Методичні поради до вивчення теми. Сучасний стан конкурентоспроможності української економіки є наслідком системної дії чинників в умовах трансформаційних пере­творень

Сучасний стан конкурентоспроможності української економіки є наслідком системної дії чинників в умовах трансформаційних пере­творень. Аналіз цих чинників є важливим, оскільки він дозволяє роз­крити «анатомію» падіння керованості української економіки та про­цесу формування її трансформаційної неконкурентоспроможності. Системний аналіз початкового етапу розвитку української еконо­міки виявляє допущену в процесах трансформаційних перетворень-глибоку системну помилку. Політика пасивного невтручання дер­жави в управління макроекономічними процесами в 1991-1998 pp. фактично означала «передоручення» реструктуризації української економіки світовому ринку (а фактично - зарубіжному фінансовому та промисловому капіталу). Підсумками цього сценарію структурної перебудови стали «реструктуризація навпаки» та стрімке зниження фізичного обсягу валового внутрішнього продукту країни.

Прямим наслідком цих процесів стало гіпертрофоване зростан­ня частки базових галузей - металургії, хімії, енергетики та паливної промисловості - у загальному обсязі промислового виробництва. Якщо в 1991 р. на базові галузі припадало 25, 6%, то в 2000 р. їх частка у промисловості зросла до 59%. Водночас питома вага машинобуду­вання в 1990 р. складала 30, 7%, а в 2000 р.- 9, 3%. Питома вага легкої промисловості в зазначений період скоротилася у 8 разів. Паралель­но із підвищенням частки базових галузей промисловості збільши­лась і енергоємність ВВП: на початку 2000 р. за цим показником (1, 91 кг умовного палива на 1 дол.США ВВП) Україна значно перевищу­вала світові стандарти (наприклад, у країнах ЄС - 0, 2 кг).

Реструктуризація економіки України за таким сценарієм стиму­лювалась, насамперед, іноземними інвесторами, які прагнули вкла­дати гроші в експортно орієнтовані сировинні та екологічно брудні виробництва, а також рекомендаціями міжнародних радників та ор­ганізацій, які пов'язували економічне зростання України головним чином із розвитком експортного потенціалу цих галузей.

Ця негативна тенденція розвитку економіки України допо­внювалася не менш згубною іншою - стійким скороченням її науково-технологічної сфери. За даними Світового банку, в 1997 р. кількість фахівців, що виконували науково-дослідні та досвідно-конструкторські розробки (НДДКР) на 1 млн. населення, в Україні складала 2827 чол., що в 2, 4 рази менше, ніж їх середньорічна чи­сельність у 1981 - 1995 pp. (6761 чол.). Абсолютне звуження науково-технологічної сфери у цей період зумовлювалось значним скорочен­ням обсягів фінансування української науки: в 2000 р. рівень витрат на НДДКР на одного науковця в академічному секторі України скла­дав лише 5% від середньоєвропейського рівня, і в десять разів мен­ше, ніж у таких країнах, як Туреччина та Греція.

Наприкінці 1990-х років сталася ситуація, коли підтримка відтворювальних процесів в Україні в загрозливих масштабах стала за­лежати від конкурентоспроможності двох експортно орієнтованих галузей - металургії та базової хімії. Унікальність ситуації полягала в тому, що ці галузі, позбавлені державної підтримки та відірвані від внутрішнього ринку, функціонували за принципом сфери послуг, тобто не стільки виробляли метал та добрива, скільки переробляли сировину за певну плату. Споживаючи значну частину енергоресур­сів країни і завдаючи довкіллю невиправної шкоди, «валютні» галузі поступово дистанціювались від «невалютних» і більшу частину до­ходів витрачали на підтримку власної конкурентоспроможності при зростаючій деградації інших секторів економіки. Умови підтримки конкурентоспроможності цих галузей ставились у пряму залежність від дешевизни робочої сили або від залучення іноземних інвестицій для модернізації технологічних процесів і підвищення якості металопродукції. І те, й інше означало додаткову мобілізацію ресурсів на ко­ристь «валютних» галузей та одночасне послаблення інших галузей.

Прогресуюче відставання України в конкурентному змаганні на світових ринках не в останню чергу пов'язане із політичною неста­більністю в українському соціумі. Негативний вплив політичної не­стабільності на вирішення стратегічних цілей і завдань підвищення конкурентоспроможності української економіки найбільшою мі­рою проявився в період президентських (2004 р.) і парламентських (2006 - 2007 pp.) виборів, коли уряди здебільшого орієнтувалися на формування сприятливого електорального середовища.

Погіршення макроекономічних параметрів розвитку та знижен­ня рівня міжнародної конкурентоспроможності економіки України в2005 -2008 pp., є резуль­татом системної дії чинників, серед яких найбільш суттєвим є такі:

- зниження ефективності системи державного регулювання економіки та її конкурентоспроможності в умовах політичної турбулентності й нестабільності;

- асиметричність реформаторських зусиль на макро- та мікро-економічному рівнях перетворень;

- прогресуюча «детехнологізація» промислового експор­ту та зволікання з вирішенням завдань розвитку науково-технологічної сфери України;

-вичерпність джерел формування цінових конкурентних пе­реваг унаслідок зростання імпортних цін на енергоносії та «агресивної» соціальної політики під час виборів;

-погіршення зовнішньої кон'юнктури та дестабілізація цільо­вих зовнішніх ринків у регіонах світу, які є перспективними для українського експорту;

- відсутність єдиного інституційного органу координації та слабкість науково-методичного забезпечення управління конкурентоспроможністю на макро- і мікрорівнях економіч­ного розвитку.

Системна дія зазначених чинників зумовила негативні зміни в галузевій структурі, низьку продуктивність промислового сек­тору української економіки, недостатню мотивацію персоналу під­приємств до високопродуктивної і прибуткової діяльності на вну­трішньому ринку і, в підсумку, - відтік національних ресурсів (праці, капіталу, сировини) за кордон та зростання тіньового сектору укра­їнської економіки.

Домінування в Україні сировинної і низькотехнологічної екс-портоорієнтованої моделі розвитку, яка спиралася на цінові кон­курентні переваги, дешевизну енергетичних і трудових ресурсів, створило ілюзію міжнародної конкурентоспроможності національ­ної економіки та спричинило зволікання з подоланням її системних вад і недоліків. У міжнародному поділі праці Україна закріпилася як сировинний та низькотехнологічний придаток із випереджальними темпами зростання імпорту готової продукції іноземного виробни­цтва. Зниження міжнародної конкурентоспроможності українських підприємств у 2005 - 2008 pp. підтверджує минущість їх традицій­них конкурентних переваг.

Заходи державної економічної політики не тільки не сприяли зміцненню конкурентних позицій українських товаровиробників, а й нерідко суперечили реалізації стратегічного завдання підви­щення їх міжнародної конкурентоспроможності. Прикладом цих суперечностей є: різка ревальвація гривні на 4, 8% у 2005 році, яка, за оцінкою фахівців, спричинила зниження рівня міжнародної кон­курентоспроможності українських підприємств на 14%; значне під­вищення податкового навантаження на суб'єктів господарювання зі зростанням порівняно з 2004 роком з 20, 8% до 24, 9%; збільшення ви­датків на виплату заробітної плати та випереджальне зростання цін і тарифів на продовольчі та витратоутворювальні товари і послуги, що призвело до зростання інфляції та негативних змін у прибутко­вості підприємств; зменшення інвестиційної складової бюджетних видатків, що спричинило зниження інвестиційної активності під­приємств; лібералізація зовнішньоекономічного режиму України та доступу на її внутрішній ринок готової продукції іноземного вироб­ництва, які не супроводжувались належною підтримкою міжнарод­ної конкурентоспроможності вітчизняних виробників.

Логічним наслідком дисфункції держави стало загальне погір­шення конкурентних позицій українських підприємств, переважна більшість яких залишається осторонь стратегічного потоку між­народного економічного обміну і зосереджується в основному на торговельно-збутових зовнішньоекономічних операціях.

План практичного (семінарського) заняття