Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Методичні поради до вивчення теми
Пізнавальний потенціал системної парадигми конкурентоспроможності дозволяє інтерпретувати конкурентоспроможність економічних систем на будь-якому рівні їх агрегування - від мікроекономічного до міжнародного. У системно-праксеологічній моделі міжнародної конкурентоспроможності підприємства метою мікроекономічного суб'єкта євходження у світовий ринок та збереження життєздатності як суб'єкта міжнародної економічної діяльності. Системоутворюючими елементами в цій моделі є: підприємство - суб'єкт міжнародної економічної діяльності; зовнішній ринок; міжнародний економічний простір взаємодії, що зумовлює формування особливого сутнісного змісту міжнародної конкурентоспроможності підприємства. Міжнародна конкурентоспроможність підприємства - це системна властивість, яка забезпечує реалізацію мети та досягнення результатів, необхідних і достатніх для усталеного функціонування підприємства як суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності. У сучасній економічній теорії міжнародна конкурентоспроможність визначається як системний атрибут нової економіки, що зумовило інтенсивний пошук моделей і технологій її забезпечення та аналіз у контексті еволюцій теорій міжнародної торгівлі, світового економічного розвитку, глобалізації конкуренції та ін. Обґрунтування причин міжнародної торгівлі та спеціалізації країн в міжнародному поділі праці у світовій економічній думці бере початок з ідей меркантилізму щодо домінантної ролі експорту в структурі зовнішньоторговельного обігу країн. З обґрунтуванням принципів абсолютних (А. Сміт) і порівняльних (Д. Рікардо) переваг у міжнародній торгівлі змінювалось бачення проблем міжнародної конкурентоспроможності та методів їх розв'язання. Відмінності в природнокліматичних умовах країн та їх господарських механізмах були доповнені (Хекшер - Олін) відмінностями у забезпеченні та в ефективності використання факторів виробництва. На індустріальній стадії розвитку різко підвищується значення науково-технологічних факторів і на зміну порівняльним перевагам у механізмі забезпечення міжнародної конкурентоспроможності вводиться поняття «технологічні переваги», що відбиває зростаючу роль технологічного ресурсу в структурі факторіальних джерел міжнародної конкурентоспроможності. За оцінками фахівців, частка технологічних джерел конкурентоспроможності розвинених країн сьогодні складає 80-85%. Такий примат науково-технологічного чиннику знаходиться у повній відповідності з сучасними теоріями економічного зростання і конкурентоспроможності. Але якщо для одних країн зростання ролі технологічного ресурсу забезпечує зміцнення їх конкурентних позицій, то для інших, у тому числі й України, його наслідками стають проблеми гальмування процесу їх ефективної інтеграції в систему сві-тогосподарських зв'язків. Технологічні перетворення, по-перше, радикально змінюють структуру світового попиту на трудові ресурси, посилюючи попит на висококваліфіковану і зменшуючи попит на некваліфіковану працю. По-друге, обумовлюють звуження попиту розвинених країн на сировинні ресурси внаслідок упровадження ресурсе-, енерго- та матеріалозберігаючих технологій; по-третє, звужують сферу застосування традиційної моделі формування конкурентних переваг і розширюють сферу дії технологічної конкуренції; по-п'яте, змінюють географічну, товарну структуру та умови міжнародної торгівлі – їх погіршення для експортерів сировини та низькотехнологічних виробів і поліпшення – для експортерів високотехнологічних і наукоємких виробів. Прискорення науково-технологічного прогресу в останній чверті XX ст. призвело до різкого зниження праце-, матеріале- і енергоємності виробництва в розвинених країнах, що, у свою чергу, спричинило падіння ролі дешевої робочої сили і сировинних ресурсів та поставило перед країнами, що спеціалізуються на їх експорті, проблему зниження рівня їх участі у міжнародному поділі праці. Створення і впровадження нових технологічних процесів дозволяє розвиненим країнам не тільки позбавитись «вузьких місць», пов'язаних з нестачею тих чи інших факторів виробництва, а й забезпечувати високу конкурентоспроможність навіть у галузях економіки з дуже високими ставками заробітної плати. Так, у США висококонкурентоспроможними і одночасно з найбільш високими ставками заробітної плати є аерокосмічна галузь, інформаційні послуги, електроніка та ін. Зниження ролі традиційних порівняльних переваг у міжнародному поділі праці зумовлюється також модифікацією критеріїв конкурентоспроможності: чинник дешевизни робочої сили далеко не завжди спрацьовує в частині забезпечення високої якості і наукоємності продукту та не може суперничати із комп'ютеризованим і високотехнологічним виробництвом. Модифікація порівняльних переваг, що раніше визначали конфігурацію міжнародного поділу праці, зумовлюється також серйозними змінами у транспортному чиннику і пов'язаними з різким зростанням швидкості і вартості транспортування товарів у світовому економічному просторі. Впровадження нових технологій фасування, пакування, завантаження і розвантаження товарів у портах призвело до стрімкого зростання продуктивності морського транспорту: вартість перевезення тони нафти на відстань однієї тисячі кілометрів сьогодні дорівнює вартості поштової марки, а вартість перевезення тони руди від Бразилії до Європи дорівнює вартості поїздки в таксі між двома вокзалами великого європейського міста. Девальвація традиційних чинників розвитку міжнародного поділу праці зумовлюється і переорієнтацією міжнародних інвестиційних потоків, які супроводжують інтеграційні процеси в країнах з відносно низькими валютно-фінансовими ризиками та зі схожим економічним соціальним і науково-технологічним рівнем розвитку. Таке спрямування міжнародних інвестиційних потоків не тільки створює передумови для прискореного розвитку одних країн, а й спричинює значні порушення обсягів, структурних і вартісних пропорцій міжнародного економічного обміну. Наслідком цих змін стає поглиблення розриву в рівнях розвитку країн та їх розмежування на технологічних лідерів і аутсайдерів, що закладає нові джерела напруженості та конфліктів не тільки у сфері економічного обміну, а й в усій системі міжнародних відносин. Масштаби і глибина змін у міжнародному поділі праці під впливом науково-технологічного прогресу створюють для зовнішньоекономічних зв'язків України значні труднощі та проблеми. В їх подоланні слід, насамперед, прискорити і здійснити у відповідності з цими змінами в міжнародному поділі праці ефективну реструктуризацію економіки України. Тільки за цієї умови може бути здійснено прорив до світового рівня конкурентоспроможності та ефективна інтеграція її економіки у світове господарство. Поняття «фактор» є одним із найважливіших у теорії конкурентоспроможності, а факторний аналіз – одним із найбільш динаміч них її розділів. Факторному аналізу конкурентоспроможності при свячено велику кількість як зарубіжних, так і вітчизняних праці], що зумовлюється, зокрема, посиленням значущості інституційного інтелектуального, просторового та темпорального чинників у механізмах сучасного економічного розвитку та міжнародної конкуренції. Згідно з сучасним тлумаченням, фактор – це істотне об'єктивно причинне явище, вплив якого визначає характер або окремі риси об'єкта впливу. Першою властивістю фактора є те, що він володіє спроможністю при впливі на будь-який предмет (явище) змінювати його кількісні та якісні характеристики. Друга властивість фактора пов'язана з його силою, яка у взаємодії з іншим предметом придає імпульс руху та змінює характеристики предмету впливу. По-третє, фактор є величиною векторною, яка в кожен момент часу має точку впливу на предмет, кількісне значення впливу та його спрямованість у просторі. Теоретичне ядро факторного аналізу конкурентоспроможності складає ідея якості факторів та їх ідентифікація за рангом значущості, що дозволяє визначити «статус» певного фактора або його порівняльну характеристику. Суть ідентифікації як наукового методу пізнання вперше сформульована М. Вебером. Сучасна його інтерпретація полягає в тому, що за алгоритмом метод ідентифікації є порівняльним, а за характером результату – у співвідношенні «загальне – особливе – специфічне» – розкриває особливості того чи іншого явища. При цьому результати порівняльного аналізу прямо й безпосередньо залежать від того, наскільки коректним є вибір «еталона», на основі якого порівнюються фактори конкурентоспроможності. У площині саме цього методологічного принципу порівняння факторних моделей конкурентоспроможності у високотехнологічних галузях із «аграрним еталоном» конкурентоспроможності в роботі навряд чи можна визнати коректним. Некоректність вибору бази порівняння зумовлює альтернативний опис факторів за схемою: «основні - розвинені», «низького рангу - високого рангу», «консервативні - прогресивні». Практика функціонування високотехнологічних галузей дійсно підтверджує «прогресивний» рух їх конкурентоспроможності за рахунок нарощування інтелектуальної, інноваційно-технологічної її складових. У той же час вона свідчить про те, що фактори «низького рангу», такі, як земля, природні ресурси, географічне розташування та інші є домінантними в моделях конкурентоспроможності не тільки аграрної, а й металургійної, шкіряної, вугільної та інших галузей промисловості розвинених країн. Аналіз цієї ситуації ставить принципове питання: чи закономірною для аграрного сектору та базових галузей економіки є модель конкурентоспроможності притаманна, наприклад, мікроелектронній галузі, або ж її слід розглядати як «облагороджування ресурсної моделі конкурентоспроможності»? Російський економіст С. В. Ємельянов на прикладі економіки США обґрунтовує висновок щодо: 1) одночасного існування в економіці США галузей і фірм, які ґрунтуються на експлуатації різного типу конкурентних переваг - ресурсних, технологічних, інноваційних і глобальних переваг; 2) загальної тенденції динаміки конкурентних переваг в економіці США, яка полягає в «облагороджуванні» ресурсних переваг «сировинників»; посиленні технологічних переваг базових галузей, нарощуванні інноваційних переваг галузей-локомотивів розвитку; розвитку переваг, які виникають у процесі глобалізації. Оскільки термін «тип конкурентних переваг» є ключовим, то питання факторизації конкурентоспроможності спрямовується в площину факторного опису кожного типу конкурентних переваг. Відзначаючи методологічну привабливість цього підходу, слід констатувати реальне існування галузей економіки, в яких однозначна інтерпретація типу конкурентних переваг є неможливою. А введення нового поняття: «змішані конкурентні переваги» («інноваційно-технологічні», «інвестиційно-інноваційні» тощо) вимагає формалізації критеріальних параметрів «суміші», що значною мірою ускладнює факторний аналіз конкурентоспроможності. З початком XXI ст. розвиток теорії факторів конкурентоспроможності переходить у новий етап. Домінантним в економічній літературі стає положення про те, що фактори конкурентоспроможності одночасно є факторами економічного розвитку, що зумовлює необхідність розробки єдиної методологічної схеми факторного аналізу економічного розвитку і конкурентоспроможності. Функціональну залежність між результатами і факторами виробництва у класичній (неокласичній) економічній науці відображає виробнича функція: Y= F (K, L, …, N) (3.1), де Y – обсяг виробництва при відповідній комбінації факторів виробництва (технології виробництва); K, L, …, N – фактори виробництва, що використовуються.
Згідно з рівнянням результат виробництва є прямою функцією стану системи факторів виробництва, її структури (кількості факторів) та способу взаємодії елементів у ній (технологічних комбінацій). Використання методологічного апарату виробничої функції та врахування стрімкого нарощування інформаційної, організаційної, інституційної та інших компонент сучасного економічного розвитку стало основою формування концептуально нового погляду на факторну модель конкурентоспроможності. Якщо модель виробничої функції у певний історичний час «так легко» було розширено за рахунок підприємницького фактора, то сьогодні існують вагомі підстави для включення організаційної, інституційної та інформаційної компонент у факторну модель конкурентоспроможності. В цій моделі кожен з факторів набуває форми капіталу підприємства і детермінує особливий організаційний, інституційний або інформаційний «код» конкурентоспроможності. За таких умов виробнича функція трансформується у функцію конкурентоспроможності: K = F(Int; T; N; Ins; O; Inf) (3.2), де K – конкурентоспроможність; F– функція конкурентоспроможності; Int – інтелектуальний фактор; T – техніко-технологічний фактор; N – природний фактор; Ins – інституційний фактор; O – організаційний фактор; Inf – інформаційний фактор
Система факторів конкурентоспроможності є динамічною системою, яка постійно змінюється за складом, структурою та роллю у ній окремих факторів. Звідси, важливість системного підходу до факторного аналізу конкурентоспроможності. За висловлюванням відомих дослідників проблеми самоорганізації І. Пригожина та І. Стенгерс, «різні мови і точки зору на систему можуть виступати доповненнями, оскільки пов'язані з однією й тією ж реальністю». Системний аналіз факторів конкурентоспроможності вимагає їх систематизації за різними ознаками - місцем походження, значущістю, характером дії, іє-рархічністю тощо. Базовим за класифікаційною ознакою є поділ факторів конкурентоспроможності залежно від місця походження на: 1) фактори конкурентоспроможності ендогенного походження, які виступають як внутрішні змінні системи економічного розвитку; 2) фактори конкурентоспроможності екзогенного походження, які є незалежними від внутрішніх закономірностей функціонування економічної системи. Залежно від рівня значущості фактори конкурентоспроможності поділяються на: 1) основні (F), або фактори на рівні ядра конкурентоспроможності; 2) похідні (другорядні) фактори (F^), які є результатом реалізації та модифікації основних факторів на більш високих організаційних рівнях системи економічного розвитку. Система основних факторів формує геном конкурентоспроможності, а похідних факторів - фенотип конкурентоспроможності, якому відповідає історично-обумовлена конфігурація економічного розвитку. Згідно з функцією (3.2) факторами конкурентоспроможності, що утворюють її генотип, є: інтелектуальний, техніко-технологічний, природний, інституційний, організаційний та інформаційний фактори. Інтелектуальний ресурс (фактор) є ключовим. Це положення є теоретичним підґрунтям для розробки широкомасштабних програм нарощування інвестувань у людину через механізми освітніх послуг і підготовки висококваліфікованих фахівців у провідних країнах світу. Техніко-технологінний фактор відображає рівень технологічної активності суб'єкта розвитку як кількість відомих йому виробничо-технологічних комбінацій у ланцюзі «витрати - випуск». Природний фактор у вигляді освоєних ресурсів господарювання є ендогенним фактором конкурентоспроможності, а та частина його, яка не залучена до економічної діяльності суб'єкта, але здійснює на нього вплив, виступає екзогенним фактором конкурентоспроможності. Інституційний фактор конкурентоспроможності формує норми й правила поведінки суб'єкта. Обмежуючи й підтримуючи його, він формує «інституційно-правовий каркас» господарської діяльності, який інтегрує й диференціює суб'єктів за рівнем їх конкурентоспроможності. Організаційний фактор забезпечує створення адекватних сучасному стану розвитку структур з їх взаємозв'язками, взаємовідносинами та ієрархічними рівнями на основі різноманіття суб'єктів, об'єктів та механізмів реалізації цілей діяльності. Інформаційний фактор забезпечує не тільки економічний розвиток як процес та посилює його швидкість, а й безпосередньо визначає функціональний та результативний боки цього процесу. Система основних факторів зазнає модифікації на більш високих структурних рівнях організації, на яких баланс гено- та фенотипічних ознак конкурентоспроможності змінюється на користь останніх. Структуризація похідних факторів здійснюється не шляхом їх деталізованого опису, а їх угрупуванням. Внутрішні фактори міжнародної конкурентоспроможності виникають у межах внутрішнього середовища підприємства і віддзеркалюють його функціонування як кібернетичного «чорного ящика» за схемою «вхід — трансформація — вихід», їх декомпозиція пов'язана зі станом: 1) ресурсів, що використовуються в системі, -технічних, технологічних, трудових, фінансових, організаційних, інформаційних тощо; 2) виробничої, операційної, інвестиційної, інноваційної, фінансової діяльності підприємства; 3) загального, операційного (виробничого), маркетингового, інвестиційного, інноваційного, фінансового, міжнародного менеджменту підприємства. Зовнішні фактори конкурентоспроможності за ознакою «рівень дії» можуть бути угруповані в: 1) зовнішні фактори мезорівневої дії; 2) зовнішні фактори макрорівневої дії; 3) зовнішні фактори міжнародної дії (у випадку, якщо надсередовищем виступає світовий ринок). Перша та друга групи зовнішніх факторів утворюють національні фактори конкурентоспроможності, які, як і міжнародні фактори, можуть бути агреговані в такі факторіальні підгрупи: 1) загальноекономічні (стан розвитку економіки, її галузева та територіальна структура, податкова, кредитна та зовнішньоекономічна політика держави тощо); 2) політичні (визначають політичну ситуацію в країні, характер державного регулювання економіки, темпи та напрямок реформування економічної системи тощо); 3) соціально-демографічні, дія яких визначає звички, рівні споживання продуктів, розмір і структуру потреб споживачів, їх платоспроможний попит, а отже, ємність ринку; 4) науково-технологічні, дія яких пов'язана зі станом науки та технології виробництва окремих товарів, рівнем їх якості та «технологічним ромбом» країни; 5) природні (визначають рівень статичних переваг підприємства, ресурсні та кліматичні умови господарювання тощо). Зовнішні фактори конкурентоспроможності також можуть бути дезагреговані за такими ознаками, як: 1) вид ринку та його галузева належність (товарний, валютний, фінансових послуг, ринок капіталів, ринок праці тощо); 2) політико-стратегічна значущість ринку (ринки військово-технічної продукції, продовольчий ринок та інші ринки «підвищеної уваги» з боку держави). Значущість впливу того чи іншого фактора конкурентоспроможності не є константою: вона змінюється в просторі та в часі разом зі зміною внутрішнього й зовнішнього середовища. Глобалізація конкуренції різко загострює увагу до факторного аналізу конкурентоспроможності та перетворює його в органічну складову системи управління конкурентоспроможністю - як на рівні окремого підприємства, так і на рівні національної економіки в цілому. На прикладному рівні факторний аналіз конкурентоспроможності вимагає виконання великого обсягу експериментальних досліджень і дотримання вимог досліджуваного процесу, здебільшого відомих як кореляційний або регресійний аналіз. Насамперед, у регресійній моделі фактори мають бути незалежними, тобто рівень впливу одного фактора не повинен залежати від рівня впливу інших факторів. При визначенні кола факторів конкурентоспроможності об'єкта, що досліджується, також важливе значення має властивість сумісності факторів, тобто будь-яка їх комбінація має бути здійсненною. Застосування регресійних моделей дає змогу виявити конкурентний профіль ринку та проектувати управлінські моделі з досягненням синергетичного ефекту взаємодії факторів конкурентоспроможності. Згідно з методологією розрахунку глобального індексу конкурентоспроможності країн (GCI) на базі понад 350 показників, об'єднаних у 9 груп, приблизно 240 (майже 70%) з них прямо пов'язані із інституційною активністю держави. Це свідчить про те, що в сучасних моделях конкурентоспроможності розвинених країн світу «видима рука держави» явно переважає «невидиму руку ринку». Сутність змін, яких зазнає «факторне поле» міжнародної конкурентоспроможності, полягає в тому, що стратегічними стають конкурентні переваги, створені не виробничо-економічними, а інсти-туційними передумовами. За визначенням М. Беста - професора економіки університету Масачусетсу (США), співавтора підручника «Політизована економіка», - «нова інституційна парадигма конкурентоспроможності змінює її виробничо-орієнтовану концепцію». Теоретичним підґрунтям змін, яких зазнає сучасний механізм міжнародної конкуренції, є доктрина «багатовимірного підходу», згідно з якою використання «чистих» теорій міжнародної торгівлі в сучасних умовах є недоцільним, а звідси - необхідність активного втручання держави в механізм міжнародної конкуренції. Аналіз глибини цих змін дозволяє стверджувати, що на початку XXI століття у світовому господарстві складається нова система взаємодії, в якій міжнародної конкуренції в традиційному її сенсі (як конкуренції фірм і галузей) вже не існує. Структура-зв'язок «держава - підприємство», що складає стрижень сучасного суб'єктного контуру міжнародної конкуренції, не тільки суттєво модифікує факторну модель конкурентоспроможності - її генотип, а й породжує принципово новий її «інституційний код», в якому поруч із традиційними факторами і виробничими технологіями особливу значущість набувають фактори інституційного походження. Дія цих факторів призводить до зниження (підвищення) трансакційних витрат, а отже, до зниження (підвищення) міжнародної конкурентоспроможності економічних систем. Ця група факторів впливу на рівень конкурентоспроможності в економічній літературі визначається як Інституційні технології бізнесу. Якщо у вітчизняній науковій літературі проблема дослідження інституційних технологій конкурентоспроможності залишається майже непоставленою, то в західній економічній думці, навпаки, в останнє десятиріччя вона стала предметом підвищеної уваги. В її дослідженні західними вченими широко використовується понятійний апарат і методи інших наук (системології, праксеології, політології, глобалістики та ін.). При цьому зазначається, що в умовах сучасного панбіфуркаційного міжнародного простору вилучення інституційного чинника суттєво збіднює факторну картину міжнародної конкурентоспроможності. Концептуальна роль «інституційної матриці» конкуренції, зазначає М. Бест, полягає в тому, що тільки з її допомогою можуть бути отримані відповіді на «нову конкуренцію». Така концептуалізація ролі інституційного чинника, який у межах неокласичних теорій конкуренції взагалі не береться до уваги, а лозунг «Менше держави!» в них виступає як теоретична аксіома, примушує до більш детального аналізу механізму трансформації «виробничого» способу формування конкурентоспроможності в «інституційний». З точки зору економічної теорії, суб'єктом інституційних технологій може бути лише держава, яка їх «виробляє й формує» і в межах національної економіки є монополістом цих технологій. Це означає, що інституційні технології (антимонопольне законодавство, податкова система, стандарти якості товарів, захист прав споживачів тощо) виступають як екзогенний фактор конкурентоспроможності, на які економічні одиниці впливати не в змозі, а екстерналізація, пов'язаних із дією цього фактора, витрат (перекладання на конкурентів, на природне середовище або на державу) є неможливою. Однак ситуація радикально змінюється в умовах міжнародної конкуренції, коли виникає зовнішній тип екстерналізації – екстерналізація між державами. Зовнішній тип екстерналізації з'являється як результат структурування міжнародної економічної діяльності країн та узгодження їх зовнішньоторговельних режимів на основі міжнародних правил, норм та угод. Маючи певну свободу вибору, національні уряди, виконавча влада та політики, проте, не мають права ігнорувати питання національної безпеки, внутрішньополітичної ситуації та власного електорату. Звідси, прийняття економічних рішень на міжнародному рівні є вищою мірою політизованим, а рівень міжнародної конкурентоспроможності країн за цих умов стає функцією інституційної активності держави, тобто етатизованим. Аналіз інституційної поведінки держав дозволяє виділити три основні моделі етатизації конкурентоспроможності країн - північноамериканську, західноєвропейську та азіатську. Північноамериканська (англосаксонська) модель етатизації конкурентоспроможності відводить державі в цілому пасивну роль, яка зводиться до дерегулювання та нейтралізації негативних наслідків ринкового механізму. Втручання державами у «внутрішній» механізм формування конкурентоспроможності фірм і корпорацій вважається небажаним, але за певних обставин необхідним. Однак за межами національних кордонів англосаксонська модель «етатизації» конкурентоспроможності є радикально іншою: на міжнародному рівні держава є гарантом безпеки нації і має захищати своїх економічних агентів усіма можливими засобами, включаючи застосування військової сили. У межах англосаксонського варіанта «етатизації» конкурентоспроможності вважається, що американська модель гармонії держави та ринку є оптимальною та її, як еталон, мають сприймати інші учасники світогосподарських відносин. У протилежному випадку США вважають за правило використовувати інституційні бар'єри для імпорту товарів при однобічному тлумаченні того, що таке незаконна торговельна практика і які держави порушують закони в міжнародної конкуренції. Західноєвропейська модель «етатизації» конкурентоспроможності ґрунтується на сприйнятті соціальних норм як більш важливих, ніж «егоїстичні» національні інтереси окремої країни. Вищим орієнтиром в економічній функції держави є не ринок сам по собі, а соціальний світ і якість життя, які досягаються за допомогою ринку. Не випадково, що соціальне ринкове господарство як економіко-філософську теорію розроблено саме двома групами німецької школи економістів-теоретиків, які прийшли на зміну класичному лібералізму поглядів А. Сміта та Д. Рікардо. її авторство належить Фрайбурзькій школі на чолі з В. Ойкеном і Ф. Бьомом та прибічниками соціальної ринкової економіки, серед яких найбільш впливовим був А. Мюллер-Армак. Органічною складовою теорії соціального ринкового господарства є ідея справедливого світового порядку, яка охоплює політичні та економічні аспекти. В політичному аспекті - це формування глобального мислення, протидія вестернізації по-американському, створення світової політичної спільноти тощо. В економічному плані справжній порядок у світовому господарстві, на думку В. Рьопке [134, с. 28], можливий лише тоді, коли свобода торгівлі і закон порівняльних витрат визначатимуть «організаційний код» конкурентоспроможності. Азіатська модель «етатизації» конкурентоспроможності акцентує увагу переважно на афективні елементи культури міжнародного бізнесу, під якими розуміється відсутність конфліктів між агентами, взаємна довіра та лояльна поведінка. І хоча метою державного втручання також визнаються національна безпека та соціальна стабільність, на відмінну від американського, соціуми азіатських країн не пред'являють своїй державі претензії морального порядку, що робить виконавчу владу в цих країнах достатньо автономною. Аналіз наведених моделей «етатизації» конкурентоспроможності дозволяє виявити їх загальну компоненту, яку слушно вітчизняний економіст 3. О. Луцишин формулює так: «...при всіх розмовах про скорочення ролі держави насправді в економіці західних країн... різко зросла участь держави в підвищенні конкурентоспроможності вітчизняних підприємств, у розвитку необхідної інфраструктури: науки, засобів зв'язку, збору інформації; проводиться суттєва перебудова податкової системи... З 1970-х років посилено обговорюються (і реалізуються) різноманітні варіанти промислової і/чи структурної політики. Стрімко зростає кількість норм і стандартів (екологічних, технічних, санітарних і т. д.), що вводяться державою... Реально на Заході відбувається не скорочення економічної ролі держави, а зміна її господарських функцій у бік більш активної участі в боротьбі за світогосподарські позиції». У контексті «інституційної матриці» конкурентоспроможності формулює свою позицію і російський економіст М. Гельвановський. «Стрижнем національної державної стратегії конкурентоспроможності, зазначає він, повинна стати консолідована система держави та корпорацій, яка виступатиме на зовнішніх ринках як своєрідна корпорація корпорацій. Остання має утворити основне ядро національної моделі розвитку економічної системи Росії в XXI столітті». Інституційна роль держави в регулюванні конкурентоспроможності полягає в тому, що вона виконує функції не тільки «локомотива», який «втягує» національні підприємства у світові ринки, а й може, навпаки, гальмувати і навіть блокувати вхід «небажаних» агентів до національних економічних систем. Використовуючи модель Д. Істона, можна проілюструвати механізм державного регулювання конкурентоспроможності крізь формальне та неформальне регулювання відкритості національних економічних систем західних країн. Будь-яка національна економічна система має свої структуру, економічні інтереси та «диригента» або політичний інститут. Як «чорний ящик», вона має «входи» та «виходи»: перші виступають у формі «вимог» з боку зовнішніх сил і «вимог» з боку внутрішнього соціуму, другі - у формі «виходів» із системи складають рішення та дії «диригента» системи. Особливістю зовнішніх вимог є те, що вони виступають «готовими» для використання системою. Використовуючи власні й зовнішні ресурси, економічна система «переробляє» зовнішні та внутрішні вимоги і рухається до нового стану її функціонування. Складність функціонування національної економічної системи зумовлюється тим, що зовнішнє середовище постійно генерує потік потреб, певна частина яких перетворюється у вимоги до обмежених у своїх можливостях системи. І повністю «переробити» зовнішні вимоги диригент системи не в змозі, якщо їх масштаби перевищують поточний економічний потенціал системи. За цих умов виникає проблема «перевантаження» входу системи, яка вимагає «наведення порядку», оскільки у протилежному випадку вона може призвести до катастрофічних наслідків у функціонуванні системи. «Наведення порядку», як одностороння дія системи, ускладнюється зростанням взаємозалежності національних економічних систем, що переводить міжнародний економічний обмін у предмет протистояння та конфлікту між країнами. Проблема «перевантаження» на вході системи має ринкове походження і стосується будь-якої економічної системи. Неформальне регулювання міжнародної конкурентоспроможності здійснюється в результаті «подвійного руху»: з одного боку, заперечення інтересів і прав інших економічних суб'єктів, а з іншого - створення ілюзії поваги до їх інтересів і прав. «Ієрархічний» статус суб'єктів сучасної світової економіки виключає відкриту непокірність з боку економічних суб'єктів «молодшого рангу». Суб'єкти, які належить до регістру «інших» і «молодших», вимушені знаходити «золоту середину» в координатах «двозначної логіки» міжнародних відносин, що ускладнює їх участь у міжнародній конкуренції. Інституційні технології регулювання міжнародної конкурентоспроможності в різних країнах мають особливості. Висока публічність політичної влади в розвинених країнах зумовлює інструментарій регулювання «вхідних вимог» у напрямі, при якому він набуває форм «сприяння», які не пов'язані відповідними зобов'язаннями перед власною державою. Існує й інша — «експортна» — форма цього інструментарію, в якій певна частина дипломатичного апарату сприяє в тій чи іншій формі операціям «своїх» компаній за кордоном — свого роду «корпоративна дипломатія». Зростання ролі інституційних технологій регулювання конкурентоспроможності перетворює проблему розбудови дієвої вітчизняної моделі гармонії держави та ринку в найважливішу передумову підвищення міжнародної конкурентоспроможності української економіки. Об'єктивна і достовірна оцінка стану об'єкта управління – найважливіший елемент будь-якої системи управління, який в значній мірі визначає її дієздатність і ефективність. У системі управління міжнародною конкурентоспроможністю підприємства він набуває особливої значущості, що зумовлюється високою динамічністю зовнішніх ринків, та підвищеним ризиком міжнародного бізнесу. Оцінка міжнародної конкурентоспроможності підприємства – це процес ідентифікації стану підприємства за визначеним критерієм (показниками) та віднесення до певного типу чи статусу. Оцінювання є багатоаспектним процесом, базову роль в якому відіграють поняття «критерій» і «показники» міжнародної конкурентоспроможності. Поняттям «критерій» відображається атрибут, на основі якого ідентифікується явище, дія, стан. Цим поняттям визначається також рівень міжнародної конкурентоспроможності, при якому забезпечуються життєздатність та усталене функціонування підприємства на зовнішньому ринку. Звідси, критерій міжнародної конкурентоспроможності підприємства має як якісну, так і кількісну детермінованість. Поняття «показник» є характеристикою певної властивості, аспекту, сторони об'єкта, що оцінюється. Згідно з системною парадигмою підприємство є відкритою реактивною системою, в якій функціонують два типи інформаційних потоків - внутрішній і зовнішній. Укрупненою одиницею виміру інформації, що циркулює в цих потоках, є економічний показник. В оцінці міжнародної конкурентоспроможності підприємства за допомогою показників визначаються властивості як внутрішнього середовища підприємства (продуктивність/ефективність операційних процесів, якість ресурсів, рівень їх використання тощо), так і зовнішнього ринку (ємність, темпи зростання, рівень концентрації). Критерії і показники міжнародної конкурентоспроможності підприємства співвідносяться як загальне й окреме. Якісна детермінованість критерію міжнародної конкурентоспроможності визначається причинно-наслідковим зв'язком «мета-результат» («мета управління міжнародною конкурентоспроможністю підприємства – результат управління»), а їх співвідношення відображає кількісну детермінованість критерію міжнародної конкурентоспроможності підприємства. Використання методології системного підходу дозволяє відтворити органічний взаємозв'язок підприємства і зовнішнього ринку та ступінь реалізації мети управління зовнішньоекономічною діяльністю крізь якісну і кількісну оцінку міжнародної конкурентоспроможності підприємства. Теоретичним підґрунтям цього підходу є визначення середовища, запропоноване А. Д. Холлом і Р. Є. Фейджингом: «Зовнішнє середовище — це сукупність усіх об'єктів, зміна властивостей яких впливає на систему, а також тих об'єктів, властивості яких змінюються в результаті поведінки системи». У цьому визначенні зовнішній ринок виступає як об'єкт впливу на підприємство та як об'єкт змін з боку останнього. Властивістю зовнішнього ринку, яка впливає на підприємство, є конкуренція, а властивістю, яка впливає на стан його функціонування, є стратегічний потенціал підприємства. Стратегічний потенціал підприємства – це існуючі ресурси, які можуть бути приведені в дію з метою реалізації мети його зовнішньоекономічної діяльності. Оцінка міжнародної конкурентоспроможності підприємства виступає як оцінка «співвідношення сил» між потенціалом підприємства і потенціалом зовнішнього ринку. Принцип компенсації («дії та протидії») в оцінюванні можна розглядати як принцип досягнення рівноваги в системі «підприємство - зовнішній ринок». Потенціал підприємства володіє абсолютною та порівняльною цінністю. Перша вимірюється внеском потенціалу в реалізацію мети підприємства, друга - в реалізацію мети управління підприємством. Відповідно в оцінці результатів управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства слід розрізняти внутрішній і зовнішній потоки результативності, а також показники, що відображають результативність внутрішніх бізнес-процесів, і показники, що відображають результативність функціонування підприємства в конкурентному просторі-часі. Зв'язки цих показників є неоднозначними. Позитивна динаміка одного не обов'язково співпадає з динамікою іншого. Визначальними принципами формування системи показників міжнародної конкурентоспроможності підприємства є такі: 1. Адекватність показників конкурентоспроможності завданням стратегічного управління підприємством. 2. Охоплення системою показників внутрішніх і зовнішніх потоків результативності та джерел (ресурсів) їх формування. 3. «Фокусування» системи показників на ключові чинники та джерела формування конкурентних переваг у релевантних ринках. 4. Оптимальна чисельність показників системи «підприємство -зовнішній ринок» із відсутністю сутнісних зв'язків між ними. 5. Можливість кількісного визначення та чіткого алгоритму розрахунку показників конкурентоспроможності. 6. Забезпечення як статичного, так і динамічного аналізу зовнішнього середовища, включаючи розробку моделей оцінки його стану. Показники міжнародної конкурентоспроможності підприємства класифікуються за такими ознаками, як: 1) функціональне призначення (сфера застосування); 2) функціональне охоплення результативних потоків; 3) факторна модель конкурентоспроможності. За функціональним призначенням виокремлюються в системі показників міжнародної конкурентоспроможності підприємства тактичний і стратегічний модулі - показники експрес- та фундаментальної діагностики конкурентоспроможності підприємства. До тактичного модуля включаються показники міжнародної конкурентоспроможності підприємства, що характеризують внутрішні результативні потоки і які розраховуються тільки на підставі публічної звітності (затверджених форм). До них відносяться: 1) базові фінансово-економічні показники; 2) показники активів і топ-характеристик підприємства; 3) показники ефективності (продуктивності); 4) показники розподілу ресурсів підприємства. В сукупності показники тактичного модуля складають набір робочих (тактичних) інструментів управління конкурентоспроможністю підприємства. Роль цих показників можна порівняти з набором показників, які лікар використовує при стандартному дослідженні: вага, пульс, температура, кров'яний тиск тощо. Якщо всі показники в нормі, то ніякої інформації вони не несуть. Якщо вони не відповідають нормі, то це означає наявність певної проблеми, яку необхідно виявити і розв'язати, але вже в режимі фундаментальної діагностики. Стратегічний модуль показників міжнародної конкурентоспроможності підприємства визначається спеціалістами з відповідним фахом і вимагає більш складного інформаційного забезпечення (матеріалів управлінського обліку, результатів спеціальних маркетингових досліджень зовнішнього ринку тощо). Перелік показників стратегічного модуля визначається конкурентним «профілем» зовнішнього ринку та ключовими активами і топ-характеристиками, які забезпечують досягнення рівноважного стану системи «підприємство-зовнішній ринок». Залежно від функціонального охоплення показники міжнародної конкурентоспроможності підприємства поділяються на дві групи: 1) показники, що характеризують внутрішні результативні потоки; 2) показники, що характеризують зовнішні результативні потоки. Першу групу складають показники поточного функціонування підприємства, а другу - показники розвитку підприємства. Факторна модель конкурентоспроможності забезпечує страте-гування (ранжирування) показників за рівнем їх значущості в управлінні міжнародною конкурентоспроможністю підприємства. Вона ґрунтується на ресурсній парадигмі конкурентного успіху та адаптації стратегічного потенціалу до можливостей і завдань зовнішньоекономічної діяльності підприємства. Багаторівневий характер організації зовнішньоекономічної діяльності обумовлює широкий діапазон підходів до оцінки міжнародної конкурентоспроможності її суб'єктів. У сукупності вони охоплюють як вертикальний, так і горизонтальний об'єктний ряд — від оцінки конкурентоспроможності підприємства, регіону, галузі та економіки країни до оцінки конкурентоспроможності окремих товарів, послуг і видів діяльності. Методи оцінки міжнародної конкурентоспроможності підприємств, що пропонуються в сучасній економічній літературі, поділяються на аналітичні й графічні. Методи оцінки міжнародної конкурентоспроможності підприємства за статусом є науковими і мають рекомендаційний характер, тобто не є обов'язковими для їх застосування. Державних методик оцінки рівня міжнародної конкурентоспроможності підприємств в Україні не існує, що суттєво ускладнює практику управління міжнародної конкурентоспроможністю вітчизняних підприємств. Усім, і насамперед управлінському персоналу, відомо, що неможливо ефективно керувати об'єктом, відносно якого не існує чіткого уявлення методів його вимірювання. Рейтингові методи оцінки міжнародної конкурентоспроможності підприємства ґрунтуються на: 1) формуванні системи показників оцінки міжнародної конкурентоспроможності підприємства; 2) їх стандартизації (приведення за порівняльною шкалою та визначення ваги окремих показників); 3) розрахунку інтегрального показника оцінки міжнародної конкурентоспроможності підприємства; 4) ранжируванні за величиною рейтингу та визначенні місця (статусу) підприємства в межах певного зовнішнього ринку. Рейтингова оцінка міжнародної конкурентоспроможності підприємства здійснюються за формулою: Рейтингові системи оцінювання міжнародної конкурентоспроможності використовуються двома конкуруючими школами - Світовим економічним форумом, який щорічно публікує Глобальний звіт про конкурентоспроможність (The Global Competitiveness Report ], і Міжнародним інститутом менеджменту та розвитку (МІМР, Лозанна), який публікує «Щорічник світової конкурентоспроможності» (The World Competitiveness Report). При цьому методологія оцінки міжнародної конкурентоспроможності мікроекономічних суб'єктів розробляється представниками лише першої школи. Групою вчених Інституту стратегії та конкурентоспроможності Гарвардської школи бізнесу (США) під керівництвом М. Портера розроблено метод розрахунку «індексу мікроекономінної конкурентоспроможності». В його основу покладено твердження, що конкурентна стратегія та якість бізнес-середовища є вирішальними у формуванні конкурентних переваг підприємства. У відповідності з цим розраховуються: субіндекс «діяльність і стратегія компаній» (на основі 16 показників) та субіндекс «якість бізнес-середовища» (на основі 31 показника). В загальному індексі мікроекономічної конкурентоспроможності «вага» (вплив) першого субіндексу дорівнює 0, 37, а другого - 0, 63. Аналіз рейтингових систем оцінювання міжнародної конкурентоспроможності підприємств, виявляє як їх позитивні моменти, так і суттєві недоліки. До останніх слід віднести надмірне використання експертних методів: і критерії відбору субіндексів, і визначення вагових коефіцієнтів у рейтингових системах повністю залежать від суб'єкта оцінювання, що суттєво знижує об'єктивність узагальнюючого висновку. Окремі автори взагалі вважають, що рейтинги конкурентоспроможності, що публікуються міжнародними організаціями, не є показниками, на які слід базуватися у висновках щодо перспектив економічного розвитку країн, а їх публікація має ідеологічний характер. Метод оцінювання міжнародної конкурентоспроможності на основі розрахунку ринкової частки враховує сильний кореляційний зв'язок між часткою ринку і рентабельністю підприємства. Оцінювання міжнародної конкурентоспроможності підприємства за показником ринкової частки передбачає формулювання певних стандартів і віднесення згідно з ними підприємства до класу аутсайдерів, середняків, лідерів або, так званих, «пацієнтів», «сірих мишей», «слонів» та «бегемотів». На основі такої класифікації будується конкурентна карта ринку й визначається конкурентна позиція підприємства. Модель оцінки конкурентоспроможності на основі формули (норми) споживної вартості ґрунтується на визначенні обсягу потреб потенційних споживачів та їх співставленні із реальними влас- тивостями певного товару. Формула споживчої вартості — це співвідношення між сумою властивостей товару та величиною потреб у них на релевантному ринку. Як і рейтингові системи, метод оцінки міжнародної конкурентоспроможності підприємства на основі споживчої вартості ґрунтується виключно на експертному підході, що суттєво знижує об'єктивність узагальнюючого висновку. Метод оцінки міжнародної конкурентоспроможності підприємства на основі положень теорії ефективної конкуренції базується на ресурсній парадигмі конкурентного успіху та оцінці ефективності використання матеріальних, фінансових, інтелектуальних та управлінських ресурсів підприємства. Важливою рисою методу оцінювання конкурентоспроможності підприємства на основі положень теорії ефективної конкуренції є широке охоплення ресурсних джерел конкурентоспроможності. Проте, як і інші методи, він ґрунтується виключно на експертній оцінці ресурсних джерел, що також суттєво знижує об'єктивність оцінювання. Графічні методи оцінювання міжнародної конкурентоспроможності підприємства ґрунтуються на побудові та порівнянні «багатокутників конкурентоспроможності» підприємства і його конкурентів. До графічних методів оцінки міжнародної конкурентоспроможності відносяться також матричні методи: матриця Бостонської консалтингової групи, матриця «привабливість ринку - переваги в конкуренції», матриця конкуренції М. Портера та інші. Як і метод «багатокутників конкурентоспроможності», вони дозволяють визначити відносне положення підприємства на зовнішньому ринку та напрямки підвищення міжнародної конкурентоспроможності підприємства. Однак матричні методи, як і графічні в цілому, не забезпечують кількісного вимірювання рівня міжнародної конкурентоспроможності підприємства і в цьому полягає їх головний недолік. Особливу групу методів оцінки міжнародної конкурентоспроможності підприємства складають методи, в яких рівень конкурентоспроможності підприємства пропонується визначити шляхом «множення індексів конкурентоспроможності товарної маси (усіх товарів підприємства), або як середньозважену величину показників конкурентоспроможності конкретних товарів на конкретних ринках». Процес оцінювання за цими підходами має своїм підґрунтям бачення конкурентоспроможності як явища, яке можна «складати» і «дезагрегувати» на елементи. Однак, так само, як малюнок килима неможливо зрозуміти, вивчаючи колір і якість ниток, так і орієнтація тільки на підвищення конкурентоспроможності товарів може виявитися недостатньою в забезпеченні міжнародної конкурентоспроможності підприємства. На практиці конкурентний успіх забезпечується не лише кращими характеристиками товарів, а насамперед, інтегральним використанням ресурсних, організаційно-управлінських, маркетингових, інноваційно-техноло-гічних, інформаційних та інших переваг підприємства. Огляд науково-методичних засад оцінки міжнародної конкурентоспроможності підприємства свідчить про суттєве різноманіття як самих методів, так і розрахункових процедур. Доцільність і можливість використання кожного із методів оцінки визначається особливостями підприємства, рівнем та витратами на інформаційне забезпечення розрахунків. Притаманна «точним» методам оцінювання конкурентоспроможності об'єктивність, як правило, компенсується дороговизною збору необхідної інформації. А для експертних методів, які хоча і й більш ефективно вирішують слабо-формалізовані аспекти оцінювання, серйозною кадровою проблемою є професійний рівень експертів. Саме тому в підготовці міжнародних менеджерів-економістів формування компетентностей у царині методології і методів оцінювання міжнародної конкурентоспроможності підприємства набуває особливого значення.
План практичного (семінарського) заняття
|