Роман Сервантеса «Дон Кіхот». Сюжетно-композиційні особливості.

Світову славу Сервантесу приніс його роман «Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» (перша частина -1605 p., друга-1615 p.). «Дон Кіхот» є природним завершенням прозових жанрів іспанської літератури попереднього часу. Використавши їхні традиції, Сервантес створив новий тип жанру, від якого починається розвиток реалістичного роману в світовій літературі.

Письменник задумав «Дон Кіхота» як пародію на рицарські романи, маючи на меті висміяти захоплення ними в Іспанії. У авторській передмові до першої частини твору визначається, що завдання роману - підірвати авторитет поширених у народі рицарських книг. Відповідно до задуму в «Дон Кіхоті» розповідається історія бідного ідальго з Ламанчі, який збожеволів через надмірне захоплення рицарськими романами. Уявивши себе мандрівним рицарем, він у всьому наслідує героя рицарського роману і виїздить на подвиги на честь Прекрасної дами, для захисту усіх скривджених і пригнічених. Озброївшись іржавими уламками старого обладунку, Дон Кіхот виїхав на жалюгідній шкапі, якій дав звучне ім'я - Росінант, за зброєносця узяв хитрого селянина Санчо Пансу, а дамою свого серця обрав селянку Альдонсу Лоренсо, уявивши її принцесою Дульсінеєю Тобоською.

Реальний світ Дон Кіхот сприймає в дусі фантазій та вигадок рицарського роману. Звичайні люди і речі здаються йому злими ворогами й чудовиськами, вітряки в його уяві - це велетні, брудні постоялі двори - розкішні замки; Дон Кіхот нападає на похоронну процесію, вступає в бій із стадом баранів. Тому всі вчинки і «подвиги» Дон Кіхота в ім'я захисту скривджених і поневолених не тільки сміховинні, а й шкідливі. Ті, кого захищає Дон Кіхот, насміхаються над ним, знущаються з нього або проклинають його. Каторжники, котрих він звільнив, уявивши їх поневоленими рицарями, закидали героя камінням, а пастушок Андрес, за якого Дон Кіхот заступився, благає небо «покарати і знищити його милість».

Потерпівши поразку в поєдинку з рицарем Білого Місяця (переодягненим бакалавром Карраско), на його вимогу знесилений рицар Сумного Образу повертається до рідної Ламанчі. Він тяжко захворює і перед смертю прозріває, зрозумівши всю шкоду рицарських романів.

Засудження рицарського роману містяться і в численних міркуваннях самого автора «Дон Кіхота». Висміюються нестримна фантазія, безглузда вигадка, захоплення описом історій «не більш правдивих, ніж розповіді про чудеса Магомета». Обурюють автора і мовна витіюватість у рицарському романі, вжита без мети і потреби словесна декоративність, надумана образність. Наводячи приклади беззмістовних, заплутаних мовних зворотів з рицарських книжок, Сервантес запевняє, що «сам Арістотель, коли б він навмисне для цього воскрес,, не розплутав би їх і не зрозумів». У багатьох епізодах роману різні персонажі чинять суд і розправу над рицарськими романами за нескінченні описи «потворних дурниць» та неправдоподібних, бездарних вигадок на зразок того, як «велетня заввишки, мов башта, шістнадцятирічний юнак розрізає мечем надвоє, ніби він з пряничного тіста». Священик вважає, що автора роману про Тиранта Білого за те, що він наплів стільки всіляких дурниць, «слід було б засудити на довічну каторгу».

«Дон Кіхот» завдав нищівного удару рицарському роману і покінчив з його популярністю.

Великий твір Сервантеса - не тільки літературна пародія. Іспанський письменник далеко відійшов від свого початкового завдання - висміяти рицарські романи. Він створив новий тип роману, який поклав початок розвитку епічного жанру реалістичного роману в європейських літературах. В. Г. Бєлінський, котрий багато уваги приділив теоретичному осмисленню «Дон Кіхота», зокрема, писав: «Великий витвір Сервантеса цілком гідний своєї і великої слави. «Дон Кіхотом» почалася нова ера І нашого найновішого мистецтва. Він завдав рішучого удару ідеальному напряму роману і повернув його до дійсності. Це зроблено Сервантесом не тільки сатиричним тоном його твору, а й високим художнім його достоїнством: усі особи його роману - особи конкретні й типові. Він більше живописав дійсність, ніж пародіював застарілу манеру писання романів»

Великим і плідним за своїми наслідками художнім відкриттям роман Сервантеса вважав також І. Я. Франко: «Була це не тільки пародія рицарського роману, не тільки перший і найвизначніший гумористичний роман, у ньому було щось значно більше. Це був перший рішучий крок до реалістичного зображення дійсного життя і дійсного народу, а поряд з ним і перший роман, в якому автор спробував глибше зондувати характер свого героя, поруч із смішними сторонами показати також і його симпатичні і навіть благородні риси і висловити устами цього героя або інших дійових осіб ряд критичних та позитивних думок про стан тодішнього суспільства, його потреби і прагнення. Одним словом, у «Дон Кіхоті» мусимо бачити перший роман новішого покрою, суспільно-психологічний твір...». У цій характеристиці Івана Франка перелічено майже всі особливості «Дон Кіхота» як першого реалістичного роману нового часу.

Безумовно, Сервантес опирався на досвід тогочасної літератури. Риси рицарського, пасторального та шахрайського романів використані в «Дон Кіхоті», але тією мірою, яка необхідна для створення якісно нового художнього явища.

Особливо багатоплановим і складним є образ Дон Кіхота. Це і пародійна постать «книжного рицаря», і живий, конкретно-історичний образ збіднілого сільського ідальго, «майно якого становлять фамільний спис, древній щит, худа шкапа і хорт», і мислитель-гуманіст, який проголошує і відстоює високі ідеї. Велике місце в романі займають судження й промови Дон Кіхота, в яких проявляються його енциклопедичні зання, високий інтелект і розуміння життя. Ідеальні уявлення та етичні принципи Дон Кіхота виходять далеко за межі відмираючого рицарського ідеалу. Герой осмислив цей ідеал по-своєму: «Я доблесний Дон Кіхот Ламанчський, заступник ображених і гноблених...»; «Мій образ дій полягає в тому, що я мандрую по світу, випрямляючи кривду і заступаючись за скривджених»; «Я... дав клятву захищати скривджених і утискуваних власть імущими». Ідеал рицаря, як його розуміє герой твору, дуже близький до ренесансного ідеалу всебічно розвиненої людини. У розмові з ідальго доном Дієго Дон Кіхот відзначає, що рицар має бути людиною всесторонніх знань і його наука повинна включати «в себе всі або майже всі науки», а щодо етики, то «йому треба бути чистим у помислах, благопристойним у словах, великодушним у вчинках, сміливим у подвигах, витривалим у праці, співчутливим до знедолених і, нарешті, бути поборником І істини, хоч би це коштувало йому життя».

Ідейні переконання Дон Кіхота є системою гуманістичних думок. Каторжників він звільняє з таких міркувань: «Перетворювати на рабів тих, кого господь і природа створили вільними, здається мені вкрай жорстоким». Цінність людини, за поняттями Дон Кіхота, визначається зовсім не становою приналежністю: «Не думайте, сеньйоре, що під черню я розумію тільки людей простих, людей низького звання, - всякий неук, чи то сеньйор, чи князь, може і повинен бути зарахований до черні». Покинувши замок герцога, Дон Кіхот проголошує слова, які виражають одну з провідних гуманістичних ідей усієї творчості Сервантеса: «Воля, Санчо, є одна з найдорожчих щедрот, які небо виливає на людей, з нею не можуть зрівнятися ніякі скарби: ні ті, що криються в надрах землі, ні ті, що заховані на дні морському. Заради волі, так само, як і заради честі, можна і треба рискувати життям і, навпаки, неволя є найбільше з усіх нещасть, які тільки можуть скоїтися з людиною».

На гуманістичних ідеях грунтуються і ті мудрі поради, або заповіді, що їх Дон Кіхот дає Санчо Пансі, коли той стає губернатором Баратарії. «Пам'ятай, Санчо: коли ти ступиш на шлях доброчесності і старатимешся робити добрі справи, то тобі не доведеться заздрити справам князів і сеньйорів, бо кров успадковується, а доброчесність набувається, і вона має цінність самостійну, на відміну від крові, яка такої цінності не має». «Нехай сльози бідняка викличуть у тобі при однаково сильному почутті справедливості більше співчуття, ніж скарби багача». Дон Кіхот навчає Санчо, що законність повинна цілковито основуватись на розкритті істини: «Ні в якому разі не керуйся законом особистої сваволі: цей закон надто поширений серед неуків, які видають себе за розумників». «Всіляко старайся виявити істину, хоч би що тобі обіцяв чи підносив багач і хоч би як благав чи ридав бідняк».

Усі ці поняття Дон Кіхота несумісні з реальною дійсністю, вона суперечить ідеалам мандрівного рицаря, і він сам це добре усвідомлює. В знаменитій промові перед козопасами про золотий вік Дон Кіхот розмірковує про ті далекі «блаженні часи», коли люди «не знали двох слів: твоє і моє», коли всюди панували дружба, спокій і злагода, простота, і чистота звичаїв, і протиставляє цьому золотому віку той підлий час, коли світ виповнився злом, коли корисливість і упередженість принижують і переслідують правосуддя, коли утвердився закон особистої сваволі. Для захисту скривджених, стверджує Дон Кіхот, і створене мандрівне рицарство. Тому він не тільки кидається із списом на вітряки і відвойовує у цирульника мідний таз, уявивши його шоломом чарівника Мамбріна, а й заступається за Андреса, протидіє беззаконню при дворі герцога, на весіллі Камачо захищає бідняка Басіліо і допомагає закоханим. На знущання й образи при дворі герцога він відповідає з великою гідністю і свідомістю цінності свого напряму думок і своїх вчинків. «Одні простують по широкому полю надутого честолюбства, інші йдуть шляхом низької і рабської догідливості, треті - дорогою лукавого лицемірства, четверті - стежкою істинної віри, а я, ведений своєю зіркою, йду вузькою стежкою мандрівного рицарства, заради якого я знехтував житейськими благами, але не честю. Я заступався за принижених, випрямляв кривду, карав зухвальство, перемагав велетнів і топтав чудовиська....Я незмінно прагну до благих цілей, а саме: всім робити добро і нікому не робити зла. Судіть же тепер, ваші вельможності, високородні герцог і герцогиня, чи можна обзивати дурнем того, хто так думає, так чинить і так говорить». Такий Дон Кіхот - це вже мудрий безумець і постать героїчна. Ще виразніше його велич проявляється в притаманній йому моральній довершеності і величезній духовній силі. Сам бідняк, він вражає безкорисливістю і щедрістю; кволий і немічний, він подає приклад безстрашності й героїзму. Герой Сервантеса є втіленням нездоланної віри й невичерпної енергії. негаснучого ентузіазму і стійкості. «Чаклуни Можуть прирікати мене на невдачі, але зломити мою впертість і мужність вони не владні», - говорить сам Дон Кіхот.

Своїми людськими достоїнствами і своїми ідеалами Дон Кіхот стоїть вище жорстокої дійсності. Такий герой близький самому Сервантесу і відбиває багато з його власних переконань. Водночас великий письменник показує, що героїзм його улюбленого героя недоречний, що вся його самовідданість і готовність до подвигу жодної користі не приносять, а сам герой безумний і смішний у своїх наївних спробах жити згідно з своїми ідеалами в світі, де панує ворожа їм мораль. За глибоким визначенням В. Г. Бєлінського, Сервантес змалював свого героя людиною «з палкою уявою, люблячою душею, благородним серцем, навіть з сильною волею і розумом, але без розсудливості і такту дійсності». Саме за силкування нерозсудливого героя переробити світ безглуздими засобами, взятими з арсеналу рицарського роману, письменник безжалісно, до кінця висміює і засуджує його. Відкидаються не ідеали Дон Кіхота, а його нерозуміння реальної дійсності й неспроможність тих засобів, за допомогою яких він намагається втілити свій ідеал.

В образі Дон Кіхота органічно поєдналися героїзм і слабкість, мудрість і безумство, трагічність і комізм. У цьому і проявилося новаторство поетики Сервантеса-реаліста у зображенні людського характеру.

Слід ураховувати й еволюцію образу Дон Кіхота в романі: у першій частині у ньому переважають пародійні риси «книжного рицаря», а в другій частині характер ускладнюється, на перший план висувається зображення несумісності гуманістичних ідеалів героя і оточуючої його дійсності - У розвитку головного образу роману відбилася творча еволюція самого Сервантеса: за роки праці над «Дон Кіхотом» реалізм його поглиблювався, і в другій частині роману письменник досяг повної творчої зрілості.

Сервантес надав величезного узагальнення образу Дон Кіхота і виповнив його загальнолюдським змістом. Певні риси, притаманні герою, проявляються в поведінці багатьох людей, тому його ім'я стало загальним. Дон Кіхотом почали називати благородну, але наївну людину, яка самовіддано й непохитно відстоює нездійсненну мету; а також безгрунтовного мрійника, смішного в своїй неспроможності розібратися в складності життя і в безсиллі виправити його. Саме в такому розумінні цей термін широко використовували в своїх працях К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І. Ленін, які досить часто зверталися до образів Сервантеса для ілюстрації своїх думок.

Другим героєм Сервантеса, дуже важливим для розкриття загального задуму роману, є Санчо Панса. Спочатку він служить тільки пародійним завданням роману, але з розвитком сюжету зміст його поширюється і збагачується. Поступово вимальовується живий і правдивий образ допитливого кастільського землероба, сповнений глибокого соціального і етичного смислу.

Санчо Панса - лукаво простодушний, хазяйновитий і практичний, він дбає насамперед про себе, у всьому шукає зиску і мріє про багатство. Живе він у злиднях, уже зазнав немало лиха й утисків, тому його дуже легко спокусити на будь-яку авантюру заради досягнення матеріального благополуччя. Він покидає свою оселю і супроводжує Дон Кіхота у його походах, сподіваючись дістати в нагороду губернаторство. Надія Санчо грунтується на його глибокій вірі у свою людську гідність. «Я хоч і бідняк, але християнин чистокровний і нікому нічого не винен. І я мрію про острів, а інші мріють про дещо гірше, а все ж від людини залежить, значить, коли я людина, то можу стати папою, а не лише губернатором острова».

Багатьма рисами свого характеру Санчо - цілковита протилежність Дон Кіхоту. Разом з тим внутрішньо вони подібні: обидва герої, правда, кожен по-своєму, добрі й людяні, обоє незадоволені дійсністю і обом їм вистачає енергії та живої уяви, щоб відправитись на пошуки кращої дійсності.

Між Санчо Панса і Дон Кіхотом встановлюється взаєморозуміння, вони помітно впливають один на одного. Краще пізнавши Дон Кіхота, його благородство й великодушність, Санчо поступово втрачає корисливість та прозаїзм, все частіше його вчинками керує не жадоба до наживи, а любов до справедливості, і тоді у всій повноті починають проявлятися природні здібності і народна мудрість Санчо. Він єдиний з усіх персонажів роману по-справжньому розуміє Дон Кіхота_ і бачить за його безумством істинний героїзм, доброту, великодушність і глибокий розум - риси, які імпонують йому. «Він не божевільний, а завзятий», - заперечує Санчо, коли один ідальго назвав Дон Кіхота божевільним. У розмові зі зброєносцем Рицаря Лісу Санчо говорить про Дон Кіхота: «...В мого хитрості от настільки немає, душа в нього нарозпашку, він нікому не здатний заподіяти зло, він робить тільки добро, лукавства цього самого в ньому ні на волосину немає, кожна дитина запевнить його, що зараз ніч, хоч би це було опівдні, і от за цю простодушність я й люблю його більше, як життя, і, незважаючи ні на які його дурощі, при всьому бажанні не можу від нього піти».

Найважливіше, що об'єднує героїв, - це те, що обоє вони протистоять несправедливому ладу дворянсько-католицької Іспанії. Зауваження і міркування Санно, його численні приказки часто містять сатиру на іспанську знать, її паразитизм і бездіяльність. Він розуміє, що високий чин ще не свідчить про гідність людини: «Надивився я на цих самих губернаторів, по-моєму, вони мені не годні у слід ступити, а все-таки їх величають ваше превосходительство, і їдять вони на сріблі». Вступаючи на пост губернатора, Санчо залишає при собі осла: «Я сам не раз бачив, як посилали ослів управляти, так що коли я візьму з собою свого, то нікого цим не здивую». При цьому він поспішає повідомити своїй дружині Тересі: «Через кілька днів я вирушаю губернаторствувати з величезним бажанням загребти грошей, - мені говорили, що всі заново призначені правителі виїжджають з таким же точно бажанням».

Змалювання Санчо Панси як типового представника народу, як втілення його мудрості й моральної повноцінності досягається також тим, що Сервантес робить свого героя носієм народної мовної традиції. Прислів'я, примовки, казки, щедро введені в мову Санчо, становлять невіддільну рису його образу.

Широта і всебічне охоплення дійсності в «Дон Кіхоті», глибина його змісту зумовили й складність побудови твору, в якому переплітаються і чергуються різноманітні сюжетні плани. Характерним елементом сюжету є вставні новели. Це захоплюючі романтичні любовні історії, герої яких, одержимі одним бажанням, своєю поведінкою протистоять здоровому розсуду і прозаїчності дійсності. В таких новелах ніби повторюється в різних варіантах донкіхотівська тема, що загалом підсилює ренесансне звучання роману. Але, як правильно помічено дослідниками, герої вставних новел не тільки подібні до Дон Кіхота, а й значно відрізняються від нього. Якщо Дон Кіхота хвилюють суспільні ідеї і він прагне бути корисним людям, то герої вставних новел зайняті лише собою, особистою долею, і до високих ідеалів героя роману вони байдужі. Все це різкіше відтіняє образ головного героя.

Привертає увагу і такий цікавий елемент сюжету «Дон Кіхота», як естетичні міркування автора і літературна полеміка. Сервантес включає в текст роману обгрунтування своїх творчих принципів, критикує рицарські романи, а глави 59-74 другої частини наповнює полемікою з Авельянедою з Тордесільяса, який у 1614 р. видав підроблене продовження першої частини роману Сервантеса під назвою «Друга частина хитромудрого ідальго Дон Кіхота Ламанчського». Хто ховався під псевдонімом Авельянеди, встановити не вдалось.

Естетичні міркування в «Дон Кіхоті» виражали переконання Сервантеса, що для створення «правдивої історії» є обов'язковим рішучий поворот до реальної дійсності, всебічне, безстрашно правдиве її зображення, «вірність міркування і зрілість думки».

Великий роман Сервантеса є глибоко народним. Це проявляється в широкому зображенні народного життя, відкритті в народному образі Санчо Панси величезних можливостей і його духовної близькості до благородних ідеалів Дон Кіхота, у викритті соціальної несправедливості, у пройнятості повагою і любов'ю до людини.

«Дон Кіхот» з його вільною сюжетною схемою пригод і подорожей героя поклав початок розвитку типу «роману великої дороги», який використовували в композиційному задумі творів великого епічного розмаху видатні романісти наступних часів - Філдінг і Смоллет, Діккенс і Гоголь.