Методичні поради до вивчення теми. Дієздатність будь-якої системи управління у вирішальній мірі визначається глибиною пізнання природи та особливостей об'єкта управління

Дієздатність будь-якої системи управління у вирішальній мірі визначається глибиною пізнання природи та особливостей об'єкта управління. У забезпеченні цієї вимоги сучасна управлінська на­ука прямо стикується з питанням-проблемою теоретичних основ конкурентоспроможності. Незважаючи на великий обсяг наукових праць, консенсусу серед вчених щодо економічної сутності конку­рентоспроможності не існує. Наслідком стає те, що управління кон­курентоспроможністю залишається «вузьким місцем» менеджмен­ту вітчизняних підприємств.

Низький рівень концептуалізації породжує звужений і дефор­мований зміст та поняття і самої теорії конкурентоспроможності. Проблема переосмислення економічної сутності конкурентоспро­можності в такій площині не є суто термінологічною - вона стає проблемою концептуально-методологічного оновлення теорії кон­курентоспроможності. Базовим кроком має стати зміна головного русла теорії конкурентоспроможності в тій частині, в якій об'єкт і предмет дослідження зведені, відповідно, до внутрішнього про­стору ринкових систем та моделей раціональної поведінки суб'єктів ринкової конкуренції.

Ідея конкурентоспроможності як явища-системи спрямовує про­цес пізнання її теоретичних основ у русло системного аналізу – мето­дологічного принципу, про який зазначав ще Гегель: щоб експлікація явища була переконливою, його причини за масштабом і значущістю мають бути з ним порівняльними. Використання системного підходу дозволяє виявити ті імперативи та закони-обмеження, дія яких спри­чинює зміни у змісті та в оцінці результатів економічної діяльності.

Поняття «імператив» сучасна лінгвістика визначає як безумов­ний принцип поведінки в управлінні майбутнім станом явища. Онтологічно «імперативи» пов'язані із самими «основами» явищ (про­цесів) і поділяються на два види - внутрішні та зовнішні.

Внутрішні імперативи обумовлюються законами функціону­вання та розвитку системи, а зовнішні імперативи є відображенням «вимог-обмежень» до системи з боку «надсистеми». З точки зору теорії систем внутрішні імперативи функціонування економічних систем можуть бути поділені на два види: 1) імператив збереження й виживання системи; 2) імператив розпитку економічної системи. Імператив збереження й виживання може бути визначений як імператив продуктивності. В дилемах «бути або но бути» чи «існу­вати або не існувати» людство завжди вирішувало «бути» та «існува­ти» завдяки результатам діяльності, які забезпечували «надбіологічний» бік життя і досягались через продуктивну працю. Порушення імперативу продуктивності призводить до руйнування самих основ економічної діяльності – відтворення її соціального начала. Рівень функціонування системи з імперативом продуктивності є низьким, оскільки переважний обсяг ресурсів витрачається на забезпечен­ня її мінімальних потреб (на біологічне виживання людини та/або здійснення поточної діяльності. Проблема її функціону­вання полягає в дисипативності, тобто вона с структурою, то легко розпадається. Незначне зовнішнє збурення може спричинити різке зниження потенціалу системи і зупинку в короткостроковому часі певного виду економічної діяльності.

Другий внутрішній імператив – імператив розвитку економічної системи – відображає дію закону підвищення продуктивності праці, постійне зростання результатів економічної діяльності та їх вико­ристання не тільки для цілей виживання, а й розвитку системи.

Реалізація цього імперативу пов'язана із прирощенням резуль­татів діяльності за рахунок поглиблення суспільного поділу праці, і, зокрема, на основі поділу родів діяльності (виробництва) на окре­мі види й підвиди. Наслідком поглиблення суспільного поділу праці став перехід до імперативу ефективності або правила «алгоритму функціонування» системи економічної діяльності. Логіка цього пе­реходу ґрунтується на теоретичному постулаті, який підтверджується реальною практикою: саме «алгоритм» («модель» або «спосіб») функціонування системи, а не окремі операційні процеси усередині системи, визначає ймовірність досягнення бажаних результатів ді­яльності. Імператив ефективності відповідає високорівневій мо­делі функціонування економічної системи, яка характеризується зростаючим обсягом ресурсів для забезпечення поточних потреб функціонування та формуванням додаткових ресурсів для розвитку системи.

Зовнішні імперативи функціонування та розвитку економіч­них систем генеруються «надсистемою» і відображають дію зако­нів, які обумовлюють революційні злами в економічній діяльності. В сутності вони виступають як вимоги-обмеження, дія яких при­зводить до формування нових типів технологічних укладів або со­ціальної організації діяльності. В історичній ретроспективі одним із таких зламів є перехід до ринкового механізму організації еко­номічної діяльності.

Перехід до ринкової організації економічної діяльності вніс ра­дикальні зміни як у самий зміст економічної діяльності, так і в її результативний континуум. У змістовному аспекті ці зміни поляга­ють у переході від «лінійного» - «людина - природа - діяльність -результат» характеру економічної діяльності, який С. І. Булгаков визначав як «боротьбу за життя з ворожими силами природи в ці­лях захисту, управління й розширення, у намаганні володіти ними, приручити й стати їх господарем», до «багатовимірного», коли продукти вилучаються не тільки з природи, а й із суспіль­ства. В умовах ринку економічна діяльність проявляється не тіль­ки у формі свідомої активності суб'єкта, спрямованої на трансфор­мацію природних об'єктів (взаємозв'язки «суб'єкт - об'єкт»), а й у формі конкурентної взаємодії з іншими її суб'єктами (взаємозв'язки «суб'єкт - суб'єкт»).

Становлення ринкового механізму спричинює по менш ради­кальні зміни в результативному континуумі економічної діяльності. Результативність, як відомо, є функціональною властивістю будь-якої економічної системи, яка визначає рівень її працездатності при наявному способі використання ресурсів. В інтерпретації результативності економічної діяльності концептуально значущим є понят­тя «континуум», яке в математичній науці визначається як «непо­дільне ціле у множині властивостей певної реальності». Домінантною ознакою континууму результативності є потік ре­зультатів – обмеження, яке визначає рівень (стан) функціонування економічних систем

Під результативним континуумом розуміється єдиний і непо­дільний потік результатів, в якому властивості рівневої організації економічної діяльності визначаються імперативами її функціонуван­ня за наявного технологічного укладу. Результативний континуум економічної діяльності змінюється в часі-просторі залежно від епо­хи, а в межах останньої - залежно від галузі, роду, виду діяльності.

Концептуальна роль імперативів продуктивності та ефектив­ності в умовах ринку стає обмеженою: багатовимірний характер ринкової діяльності вимагає використання принципово нового ін­струментарію оцінки її результативності - у площині як внутріш­ніх, так і зовнішніх вимог. Відображенням цих вимог в оцінці рів­ня функціонування економічних систем став пріоритет імператива конкурентоспроможності.

Імператив конкурентоспроможності розширює континуум ре­зультативності економічних систем, але це розширення пов'язане не із природним началом економічної діяльності, а із механізмом її соціальної організації - із ринком. Стан функціонуван­ня економічних систем в умовах ринку віддзеркалює дію не тіль­ки імперативів продуктивності й ефективності, які забезпечують відповідно «надбіологічний» бік життя суб'єкта та зростаючий потік засобів існування, а й імперативу конкурентоспроможнос­ті, який синтезує в собі природну, техніко-технологічну, соціальну, просторово-темпоральну, інституціональну та інші боки економіч­ної діяльності.

Отже, онтологічними основами конкурентоспроможності є змі­ни в характері та в результативному континуумі економічної діяль­ності, які відображають: 1) соціоприродне походження людини та умови її виживання через продуктивну працю; 2) трансформацію предметно-перетворюючої діяльності у виокремлену галузь, законом економічного розвитку якої стає закон ефективності; 3) фор­мування принципово нового - ринкового механізму організації економічної діяльності, якому відповідає новий імператив функці­онування та розвитку економічних систем – імператив конкурен­тоспроможності.

„Економічна діяльність” є ро­довою й системоутворювальною категорією, а „ринкова діяль­ність” – видовою. Різні акценти на результативність обумовлюють і різну теоретичну призму: акцент на продуктивність – це «економіка природокористування» як форма прямого енергообміну в системі «людина - природа»; акцент на ефективність - це «економіка зрос­тання» із механізмом розширеного відтворення матеріальних умов функціонування системи; акцент на конкурентоспроможність – це «економіка усталеного розвитку» із механізмом гомеостазу, який ґрунтується на збалансуванні внутрішніх і зовнішніх результатив­них потоків у системі.

Онтологічний ракурс визначає й субординацію категорій по­няттєвого ряду результативності економічної діяльності: базовою (родовою) є категорія продуктивності, видовою - ефективності, а підвидовою - конкурентоспроможності. Але в умовах ринково­го механізму в субординації цих категорій домінантною (родовою) стає категорія конкурентоспроможності, видовою - ефективності, підвидовою - продуктивності, тобто відбувається своєрідна інвер­сія їх функціональної ролі. Головною причиною цього є те, що за­вдання підтримки та відтворення цілісності й усталеного розвитку економічної системи є первинним у порівнянні із завданням про­дуктивності (ефективності) бізнес-процесів усередині системи.

У результативному континуумі економічної діяльності в умовах ринку формується асоціативний ряд інших категорій, які відобра­жають результативність в абсолютному (економічність, техноло­гічність, ресурсоємність, потужність тощо) або відносному (конку­рентна позиція, конкурентний статус тощо) вимірах.

Висновок, згідно з яким конкурентоспроможність є «арбітром останньої інстанції» в оцінці результатів функціонування сучасних економічних систем, підтверджує аналіз трендів економічного розвит­ку країн так званого «золотого мільярда» та країн, що розвиваються.

При середньорічних темпах приросту ВВП на душу населення в 1965 - 2008 pp. у цих країнах, що складали відповідно 2, 3 і 2, 6%, розрив у їх конкурентоспроможності не тільки не скоротився, а на­впаки, збільшився. Тільки за останні 20 років частка країн «золотого мільярда» у світовому доході зросла з 70 до 82, 7%, тоді як частка країн, що розвиваються, навпаки, знизилась з 30 до 17, 3%.

Аналіз причин цієї ситуації вказує на те, що навіть при економіч­ному зростанні реальна динаміка розвитку країн, які розвиваються, має низхідний характер. Виникнення антиномії, коли економічне зростання цілком корелюється із імперативом ефективності і в той же час дисонує із імперативом конкурентоспроможності, вказує на різну пояснювальну силу поняття «ефективність»: цілком достатню в площині мети «економіки зростання» й неадекватну в площині мети управління економіками країн, що розвиваються.

Логікою цього протиріччя пояснюється й погіршення в останні роки конкурентних позицій української економіки, незважаючи на порівняно високі темпи її розвитку в 2000 - 2008 pp., які в середньо- му складали 9, 3% на рік. Такі темпи приросту можна було б занести до реєстру досягнень будь-якої країни, але для вітчизняної економіки вони відображають лише підвищувально-відновлювальну фазу трансформаційних перетворень, у перебігу яких відбулося майже подвійне падіння обсягів ВВП й реальних доходів населення та чотирикратне зниження обсягів інвестування.

Якщо прийняти до уваги якість зростання української економі­ки в останні роки, то картина відновлювального процесу зовсім не є задовільною. Три головних фактори – стабілізація національної валюти, сприятлива кон'юнктура світових ринків металопродукцїї та базової хімії і розширення внутрішнього споживчого попиту - в 2003 - 2004 pp. визначили це зростання. Перший з них вичерпав себе вже за рік, другий через два роки став працювати «навпаки», а третій мав би стати визначальним, але в умовах регресійної динаміки роз­витку в 2005-2008 pp. він теж «колапсує». Це й обумовило погіршен­ня у 2005 - 2008 pp. конкурентних позицій української економіки.

Якщо онтологічною основою конкурентоспроможності є змі­ни в соціальному механізмі організації економічної діяльності та в її результативному континуумі, то в гносеологічному плані вона на­була статусу економічної категорії як продукт «інтелектуального освоєння» цих змін, а отже, виступає як мова відбиття або відобра­ження в категоріальній формі імперативу функціонування еконо­мічних систем. Зважаючи на те, що кожна мова – це відображення в її лінгвістичній структурі, в її правилах системи знань про світ, бачення світу, його розуміння, можна стверджувати, що конкурен­тоспроможність є відбиттям імперативів соціогенези економічної діяльності, розширення її результативного континууму та переходу від низького на більш високий рівень організації. Відбиття умов пе­реходу виступає як першоносій сутності, а сама сутність - як прояв діалектики конкурентоспроможності.

Складність конкурентоспроможності полягає не тільки в тому, що вона має інтерсуб'єктивну природу і виникає на ґрунті відносин «суб'єкт - суб'єкт», а внутрішній стан суб'єкта визначається відно­синами «суб'єкт - об'єкт». Але не лише складністю категорії «кон­курентоспроможність» пояснюється її відсутність у категоріально-

му полі класичної економічної науки. Існують більш вагомі причини гальмування прогресу в розробленні теорії конкурентоспромож­ності протягом століть.

Загальною серед цих причин є те, що тривалий час механізм ринкової діяльності спирався на довіру лише невеликої частини суспільства, а підприємницька діяльність навіть у часи А. Сміта та Д. Рікардо вважалася принизливою справою. Свідченням цього слу­гують висловлювання Арістотеля, який вважав купівлю й продаж «протиприродним» виробленням грошей, зневажливі слова А. Смі­та щодо ділових людей та думку Наполеона, який визначав англій­ців як «націю лавочників». Можна стверджувати про неготовність соціуму оцінювати діяльність «лавочників» у «координатах конку­рентоспроможності». Це доповнювалось і тим, що первинні ознаки конкурентоспроможності зароджувалися на культурних розломах і колоніальних підкореннях, а «архаїчний» континуум явища скла­дали плоди грабіжницьких походів і колоніального здирства.

Другою причиною гальмування розробки теорії конкуренто­спроможності є те, що класична економічна теорія сконцентрувала увагу на аналізі конкуренції як процесу. І А. Сміт, якого цікавили більше питання дії «невидимої руки» ринку, і Д. Рікардо, який робив акцент на визначенні умов вигідності торгівлі між країнами, і на­віть Й. Шумпетер і Ф. Хайєк, роботи яких радикально вплинули на розвиток теорії конкуренції, були залучені до розроблення теорії конкуренції як процесу і значною мірою залишали поза увагою її ре­зультативний бік.

Третя причина затримки розвитку теорії конкурентоспромож­ності пов'язана з аналізом результатів ринкової діяльності переваж­но в площині джерел і моделей їх формування. Відтворювальна роль результатів, їх зв'язки з вхідними-вихідними процесами у функціо­нуванні ринкових систем і механізм збалансування в континуумі результатів - ці питання, як функціонування ринку як відкритої і динамічної системи, в неокласичній економічній науці залишили­ся непоставленими. В економічну науку і практику термін «конкурентоспромож­ність» запроваджено в 70-х роках XX ст. в процесі дослідження новітніх тенденцій і змін у механізмі міжнародної конкуренції, їх відображення вимагало нового аналітичного інструментарію та під­вищення рівня концептуалізації, до якого економічна думка того часу була не готовою.

Вирішення цих завдань стало можливим завдяки формуванню нової конкуруючої школи економічної думки та зрушенням в акцен­ті наукових досліджень - від питань індивідуального вибору і раціо­нальної поведінки ринкових агентів до проблем технологічних змін, організації та управління бізнесом. У дослідженнях цих проблем новим поколінням учених-економістів були введені у науковий обіг спеціальні терміни: «нова конкуренція» - М. Вестом та «конку­рентна перевага» - М. Портером. Із цих базових понять бере свій відлік теорія конкурентоспроможності як самостійний напрям наукового знання.

Проте слід констатувати, що дотепер не тільки не існує теорії конкурентоспроможності як цілісного і системного знання, а й відповіді на базове запитання: «Що насправді являє собою конку­рентоспроможність як наукове поняття, а головне - як теоретич­ний конструкт, який визначає особливості сучасних управлінських моделей і на основі яких порівнюються результати функціонування економічних систем?». Діапазон визначень конкурентоспромож­ності є надзвичайно широким - від ототожнювання з іншими понят­тями (ефективність, продуктивність, якість тощо) до ідеологічно-орієнтованих дискурсів.

Всі підходи до інтерпретації конкурентоспро­можності за методологічною ознакою можуть бути визначені як: 1) суб'єктивно-біхевіористичний (поведінковий); 2) економіко-технологічний; 3) просторовий; 4) системний.

Різноманіття парадигм конкурентоспроможності зумовлюєть­ся як складністю і змінами самого об'єкта дослідження, так і роз­витком економічної науки та її методологічного інструментарію, їх вивчення в дисципліні «Управління міжнародною конкурентоспро­можністю підприємства» є важливим не тільки з позиції теоретич­ної підготовки фахівців, а й тому, що воно дозволяє виявити вектор змін в їх еволюції, який співпадає з переходом від «традиційної» до системної парадигматики досліджень конкурентоспроможності.

Поведінкова парадигма конкурентоспроможності. Зародження теорії конкурентоспроможності як напряму наукової думки спів­падає з активізацією досліджень проблем міжнародної конкуренції в другій половині XX ст. її теоретична й методологічна компонен­ти майже повністю були запозичені в неокласичної школи теорії конкуренції, а, зокрема, у таких її представників, як Й. Шумпетер, Ф. Хайек, І. Кірцнер та інших.

Концептуальну основу теорії конкурентоспроможності в нео­класичній її версії складають три базові положення, згідно з якими: «конкуренція в галузях економіки» є об'єктом; «принципи діяльності в умовах конкуренції» - предметом досліджен­ня, а «детальний аналіз конкуренції, включаючи сегментацію ринків, диференціацію товарів, технологічні відмінності та ефекту масшта­бу», – завданням теорії конкурентоспроможності. Тобто об'єкт-предметне поле теорії конкурентоспроможності є тотожним теорії конкуренції, а її науковий статус визначав «детальний аналіз» конкуренції на основі включення в дослідницький процес більшої кількості змінних величин.

Якщо теорія - це комплекс ідей і уявлень, які в сукупності на­дають тлумачення і пояснення певного явища або класу явищ, то теорія конкурентоспроможності в неокласичному її варіанті до­статньо умовно може бути визначена як самостійна галузь науко­вого знання зі своїм об'єктом і предметом аналізу. З позицій поділу Дж. М. Кейнсом функцій економічної науки на позитивну і норма­тивну вона може бути визначена як один із варіантів нормативної теорії конкуренції.

Головною вадою теорії конкурентоспроможності в неокласич­ній її версії є «антисистемна» методологія аналізу, яка спрямовує її у русло дослідження внутрішніх ринково-конкурентних процесів і механізмів досягнення переваг у закритих ринкових структурах. Підприємство як система з її багатоманітними характеристиками, виробництво як доринковий процес, зовнішнє середовище як про­стір руху системи і взагалі, все, що виходить за межі «внутрішньо­го погляду» на ринкову систему, є «екзогенно» заданим, тобто не є предметом аналізу.

Згідно з поведінковою парадигмою конкурентоспроможність має ендогенне походження і становить поняття, яке відноситься лише до діючих учасників ринку. Проблема, яка постає перед ними, є проблемою їх збереження як суб'єктів ринку, а засобом її вирішен­ня є раціоналізація ринкової поведінки на основі ефективної стратегії конкуренції. Головним завданням теорії конкурентоспроможності за цією методологією стає опис процесу формування конкурентних переваг у ринкових структурах: достатньо описати «анатомію» кон­курентного успіху в певній ринковій ситуації, щоб виявити «тео­ретичне ядро» конкурентоспроможності. Якщо коригування ядра й відбувається, то воно стосується лише його суб'єктної компонен­ти, а змістовна конструкція «конкурентоспроможність - це спро­можність суб'єкта до конкуренції» залишається «стандартною».

Відомий авторитет у галузі методології економічної науки, фран­цузький економіст Ж. Ульмо зазначав, що «економічні поняття слід вводити так, щоб вони могли безпосередньо працювати лише за до­помогою моделей, у межах функціонального призначення яких вони знаходять визначеність. Однак недопустимо, щоб поняття залиши­лось жорстко прив'язаним до моделі, в якій воно знайшло своє вира­ження. Певна модель може придати поняттю гарне визначення, але бути при цьому поганим уявленням щодо реальності».

Жорстка прив'язка поняття «конкурентоспроможність» до ен­догенної моделі ринку обумовлена методологічною традицією нео­класичної школи, яка пояснює механізм функціонування ринкової системи раціональною поведінкою економічних агентів. Але спро­можність економічного агента орієнтуватися в господарській системі відрізняється від спроможності цілісного погляду на систему. Якщо раціональна поведінка в межах ринкової системи є більш або менш «прозорою» для ринкового агента, то «промінь цієї прозорості» об­межується на рівні функціонування системи в цілому — він упираєть­ся в зовнішнє середовище функціонування та інші його критерії.

Обмежена працездатність поведінкової парадигми конкуренто­спроможності пов'язана, насамперед, із її методологічними переу-мовами. Як зазначав Й. Шумпетер, встановлення причинних зв'язків можливе лише тоді, коли «явище, яке виконує в них роль основи, буде явищем неекономічного порядку. Якщо основа має економічну при­роду, то слід продовжувати дослідження». Співвіднесен­ня цього положення з сучасними дослідженнями виявляє ситуацію «методологічного кола», в якому причини одночасно є наслідками: конкурентоспроможність породжується конкуренцією, а остання, у свою чергу, передбачає наявність конкурентоспроможних су­б'єктів. Той факт, що саме на основі статичної та ендогенної моделі ринку побудована поведінкова модель конкурентоспроможності, є грубою методологічною помилкою, наслідком якої стало звужен­ня пізнавальної ролі і поняття, і самої теорії конкурентоспромож­ності, офіційний статус якої в сучасній економічній науці залиша­ється вельми невизначеним.

Проблема змістовної конструкції: «конкурентоспроможність – це спроможність суб'єкта до конкуренції», полягає не лише в тому, що вона «говорить» мовою тотожності і тавтології, від чого застері­гав ще Арістотель, а насамперед, у тому, що вона є механістичною конструкцією або калькованим образом явища. Суб'єктна компо­нента в ній гносеологічно є взагалі «пустим додатком», оскіль­ки суб'єкт в операційному його сенсі - це «хтось», який не тільки здатен активно діяти у власних інтересах і цілях, а й фактично діє, використовуючи свої здатності в певній сфері діяльності. Інакше, спроможність до конкуренції є іманентною властивістю реально діючого суб'єкта ринку, втрата якої автоматично перетворює його в іншу соціально-економічну структуру.

Економіко-технологінна парадигма конкурентоспроможності. Обмеженість поведінкової парадигми конкурентоспроможності за­гострила увагу вчених до теоретичних основ конкурентоспромож­ності. Зусиллями науковців багатьох країн світу була суттєво розши­рена методологічна база досліджень, в яких забезпечувався «вихід» на економічну практику та «конкретизація» моделей конкуренто­спроможності.

Теоретичним підґрунтям цих моделей стала економіко-технологічна парадигма конкурентоспроможності, її характерною особливістю є виділення та опис тих техніко-економічних, фізичних, екологічних, ергономічних, естетичних й інших ознак, які відрізня­ють конкурентоспроможний об'єкт від неконкурентоспроможного. Обґрунтування цих ознак здійснюється за допомогою «багатокут­ників», «радарів» і «модифікованих матриць» конкурентоспромож­ності, в яких ознаки конкурентоспроможності «розчине­ні» в штуках, кілограмах, метрах, швидкості тощо і в просторі яких осмислити сутнісний бік конкурентоспроможності неможливо.

Економіко-технологічний підхід набув поширеного використання в галузевих економічних науках, у яких перерахування ознак конку­рентоспроможності нерідко займає кілька сторінок, а принципи оцін­ки конкурентоспроможності формулюються в кожному конкретному випадку, виходячи із «складності та особливостей» об'єкта.

Різновидом економіко-технологічного підходу є опис конкурен­тоспроможності як «певної суміші якості, швидкості та витрат». Посилення зв'язку конкурентоспроможності з чинниками якості, швидкості й витрат - очевидний факт, який підтверджуєть­ся високою якістю японських автомобілів «Тойота», найшвидшою у світі системою обслуговування запасними частинами американ­ської корпорації «Катерпіллер», найдешевшим металургійним про­катом українського підприємства «Азовсталь» чи будь-якою іншою конкурентною перевагою суб'єкта світового ринку. Але не менш очевидною є й глибинна основа цих переваг – її складає те, що ви­значається як «людський чинник».

Реальністю є те, що не існує ані «конкурентоспроможної» якос­ті, ані «конкурентоспроможної» швидкості, ані «конкурентоспро­можних» витрат як персоніфікації конкурентних переваг. Тільки суб'єкт конкуренції є носієм нових знань та під дамокловим мечем жорстких обмежень і вимог ринку приймає рішення щодо якості, швидкості та витрат і створює нові товари, нові системи збуту, нові системи постачання тощо. І вплетена в реальну тканину ринкових відносин та об'єктивних економічних явищ результативність цих рішень виступає як конкурентоспроможність суб'єкта за якістю, за швидкістю, за витратами, за товарами, за системою збуту тощо. У спробах визначити конкурентоспроможність як «оптимальну су­міш» параметрів навіть за допомогою математичних методів і ком­п'ютерних наук фахівці вимушені констатувати її зв'язок із «інтелек­туальним» чинником.

План практичного (семінарського) заняття