, робив спроби писати вірші. Він сподівався висунутися на королівській службі, але через тяжку хворобу, яка спіткала його в сімнадцять років і призвела до втрати слуху, йому довелося змінити свої наміри. Ронсар твердо вирішив серйозно зайнятися поетичною творчістю. В 40-ві роки він навчався у Парижі, де оволодівав грецькою мовою, вивчав античну літературу. Обдарованість, захопленість навчанням і поезією робили його особу надзвичайно привабливою, і невдовзі навколо нього створився поетичний гурток «Бригада», який згодом розширився і був перейменований у «Плеяду». Ронсар наполегливо готував себе до поетичної діяльності й відразу поставив перед собою значимі, високі цілі. Він хотів прославити французьку мову та поезію, принести користь своїй країні, не розважати, а вчити читача, прилучати його до скарбниці поетичного мистецтва. Без сумніву, «Захист і звеличення французької мови» було написано під його впливом. Перші публікації окремих поезій Ронсара з'явилися у 1547 р. У 1550 р. вийшла у світ перша збірка «Чотири книги од», а в 1552 р.- нова збірка «Любовні вірші до Кассандри». Ними відкрився найбільш значний і плідний період творчості Ронсара, який продовжувався до 1560 р. Ці поезії написані цілком у дусі принципів «Захисту».

Перша збірка об'єднує великі оди, написані за взірцем Піндарових творів, і оди, створені в «гораціанському» стилі. На думку Ронсара, призначення творів цього жанру - уславлення величних дій історичних осіб, поетичних творів, краси природи, чеснот близьких і милих йому людей. Піндаричні оди в основному вихваляють високих осіб, а також друзів поета - Баїфа, Дора й ін. Для них характерні «вченість», урочистість, ідеалізація зображуваного. Поет широко вводить у твори міфологічні образи, вдається до прийомів ораторського мистецтва, прикрашає свій стиль різноманітними тропами. Наслідування форми і образної системи древнього автора зумовило штучність піндаричних од Ронсара. І все ж слід визнати їхню цінність як першої спроби створення у Франції героїчної, патетичної поезії.

Гораціанські оди - це переважно невеликі вірші, різноманітні за своєю тематикою. В них значне місце займають роздуми про життя і смерть, про красу і невмирущість природи й поезії, теми дружби і кохання. Виразною є морально-дидактична тональність цих од. Стиль їх простіший, ніж у піндаричних одах, образи нерідко беруться з реального світу.

Загалом оди Ронсара збагатили французьку поезію, внесли в неї мотиви героїзму, високі ідеали, розширили її жанрові та тематичні межі, надали їй емоційної повноти.

Під сильним впливом книжної традиції, особливо лірики Петрарки, написана й друга збірка - «Любовні вірші до Кассандри». Під ім'ям Кассандри поет оспівує жінку, з якою замолоду зустрівся в Блуа і закохався в неї. У дусі петрарківського сонета жіночий образ ідеалізований, є втіленням краси і чеснот. Однак у ліричному герої Ронсара сильніше виражене прагнення до чуттєвих насолод, в ньому більше темпераменту, гарячої пристрасті.

Збіркою «Любовних віршів» Ронсар, разом з іншими поетами, утверджував у французькій поезії любовний сонет.

З 1553 р. характер творів Ронсара помітно змінюється. Поет відступає від деяких теоретичних принципів «Захисту» і починає звертатися до національних поетичних традицій. У його поезіях посилюється і Поглиблюється ліричне начало, проявляється більша самостійність і в змісті, і в формах, поширюється тематика, простішим стає стиль. В такому ж дусі створена ціла низка нових збірок поета: «Любовні вірші» (поширене видання), «Суміш», «Продовження книги любові», «Нове продовження книги любові», дві книги «Гімнів» та ін. Найвидатнішими з них визнають «Продовження книги любові» і «Нове продовження книги любові». Переважна більшість віршів цих збірок - сонети, присвячені Марії; вони і становлять цикл «Любов до Марії». Прототип героїні - сільська дівчина Марія Дюпон, яку любив Ронсар. Це була щаслива, взаємна любов. У своїх віршах поет відійшов від надмірної ідеалізації, обожнення образу коханої. Марія - земна, реальна жінка, проста й весела, усім своїм образом невіддільна від природи, серед якої зросла. Любовні почуття поета теплі, радісні.Тема кохання займає чільне місце в усіх збірках і розкривається в різноманітних відтінках. Нерідко Ронсар малює еротичні сцени, трапляються любовні поезії жартівливого характеру, численні анакреонтичні вірші, в яких поет звичайно закликає насолоджуватись молодістю, адже час швидкоплинний і краса скороминуща.

Вірші Ронсара другої половини 50-х років відзначаються критичними тенденціями. В них висловлюється неприязне ставлення до королівського двору, засуджуються пороки двірського середовища - жадібне прагнення до розкоші, честолюбність, лицемірство, брудна жага накопичення багатства. Суєтному двору протиставляється простота сільського життя на лоні природи.

Другий період творчості Ронсара (1560-1572) припадає вже на добу релігійних воєн. У цей час Ронсар наблизився до королівського двору і став двірським поетом. Тепер у своїх творах він часто звертається до політичних питань. Релігійні війни гнітять його, і це зумовлює трагічне звучання поем.

В останній, третій, період творчості, який розпочався після 1572 p., Ронсар писав небагато. Найзначніший доробок цього часу - цикл любовних сонетів «До Єлени». Створені вони на основі любовного захоплення, пережитого уже немолодим поетом, Єленою де Сюржер. Для цих поезій характерний елегійний тон. Особливо виразно звучить у них давній мотив скороминучості життя і нерозумності зречення його радощів і насолод у молодості.