Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Методичні поради до вивчення теми. Економіка будь-якої країни світу та рівень її конкурентоспроможності відчувають на собі державний вплив
Економіка будь-якої країни світу та рівень її конкурентоспроможності відчувають на собі державний вплив. Інша справа - яким є характер цього впливу; позитивний чи негативний, стимулюючий чи гальмуючий? У сучасній економічній науці чіткої відповіді на ці запитання не існує. Історія розвитку різних країн світу включає моделі і «слабкої», і «сильної» держави, які змінювалися відповідно до з історичних моментів часу: кризові етапи розвитку країн породжували теорії активної ролі держави, а прискореного і динамічного розвитку - теорії слабкого державного впливу на соціально-економічній розвиток. В оцінці моделей державного впливу на економічний розвиток І конкурентоспроможність важливим є не сам по собі факт державного впливу, а його результати. Вони, як свідчить світовий досвід, можуть бути абсолютно різними - від ефективного управління розвитком і конкурентоспроможністю до «паразитування» на власній економіці та прибутках її суб'єктів. У першому випадку державне втручання виявляється позитивним і відіграє роль «руку допомоги та сприяння» національним господарським суб'єктам, у другому - негативним і постає «рукою грабіжника» їх доходів. Звідси, роль державного чинника визначають не масштаби впливу, а його напрямки, засоби, характер і результати, тобто його якість. Положення про вирішальну роль якості державного фактора - базовий принцип японської моделі прориву до світового рівня конкурентоспроможності, з якої бере свій початок історія державного регулювання міжнародної конкурентоспроможності. Розгалужена система державного регулювання конкурентоспроможності японської економіки була створена в кінці 70-х років XX ст., а людиною, яка вперше сформулювала її теоретичну модель, був Чалмерс Джонсон. Модель Ч. Джонсона базується на виявленні «провалів» ринку, які виключають можливість прискореного розвитку японської економіки та стрімкого нарощування її конкурентоспроможності. Для коригування цих «провалів ринку» потрібен зовнішній координаційний засіб - «рука держави», функцію якої виконує уряд країни. Японська модель державного регулювання конкурентоспроможності багатьма розглядалася як альтернатива механізму ринкового регулювання, її найважливішими елементами є: - активний центральний уряд і стабільний апарат чиновників; - визначення пріоритетних галузей для прискорення зростання; - агресивний розвиток експорту; - багаточисельні інструкції, правила та узгодження; - селективний протекціонізм з метою захисту внутрішнього ринку; - обмеження прямих іноземних інвестицій; - м'яке антимонопольне законодавство; - реструктуризація промисловості під керівництвом уряду; - жорстке регулювання фінансових ринків; - обмежений вплив ради директорів компаній; - дотації урядом спільних проектів; - чітка та стабільна макроекономічна політика. Уявлення, що саме уряд країни має забезпечувати ефективний розвиток економіки та її конкурентоспроможність є наріжним каменем японської моделі державного втручання у функціонування національної економічної системи. Головну роль в її реалізації було закріплено за Міністерством міжнародної торгівлі та промисловості (МІТІ) та Міністерством фінансів. Ці Міністерства розробляли концепцію економічного прориву Японії, яка ґрунтувалася на виборі пріоритетів і цільових програмах розвитку стратегічно важливих галузей японської економіки. Чіткий акцент на розширення експортного потенціалу пріоритетних галузей і виробництв - сутнісна риса японської моделі державного регулювання конкурентоспроможності. Механізм її реалізації включав спеціальні податкові пільги та фінансово-кредитні засоби стимулювання розвитку. А для захисту японських компаній від іноземної конкуренції було розроблено і впроваджено широкий арсенал спеціальних заходів - від блокування доступу іноземних фірм на японський ринок до «драконівських форм» квотування імпорту. Гальмування входу іноземних фірм на внутрішній ринок Японії забезпечувалось також жорсткими обмеженнями прямих іноземних інвестицій і протекціоністськими заходами в таких галузях, як автомобільна, виробництво інтегральних мікросхем, фармацевтична і комп'ютерна, обробка інформації та виробництво фотоплівки. Японський уряд активно стимулював національні компанії до їх кооперації, посилення технологічних зв'язків і злиття як ефективних засобів реалізації ефекту масштабу. Реалізація цієї політики в банківській галузі дозволила створити національні банки, які стали потужними гравцями на світових фінансових ринках. Важливим елементом японської моделі державного регулювання міжнародної конкурентоспроможності була стабільна мікроекономічна політика. Низькі витрати на оборону сприяли досягненню профіциту державного бюджету країни, зростанню інвестиційної активності корпорацій та рівня заощаджень громадян. Детальному аналізу японської моделі прориву до світового рівня конкурентоспроможності присвячено багато наукових досліджень. Головний висновок, який сформульовано вченими за результатами тестувань японської моделі державного регулювання конкурентоспроможністю, полягає в тому що саме державна «рука допомоги» стала тим основоположним інститутом, який сприяв усуненню «провалів» ринку та стрімкому нарощуванню конкурентоспроможності пріоритетне визначених галузей економіки країни. Теоретичне значення японської моделі державного регулювання конкурентоспроможності полягає в тому, що вона є не просто моделлю регулювання економічних процесів, а суміщає вирішення комплексу складних задач соціально-економічного розвитку країни - від відновлення зруйнованої в Другій світовій війні економіки та акумуляції внутрішніх і зовнішніх джерел інвестування до прориву на вищі щаблі міжнародної конкурентоспроможності. На користь такого висновку свідчить і те, що японська модель державного регулювання конкурентоспроможності стала підґрунтям для розробки національно-державних програм підвищення конкурентоспроможності, в тому числі в США, країнах Західної Європи та Південно-Східної Азії. Системи державного регулювання конкурентоспроможності в цих країнах відбивають японський досвід узгодження інтересів держави і бізнесу. На прикладі Міністерства міжнародної торгівлі та промисловості (ММТП - в Японії) у 80-х роках XX століття в США для координації питань, пов'язаних із підвищенням конкурентоспроможності, була створена розгалужена система державних органів управління (Рада конкурентоспроможності, Управління розвитком науки і технологій, Управління з технологічної політики Міністерства торгівлі та інші). У Великобританії для координації робіт у системі державного регулювання конкурентоспроможності було створено Національну раду економічного розвитку (НРЕР), у Франції - Генеральний комісаріат стратегічного планування та прогнозування, в Республіці Корея - Раду економічного планування із широкими повноваженнями, в Італії - Національну конфедерацію бізнес-фірм. Організаційно-економічна роль цих інституцій державного регулювання визначається не ступенем втручання в ринковий механізм, а забезпеченням відтворювальних умов конкурентоспроможності - як внутрішніх, так і зовнішніх. Посилення процесів глобалізації та відтворювальної взаємозалежності національних економічних систем перетворило державне регулювання конкурентоспроможності в одну із найголовніших складових стратегії розвитку та у вирішальний чинник, який визначає зміст внутрішньої і зовнішньоекономічної політики урядів розвинених країн. Розробка і впровадження дієвого механізму державного регулювання міжнародної конкурентоспроможності української економіки та її підприємств роблять принципово важливими вивчення, аналіз і узагальнення міжнародного досвіду перетворення «видимої руки» держави в ефективний засіб координації зусиль українського соціуму в досягненні світових стандартів конкурентоспроможності. Усвідомлення того, що міжнародна конкурентоспроможність має особливу системну природу, відмінну від національних її моделей, пронизує всю зовнішньоекономічну політику розвинених країн. Уряди цих країн визнають надзвичайно важливу роль інститу-ційних засобів регулювання міжнародної конкурентоспроможності, використання яких здійснюється на різних ієрархічних рівнях розвитку - загальнонаціональному, галузевому, регіональному та на рівні фірм і корпорацій. Державне регулювання стало органічною складовою національних систем управління конкурентоспроможністю в розвинених країнах, виконуючи дві головні функції - структурну і системну. Структурна функція полягає в регулюванні структурних умов відтворення конкурентоспроможності залежно від галузевих особливостей і видів конкурентних переваг підприємств. Уроки світового досвіду свідчать, що ефективну інтеграцію національної економіки у світогосподарський комплекс неможливо забезпечити без активної структурної політики держави. Навіть у сучасних розвинених країнах вона розглядається як ефективний «підтримуючий» інститут конкурентоспроможності та ефективності національних виробництв. Активна структурна політика держави набуває особливої значущості в країнах з трансформаційною економікою, в яких відбувається процес формування ринкових інститутів регулювання, а стартові умови конкурентного змагання із зовнішнім світом є нерівними. Ефективність структурних змін в економіках розвинених країн та країн, що здійснили прорив до світового рівня конкурентоспроможності, визначалася дієвістю стимулів до продуктивної діяльності, інвестування, підвищення якості та ефективності виробництва. Структурний маневр у цих країнах здійснювався, по-перше, через розширення ємності внутрішнього ринку; по-друге, шляхом диверсифікації експорту з поступовим нарощуванням у ньому частки продукції з великою доданою вартістю; по-третє, за рахунок формування і збільшення частини новітніх технологічних укладів в економіці. Зміст системної функції державного регулювання міжнародної конкурентоспроможності полягає у формуванні державою відповідного податкового, митного і валютного режимів, антимонопольного законодавства, запровадження техніко-економічних й екологічних стандартів якості, що створює однакові для всіх суб'єктів умови формування і відтворення їх конкурентоспроможності. Ця «горизонтальна» складова системи структурного регулювання конкурентоспроможності доповнюється «вертикальною» складовою – виробом пріоритетів і селективною підтримкою «точок зростання» національної економіки, які мають потенціал досягнення світового рівня конкурентоспроможності. Системна функція охоплює всі ієрархічні рівні регулювання та всю сукупність умов відтворення конкурентоспроможності, включаючи позаекономічні. Вона ґрунтується на використанні широкого аспекту засобів регулювання міжнародної конкурентоспроможності - від нормативно-законодавчих і економічних до політичних, а в окремих випадках її реалізація пов'язується із застосуванням воєнної сили. Сутнісне ядро систем державного регулювання конкурентоспроможності в розвинених країнах складає сукупність наступних методів регулювання. Адміністративно-правові методи державного регулювання конкурентоспроможності виступають у формі безпосереднього впливу держави - на основі господарського законодавства та зовнішньоекономічного режиму - на суб'єктів економічної діяльності. Програмно-цільові методи виступають у формі проектного фінансування державних цільових програм економічного розвитку країни. Прямі методи державного регулювання конкурентоспроможності утворюють різноманітні форми субвенцій, субсидій, дотацій, пільгових кредитів із спеціальних бюджетних і позабюджетних джерел. До непрямих методів відносяться засоби державного регулювання кредитно-фінансових, валютних, митно-тарифних відносин, податкової, амортизаційної політики, які мають безадресний характер і формують бізнес-середовище розвитку. При усіх відмінностях у співвідношенні методів державного регулювання конкурентоспроможності в розвинених країнах визначальною є їх спрямованість на сприяння й розширення експорту, освоєння національними суб'єктами нових закордонних ринків та використання широкого комплексу засобів захисту національних товаровиробників на внутрішніх і зовнішніх ринках. Важливими компонентами цих систем виступають також: національне антидемпінгове законодавство, механізм компенсаційних виплат для обмеження імпорту; інформаційно-аналітична, консультативна та експертна підтримка міжнародної економічної діяльності національних суб'єктів. Аналіз глибинних причин появи трансформаційної неконкурентоспроможності української економіки та вітчизняних підприємств виявляє їх прямий зв'язок із фундаментальними принципами системоутворення, які мають універсальний характер і недотримання яких зумовлює різке зниження потенціалу функціонування будь-якої системи управління. Тотальне падіння конкурентоспроможності вітчизняних підприємств на початку 1990-х років виникло в результаті демонтажу державного контуру регулювання як «зайвого» в ринковому механізмі саморегулювання. Додатково через лібералізацію зовнішньоекономічних зв'язків майже водночас було відкрито економічний простір країни. Непідготовлені до жорсткого змагання із зарубіжними конкурентами та ослаблені розривом коопераційних зв'язків у межах економічного простору колишнього СРСР вітчизняні підприємства були приведені в «лобове зіткнення» з більш потужними іноземними конкурентами. Таким чином, знищивши макрорівень регулювання, Україна фактично «інституційно та організаційно роздягнулась» перед іноземними конкурентами, що призвело до катастрофічного впливу на рівень конкурентоспроможності вітчизняних підприємств: вони стали легким здобутком зовнішніх контрагентів; різниця полягала тільки в масштабах цього здобутку в різних галузях економіки України. Драматичний обвал української економіки в наступні роки виявив усю неефективність «організаційно-усіченої» моделі управління і загострив увагу до формування дієвого державного контуру регулювання конкурентоспроможністю в Україні. Згідно із законами системоутворення система регулювання/ управління конкурентоспроможністю є ієрархічною системою, якій притаманні такі особливості: - вертикальна декомпозиція, або багаторівнева ієрархія; - пріоритет дій верхнього рівня, або відносини субординації; -залежність рішень на верхніх рівнях ієрархії від результатів, отриманих на нижчих, тобто наявність зворотних зв'язків. В Україні існує дворівнева ієрархічна система управління конкурентоспроможністю. Взаємодії між підсистемами ІСУК мають динамічний характер і створюють замкнутий контур. Контур регулювання А на основі аналізу та прогнозування стану зовнішнього середовища визначає форми координуючих сигналів (інструменти й засоби регулювання) та форми взаємозв'язків підсистем управління bi( реалізуючи таким чином функцію координатора системи управління конкурентоспроможністю. Завдання координатора полягає у формуванні такого набору засобів регулювання, який: по-перше, був би більшим, ніж набір проблемних ситуацій, що виникають у функціонуванні підсистем В; по-друге, забезпечував цілеспрямоване функціонування керуючої та керованої підсистем як цілісної організованої системи з певним життєвим циклом її існування та з механізмом регуляції в ній ентропійно-негентропійних процесів; по-третє, визначав доцільний спосіб горизонтальної взаємодії між самими елементами. Загальною рисою закладеного в механізм координації принципу «узгодженої взаємодії» є надто високий рівень вимог до взаємозв'язку підсистем, а також необхідність динамічної модифікації цих зв'язків. В умовах транзитивного стану економіки країни, дистанціювання «валютних» підприємств і галузей від «невалютних», домінування бартерних операцій та низької платоспроможності підприємств, використання цього принципу як єдиного засобу координації дій було ризикованим і практично неможливим. А спроби розширення засобів координації через принцип «створення коаліцій», коли державний рівень регулювання стимулює взаємозв'язки між елементами нижчого рівня у формі кластерів, технопарків, технологічних мереж, залишились лише намірами: їх реалізація була блокованою фінансовими обмеженнями та відсутністю досвіду. Ця ситуація ускладнювалась і об'єктивними труднощами, які пов'язані з тим, що в межах системи подібного рівня організації вирішуються три типи задач: глобальна, яка визначається стратегією інтеграції економіки країни у світове господарство та національною програмою підвищення конкурентоспроможності; задача координації елементів і контурів управління, яка вирішується координатором системи; задача управління, яка вирішується підсистемами мікроекономічного контуру.Повного збігу цих задач у межах однієї системи не існує. Можна передбачати, що реалізація глобальної задачі інтеграції економіки України у світове господарство може не збігатися і навіть дисонувати із задачами управління тих підприємств, які, в межах глобальної мети, є «непріоритетними» або «неперспективними». З іншого боку, відсутність збігу задач може зумовлюватися і зворотними зв'язками – невідповідністю цілей окремих підсистем мікроекономічного або регіонального рівня управління та глобальних цілей системи управління. Так, м'які бюджетні обмеження у вигляді податкових заліків і широке використання бартерних операцій у другій половині 1990-х років призвели до опору та протидії з боку керівників тих неконкурентоспроможних підприємств, для яких ці схеми координації та регулювання перетворилися в прибутковий бізнес і пряме субсидування хронічно збиткових підприємств. Характеризуючи цей опір, представники Світового банку зазначали, що «закладені в податковому регулюванні взаємозаліки та субсидії не тільки підтримують на плаву хронічно збиткові підприємства і сприяють формуванню «непрозорих» каналів перерозподілу фінансових ресурсів, а й підштовхують керівників ефективних і неефективних підприємств до зговору й створюють сильну зацікавленість як у «переможців», так і в «переможених» в існуванні неконкурентоспроможних підприємств». Цей висновок представників Світового банку цілком відповідає реаліям української економіки другої половини 1990-х років. Розв'язання цієї ситуації можливе лише на вищому рівні державного управління. Характер і зміст головних питань, які належать до сфери вищої державної штики й визначають організаційну структуру системи регулювання та управління міжнародною конкурентоспроможністю, можи звести до таких трьох: 1) Якою має бути модель оптимальної взаємодії української економіки зі світовим господарством?; 2) Чи мюкливим є прорив української економіки до світового рівня конкурентоспроможності?; 3) За якими напрямами має бути здійсненої^ прорив? Незважаючи на те, що дискусія навколо цих ключових питань продовжується вже п'ятнадцять років, лише сьогодні суспіліно-політична думка в Україні наближається до відповідей на них. Відсутність науково обґрунтованої стратегії інтеграції економіки України у сйове господарство та її нормативно-правової бази породжує формиьне структурування системи регулювання/управління конкуреноспроможністю. Логічними наслідками цього стає: по-перше, цільова та функціональна розузгодженість рівнів управління, а фактично- міжконтурний розрив; по-друге, надмірний зсув центру тяжіння в управлінні на мікрорівень, на якому перевага віддається тактичним задачам; по-третє, в умовах «закупорення судин» системи єдиним засобом реагування стало управління з повним ігноруванням навіть слабких сигналів координатора, виходячи із власних інтересів підприємств. У просторі станів цю модель регулювання та управління міжнародною конкурентоспроможністю можна визначити як «формально структуротщ» або «дисфункціональну». На відміну від «організаціію-усіченої», дисфункціональність сучасної моделі управління обумовлюється не відсутністю в ній державного контуру регулювання, а невідповідністю останнього закону «необхідного різноманіття», як однієї із закономірностей функціонування систем. План практичного (семінарського) заняття
|