Університетські уми» та їхня роль у розвитку англійської драматургії Відродження.

В останній чверті XVI- на початку XVII ст. провідним і найбільш розвинутим жанром англійської літератури була драма. Вона засвоїла досвід античної та континентальної ренесансної драматургії, але цілком зберегла свій національний народний характер і нерозривний зв'язок з народною театральною традицією. Розвитку драматургії великою мірою сприяло швидке зростання, починаючи з 70-х років, кількості постійних професіональних театрів, які використовували форму середньовічного міського масового театру, удосконалюючи її. Постійні театри стали доступними широким колам глядачів різних суспільних верств і перетворилися на розвагу загальнонародного характеру. Це активізувало творчість драматургів, спонукало до поширення тематики, пошуку нових жанрів, художнього удосконалення драми. Особливо значну роль у цьому процесі відіграли попередники Шекспіра - «університетські уми». Саме вони створили для англійських театрів багатий і різноманітний репертуар і своєю творчістю підготували геніальну драматургію Шекспіра.

Томас Кід (1558-1594) створив трагедію, в якій орієнтувався на твори Сенеки і водночас на середньовічну англійську драму. У відомому його творі «Іспанська трагедія» зображено придворне середовище, страшні злодіяння і криваві помсти. Персонажі трагедії відзначаються сильними почуттями і переживаннями. Цінність внеску Кіда в англійську драму полягає в тому, що він дав зразок драми з чітко розробленою композицією, поставив характери у тісний зв'язок з розвитком дії.

Роберт Грін (1553-1590) був різносторонньо обдарованою людиною, творив у різних жанрах, залишив багато драматичних творів. Найцікавішими є його п'єси демократичного й реалістичного характеру - «Історія монаха Бекона і монаха Бенгея» і особливо «Джордж Грін, векфільдський польовий сторож», в якій створено героїчний образ селянина, сміливого, сповненого почуття власної гідності. І зміст, і стиль п'єс Гріна зв'язані з народною літературою, сюжет останньої п'єси заснований на народних баладах про Робін Гуда.

Крістофер Марло (1564-1593) - найвидатніший з драматургів-попередників Шекспіра. Про його життя відомо небагато. Народився він у сім'ї кентерберійського шевця, освіту отримав у Кембріджському університеті, там же здобув ступінь бакалавра, а потім - магістра. В Кембріджі Марло перейнявся вільнодумними настроями, які були поширені в студентському середовищі; тут розпочав свою творчість, зокрема, перекладав з Овідія і Лукана. У 1587 р. Марло оселився в Лондоні, де спочатку був актором, але незабаром цілком зайнявся літературною творчістю. Інтенсивно працював Марло як драматург. Був він людиною пристрасної і незалежної вдачі, активно втручався в тогочасні політичні і релігійні спори, входив у радикальний гуманістичний гурток Уолтера Ролей і мав репутацію людини неблагонадійної, безбожника і вільнодумця. Нагла смерть обірвала творчість Марло у самому розквіті: його було вбито ударом ножа під час сварки в одній таверні в передмісті Лондона. Як установлено дослідниками, це було політичне вбивство, здійснене таємною поліцією.

У лондонський період Марло створив чотири п'єси: «Тамерлан Великий» (1587-1588), «Трагічна історія доктора Фауста» (1589), «Мальтійський єврей» (1590), «Едуард II» (1592). У цей же час він написав поему на античний сюжет «Геро і Леандр», яка мала великий успіх у читачів.

У своїх творах Марло показав титанізм людини доби Відродження. Він створив новий тип драми, в центрі якої поставив героя могутніх пристрастей і великих дерзань. Цей титанічний образ панує в п'єсі, де вся дія концентрується навколо нього. Першою драмою такого типу була трагедія «Тамерлан Великий». Джерелом її сюжету послужила історія життя східного завойовника XIV ст. Тімура, прозваного Тамерланом. Запозичений матеріал Марло підкорив власному задуму - створити, як зазначається у пролозі до трагедії, величну драму, в якій Тамерлан «буде кидати світу виклики в чудесних словах». Образ Тамерлана постає в трагедії як втілення ренесансного індивідуалізму, безмежних можливостей людини. Простий пастух, він став великим полководцем і володарем усього східного світу завдяки непохитній волі, розуму і нездоланній вірі у свої сили. Він відкидає всі соціальні і релігійні догми старого світу, всі авторитети і закликає свої війська навіть на штурм неба, щоб «знищити богів». Тамерлан - людина сильних пристрастей, велична і в доброму, і в лихому. Невситима його жадоба завоювань, безмежна його любов до дружини Зенократи і безмірна його скорбота, викликана її смертю.

Марло звеличує титанізм Тамерлана і водночас показує і його руйнівну силу. Найвищою метою Тамерлана є влада, завоювання світу. Герой підкорив Персію, Сірію, Туреччину, Єгипет, Вавілон. Незмінний успіх, усвідомлення своєї сили і непереможності викликає в ньому і згубне почуття своєї винятковості. Він називає себе «земним божеством», нехтує інтересами інших людей, єдиним законом для нього є тільки власна воля. Це неминуче робить його неймовірно жорстоким і свавільним. Тамерлан безжально карає і знищує не тільки своїх ворогів по зброї, а й населення, дітей, жінок, дощенту руйнує міста, упивається катуванням полонених, власноручно убиває сина, який не захотів стати воїном. Так у складному образі Тамерлана Марло відбив суперечливість гуманістичного індивідуалізму й титанізму.

Велич і трагедія сильної індивідуальності Ренесансу показана в «Трагічній історії доктора Фауста» - першому драматичному творі на сюжет німецької легенди. Марло, скориставшись англійським перекладом народної книги у виданні Шпіса, досить точно відтворив її епізоди, але образ Фауста і твір загалом наповнив зовсім новим змістом.

У центрі всієї драматичної дії стоїть образ Фауста. З перших рядків трагедії він вражає силою думки і почуттів. Фауст глибоко розчарований у пізнаннях, які він здобув, у старій схоластичній науці. Медицину він відкидає, бо вона неспроможна навчити його давати людям безсмертя; юриспруденцію - тому що це рабська наука, «наймитів корисливих юдоль», богослов'я йому огидне, бо «бридке, бездушне, підле і нікчемне». Фауст прагне істинних знань, які розкрили б йому тайни природи і дали б йому могутність; він мріє про знання, завдяки яким він міг би «бути на землі, як в небесах Юпітер - Хазяїном і владарем стихій». У пошуках таких знань Фауст звертається до магії, хоче підкорити собі демонів, щоб вони за його наказом здійснювали «плани відчайдушні».

Фауст укладає з Мефістофелем угоду, за якою демон мусить служити йому 24 роки, виконувати всі його бажання, хоча б для цього довелося «зняти Місяць з неба, // Чи океаном землю затопити». Платою за таку службу повинна бути душа Фауста, і він, не вагаючись, віддає душу за земну могутність. З допомогою Мефістофеля Фауст оволодіває таємницями наук, відвідує різні міста і країни, творить «чудеса», і голосна слава про його вченість іде по всіх краях. Але «чудеса» Фауста - часто всього-навсього балаганні фокуси. Ставши невидимим, він проникає в трапезну папи в Римі і дає папі ляпаса; перебуваючи при дворі імператора, приставляє роги до голови рицаря, який його образив; герцогині Ангальтській він взимку приносить грона стиглого винограду; потішається над баришником. Могутність Фауста не дає йому справжнього задоволення, його гнітить відокремленість від людей, мучить сумнів, чи вірно він зробив, зрікшися бога, ним оволодіває розкаяння. Внутрішня боротьба Фауста передана в його монологах і репліках, а також за допомогою традиційного прийому середньовічного театру - введення алегоричних постатей доброго і злого ангелів: добрий ангел умовляє його розкаятись, злий спокушає новими відкриттями і могутністю.

В останніх сценах трагедії показано, як посилюється у Фауста відчуття самотності й приреченості. Незадовго до смерті в розмові з студентами Фауст з болем говорить: «О мій милий співмешканцю! Якби я весь час жив з тобою, тоді жив би й досі. А тепер я засуджений на вічну муку». Студенти співчувають Фаусту і стан його з'ясовують тим, що «через самотність він захворів на якусь дивну хворобу».

Передсмертний монолог Фауста, яким завершується п'єса, глибоко трагічний. У ньому виражене велике страждання героя, який усвідомлює неминучість своєї загибелі. Фауст пристрасно благає всі сили природи спинити час і знає неможливість цього.

«Трагічна історія доктора Фауста» - це й апологія ренесансного індивідуалізму, і водночас художнє вираження його трагізму й неминучості його кризи.

Кристоферу Марло належить видатна роль в англійській драматургії Відродження: він остаточно утвердив у ній драму великих, проблем і глибоко розроблених характерів, визначив її жанрові особливості. Спираючись на традицію середньовічного народного театру, Марло ввів у трагедію велику кількість персонажів, вільно поводився з сценічним часом і простором, поєднував високе і низьке, серйозне і смішне, вірш і прозу. Зображуючи характери сильних пристрастей, він створив і піднесений драматичний стиль, багатий образністю, риторичними прийомами, порівняннями й гіперболами.

Значно вдосконалив драматург і білий вірш. За традицією характерною його особливістю було те, що кожний рядок був обов'язково завершеною фразою, яка виражала закінчену думку. Марло зламав рядок-фразу, широко ввів переноси, підкорив вірш вільному плину думки, надзвичайно збагативши цим його виражальні можливості.

Увесь творчий досвід Кристофера Марло значною мірою підготував повний розквіт драматургії Ренесансу в творчості Шекспіра.