Творчість Агрипа Д'Обіньє та гугенотська поезія 16 – поч. 17 ст.

Значним явищем французької літератури пізнього Відродження є твори різних жанрів, в яких відбилися релігійні війни й породжена ними в країні гнітюча атмосфера. Найвидатніші твори такого типу належать Агріппі д'Обіньє.

Виходець з дворянської родини, Агріппа д'Обіньє. (1552-1630) був переконаним гугенотом і чверть століття воював проти католиків у лавах гугенотських військ. Він мав славу людини сильного, цільного характеру, непохитної принциповості, безмежно відданої своїм ідеалам. Відзначався він різнобічною освіченістю: добре знав античність і володів латинською, грецькою, староєврейською, італійською, іспанською мовами, був обізнаний з природничими науками, математикою, астрономією, багато часу й уваги приділяв літературній праці.

Найвидатніший твір Агріппи д'Обіньє - сповнені величезної пристрасті «Трагічні поеми». Це цикл, до якого входить сім книг-поем: «Злигодні», «Монархи», «Золота палата», «Вогні», «Гострі леза», «Помщання», «Суд». Створювалися вони протягом довгого часу: з 1577 по 1598 рік. Вперше повністю «Трагічні поеми» були видані самим автором у 1616 р. У них широко зображені історичні події французької дійсності другої половини XVI ст. Д'Обіньє створив правдиву картину злигоднів, які охопили країну в бурхливу добу кривавих релігійних воєн між католиками й кальвіністами. Поет з болем пише про змучену Францію, про розруху в країні, спричинену як внутрішньою реакцією, так і чужинцями-інтервентами. Почуття скорботи викликають у поета бідування народу, його злидні й безправність. Разючі інвективи спрямовані проти беззаконня властей. Гнівним обвинуваченням пройняте зображення родин Валуа і Гюїзів, брудної, підступної й кривавої королівської політики. Справжніми чудовиськами постають Генріх III, Катерина Медічі, їхнє папське оточення. Значне місце займає викриття розпусного королівського двору.

Виступи д'Обіньє проти інквізиції набирають характеру протесту проти релігійної нетерпимості загалом. Поет був гугенотом, але релігійний фанатизм йому чужий. У книзі «Помщання» подаються вражаючі картини Варфоломіївської ночі, засуджується розгул фанатизму.

В останній книзі «Трагічних поем» показаний суд над феодально-католицькою реакцією, який чинять всі сили всесвіту і справедливості.

Будова поем своєрідна. В них нема єдиного логічного сюжету: сумні роздуми поета чергуються з сатиричними, повними ненависті виступами проти тиранів і катів, з картинами боротьби. Складним є образний світ поем. Поряд з реальними образами змальовані алегоричні постаті, використовуються біблійні міфи. Твір написаний у суворому тоні («...чи можна сміятися, коли ваш дім горить» - «Монархи»), сповнений героїчної патетики.

д'Обіньє був ревним гугенотом; це проявилося ще в дитинстві, коли Агріппа дитиною потрапив в полон до католиків, але тримався мужньо і не побажав відректися від віри, і відповів, що «меса для нього страшніше спалення». Таким чином, здається вірніше віднести д'Обіньє не стільки до гугенотам-«політикам», що примикали до протестантизму в залежності від політичних вигод, а до так званих «Релігійних» гугенотам, хоча ідеали громадянськості додають поетові найкращі риси політика. Отже, можна зробити висновок про те, що д'Обіньє висловлював свої щирі почуття.

Четверта поема - «Мечі» - стає кульмінацією всього епосу д'Обіньє, де поет малює релігійні сцени спокуси і покарання: шостого поемі - «Відплата» - Агріппа показує, як злодіяння в земному житті тягнуть за собою заслужену відплату. Примітно, що поряд з Каїном, Іродом та Нероном в поемі розглянуті Карл IX і найбільший діяч контрреформації - Філіп II; Катерина Медічі виступає в ролі Іеззавель, а Карл IX - як Ірода.
Важливо також підкреслити, що для д'Обіньє характерно поєднання гуманістичних ідеалів і релігійних ідеалів кальвінізму. Єдиною можливістю для д'Обіньє вирішити це протиріччя між художніми ідеалами школи Плеяди і реальним змістом було прийняття християнського ідеалу жертовності, визнання вищої земної нагороди в мученицькому шляху.
Примітно, що Агріппа д'Обіньє побачив причину ідейної трансформації гугенотської поезії. Ніхто краще за нього не висловив цю неминучу необхідність.

І вітчизняні, і зарубіжні історики погоджуються з тим, що у творчості д'Обіньє виражаються перші кроки бароко у французькій літературі.

Поети-гугеноти не були об'єднані в певну літературну школу, подібно поетам Плеяди, проте поезії гугенотів притаманне ясно відчутне єдність тем, образів, стилю, загального тону. Ця єдність пов'язано з самим істотою релігійної доктрини кальвінізму, з особливим світовідчуттям гугенота. Це світовідчуття трагічно, контрастно, воно містить в собі неможливість гармонійного стану. Гугенот - і грішник (перед обличчям бога), а справедливий (як сповідує істинну віру); він самотній у спілкуванні з богом (бо сповідь, сповідь без посередника - основна форма гугенотського культу) і сопричастя загальним проповідницьким завданням своїх прихильників, що захищають віру перед особою інакомислячих; він пасивний, тому що відповідно до кальвінізму земний порядок речей і доля людини зумовлені, а страждання і мучеництво - знак обраності і підтвердження істинності гугенотської віри, і разом з тим для нього гоніння і переслідування - стимул до активного протистояння винуватцям жорстокостей, тобто до конфлікту з приреченням.

Ця вихідна дисгармонічність, укладена в світовідчутті гугенота, багато в чому пояснює те, що саме в гугенотської поезії найбільш різко позначилися кризові моменти пізнього Відродження, гіркота втрати тих ідеалів, які так повно і піднесено були відображені в ранніх творах Плеяди.
Поезія Теодора Агріппи д'Обіньє (1552-1630) - це перш за все трагічний документ трагічної епохи.