Специфіка та роль виборчих технологій на президентських виборах 2004 року

Важливість виборів Президента України обумовлювалися однією обставиною: у 2004 р. мала відбутися не лише зміна політичної фігури на головній державній посаді, а й здійснюватиметься переконструювання всієї системи владних відносин в країні. Зрозуміло, що політичні угруповання й сили, які виконували владні функції, не мали демократичних навичок прощання з владою згідно з волею виборців. Скоріше, обрання нового президента вони розцінювали як персональну й групову політичну катастрофу. Тому й боротьба навколо виборів президента обіцяла бути такою запеклою, якої історія суверенної України ще не знала.

Вибори — 2004 істотно відрізнялися від попередніх президентських кампаній в Україні, бо йшлося про обрання нової перспективи розвитку країни, нової якості як держави, так і суспільства. Більшість громадян усвідомлювали безперспективність курсу, котрим до того країна рухалася протягом 10 років, і визнавали потребу радикальних змін. Водночас лише меншість пов’язувала покращання ситуації з результатами президентських виборів. Виборці очікували від наступного Президента рішучих дій у соціально-економічній сфері, але не вірили, що він до них вдасться. З цими переконаннями мав рахуватися кожен кандидат на пост Президента.

Чергові вибори президента 2004 р. проводилися за старою мажоритарною системою в два тури голосування. Вони відбувалися після парламентських виборів (2002 р.) на яких був випробуваний весь арсенал політичних технологій вже з розрахунком та підготовкою до президентських виборів. Вже заздалегідь передбачалося що ці вибори стануть найтехнологічнішими та найбруднішими в історії України.

Перед парламентською кампанією 2002 р. експерти висловлювали припущення щодо помітного впливу адміністративного ресурсу на виборчий процес. Те, що відбулося в дійсності, перевищило найсміливіші прогнози. Широке застосування маніпулятивних (" брудних") технологій під час президентських виборів майже були неминучими. Навички їхнього застосування вже були сформовані, а владні структури не бачили перешкод для того, щоб приводити їх у дію. Ані моральних, ані фінансових. Технології та способи впливу на виборців досить передбачувані. Ось їхній далеко не повний перелік: позиціонування владного кандидата як " непричетного" до непопулярного серед населення режиму Л. Кучми (лідер іншого покоління); монополізація провідних ЗМІ, неявна цензура, яка вже діє в електронних ЗМІ; заборона на проведення та висвітлення передвиборчих заходів опонентів, медіа-дискредитація опонентів без надання можливості для спростування; нарешті, можливе недопущення реєстрації невигідного опонента для участі у виборах (технологія відпрацьована на парламентських довиборах 2002 р.).

Напередодні виборів відбулася структуризація опозиційних сил, було встановлено тісні контакти між їхніми лідерами. Скоординованим діям опозиції сприяло те, що вони мають спільний досвід участі в масових кампаніях " Україна без Кучми! " та " Повстань, Україно! ". Попри виразні президентські амбіції декількох її популярних лідерів опозиції все-таки вдалося домовитися про висунення у другому турі свого єдиного кандидата.

З протилежного флангу із самого початку висунули єдиного кандидата – В.Януковича, хоча і тут було декілька відомих політиків з президентськими амбіціями, що майже не приховували своїх прагнень обійняти найвищу посаду в державі.

Також вибори обіцяли бути дуже складними, перш за все через велику соціальну напругу та загострення боротьби між різними угрупуваннями владної еліти. При підготовці до них чимале значення у деяких виборчих штабах приділяли пошуку привабливої ідеології, яка повинна була забезпечити кандидатові масову підтримку виборців. Особливо актуальною ця проблема виявилася для Партії Регіонів. Свого часу вона створювалася на основі Партії Регіонального Відродження України (ПРВУ), досить аморфної організації з набором ідей, які не утворювали якоїсь до кінця продуманої системи. Чітко були сформульовані лише наступні положення: " канонічне православ’я" як духовний фундамент партії, " законодавчі пріоритети для російської мови як офіційної", " стратегічне партнерство в міжнародний справах з братніми народами Росії та Білорусії" [44, с. 6].

Ці ідеї після певного коригування перейшли у спадок від ПРВУ до Партії Регіонів. Але напередодні президентських виборів 2004 р. було зроблено спробу створити чітку ідеологію, привабливу для людей, що належать до різних поколінь. За повідомленнями преси, її робочою назвою було досить дивне словосполучення " християнський комунізм" [38, с. 41]. Правда спроба виявилася невдалою. Прибічники комуністичної ідеології голосують переважно за Комуністичну партію України (КПУ) і цей електорат є дуже стійким у своїх ідейних переконаннях. А молодь ставиться до традиційного комуністичного набору гасел або індиферентно, або негативно.

Тому ідеологічний компонент виборчої кампанії з боку Партії регіонів та її союзників у результаті набув інших ознак. Судячи з усього, саме російські політтехнологи запропонували її стрижнем зробити виразну орієнтацію єдиного урядового кандидата на подальше зближення з Росією та використання ним анти західної риторики.

Серед основних вимог варто згадати такі: вступ до ЄЕП, надання російській мові статусу другої державної. Ключовим питанням було збереження політичного курсу, започаткованого Л. Кучмою, та поглиблення взаємовідносин із " братньою" Росією на противагу євроінтеграційним прагненням головного опонента – В. Ющенка. У цьому контексті досить цікава думка Єгора Соболєва, який зазначав, що " статус кандидата від влади, яким нагородив Януковича Леонід Кучма, став повішеною на шию каменюкою" [50, с. 1]. Натомість у внутрішньополітичному житті України акцент робився на введенні державного статусу російської мови, запровадження подвійного громадянства.

Загалом, В. Янукович позиціонував себе більше як прем’єр-міністр, ніж кандидат у президенти. Всі його зустрічі з виборцями проходили у форматі робочих візитів, а посада дозволяла використовувати адміністративний ресурс і бюджетні кошти у власних інтересах та забезпечувати широке висвітлення діяльності у ЗМІ.

Основні проблеми виборчої кампанії В. Януковича: непривабливі риси його стилю керівництва, що виявилися під час виборчої кампанії 2002 р. в Донецькій області; інформація про " погашені" судимості (понад 60% громадян України вважали, що людина, яка мала судимість, навіть " погашену", не може бути Президентом). В. Янукович так і не зміг дистанціюватися від " владних милиць" і дістати " можливість публічно обпертися на народне плече" [44, с. 2].

Кандидатом у Президенти передвиборний з’їзд КПУ (точніше – керівництво партії) обрав П. Симоненка. Відповідно до вибраної стратегії П. Симоненко, як і В. Ющенко, використовував імідж " кандидата від народу" (але не від усього, а лише від знедоленого), що давало йому змогу позиціонувати Ющенка як " кандидата від влади". Образ лівого " кандидата від народу" – образ " вірного ленінця", що характеризується такими якостями як " скромність і простота у вчинках", " гнів і нещадність у словах", " не зраджував колег, виборців і переконань", " не торгував принципами, друзями й партією", " простий, зрозумілий і чесний" на відміну від продажних провладних або опозиційних політиків [46, с. 3].

Серед основних вимог – прихід до влади справді " народного" Президента; здійснення ефективної державної політики вруслі оновленої комуністичної ідеології та в тісному союзі з " братньою" Росією; цілковита реприватизація стратегічно важливих галузей виробництва. Головним завданням П. Симоненка було " опинитися другим", бо " стати першим він не зможе, а не вийти в другий тур не має права".

Основні проблеми виборчої кампанії: безапеляційність риторики КПУ, відмова від співпраці з О. Морозом.

26 червня 2004 р. на засіданні політради СПУ було ухвалено висунути О. Мороза кандидатом у Президенти.

Найважливіший елемент стратегії його виборчої кампанії – звернення до ідеології розвинутого європейського соціалізму, досвід якого необхідно (на думку кандидата) використовувати в українській практиці. Тим самим О. Мороз доводив життєздатність соціалістичних ідей у наш час (соціалізм як альтернатива " дикому капіталізму"). Безперечно, О. Мороз бажав перемогти на виборах і отримати широкі повноваження, передбачені тогочасною Конституцією (водночас активно агітуючи за конституційну реформу). Але такий результат для нього вже від самого початку виборчої кампанії був нереальний і недосяжний.

У діях лідера Соціалістична партія України (СПУ) спостерігалося " чітке бажання довести всім – опонентам, соратникам і передусім самому собі, що його рано списали в тираж". Питання про союзників соціалісти вирішували " на марші" (в ході самої виборчої кампанії). Зокрема, контакти з командою В. Ющенка підтримувалися постійно, але до початку масових акцій опозиції мали " винятково ритуальний характер", потім – повна підтримка " єдиного опозиційного кандидата" [46, с. 3].

Основні проблеми виборчої кампанії О. Мороза: обмеженість у використанні медіа-ресурсів і постійний пресинг підконтрольних чинній владі ЗМІ.

Стратегія виборчої кампанії А. Кінаха ґрунтувалася на таких основних засадах: образ неметушливого й обережного політика. Його кандидатуру було висунуто на з’їзді Партія промисловців та підприємців України (ПППУ). Для А. Кінаха це був єдиний спосіб ведення більш-менш успішної президентської кампанії. Його оточення – цілком реалістично мислячі люди, які усвідомлювали, що шанси на перемогу їхнього лідера мінімальні. Участь у виборах була достатньо дієвим способом " засвітити" й " розкрутити" партію з допомогою участі її лідера в президентських перегонах. В основу як партійної програми ПППУ, так і передвиборної програми А. Кінаха було покладено ідеологію ліберального консерватизму.

Основні проблеми виборчої кампанії А. Кінаха: " маловідомість" чи " незнайомість" його особи широким суспільним масам (А. Кінаха просто забули, як і його " спокійне" прем’єрство), партійний спосіб висування й розкручування кандидатури, відсутність широкої суспільної підтримки.

Загальну порівняльну характеристику згаданих політичних гравців можна доповнити важливою експертною оцінкою 2004 р.: В. Ющенко та О. Мороз прагнули " якісного прориву наоснові європейських цінностей"; В. Янукович і П. Симоненко – " еволюції в напрямі авторитаризму"; А. Кінах – " консервації існуючого стану" [22, с. 7].

Що стосується стратегії В. Ющенка, то акцент був зроблений на масових акціях та зустрічах з виборцями. Такий підхід був досить правильним в умовах обмежених недійних ресурсів, а також дозволив підготувати грунт для майбутньої " Помаранчевої революції". Це були своєрідні репетиції революції, а ефект присутності у черговий раз довів свою важливість.

Кандидат від влади постійно акцентував на економічних успіхах України, досягнутих за часів його прем’єрства, і підкреслював провідну роль промислових областей Сходу України у створенні значної частки ВВП нашої держави. За традицією виборчих кампаній Л. Кучми, напередодні піку виборчих перегонів було піднято заробітну плату багатьом категоріям працюючих, а пенсіонер почали отримувати тимчасові надбавки до пенсій, які багатьма з них сприймалися як постійне підвищення пенсійних виплат.

Їй вдалося залучити до участі в розробці стратегії й тактики виборчої кампанії талановитих вітчизняних політтехнологів, які набагато краще від зарубіжних колег знали реальні настрої українців. Аналітики із Центру ім. Разумкова розробили головний програмний документ В. Ющенка " Десять кроків на зустріч людям", що позитивно був зустрінутий громад кістю. Потужні виборчі штаби " Нашої України", Блоку Юлії Тимошенко і Соціалістичної партії України розпочали скоординовану діяльність, спрямовану насамперед на забезпечення перемоги єдиного кандидата від опозиції.

Основні проблеми виборчої кампанії В. Ющенка: цілеспрямована антиющенківська інформаційна кампанія в центральних ЗМІ, зокрема в ефірі найрейтинговіших телеканалів (" Інтер", " 1+1", УТ-1), що проявлялося в замовчуванні або дискредитації його діяльності й одночасному пропагуванні діяльності " єдиного" кандидата від влади; позиції В. Ющенка видавалися вразливішими, ніж В. Януковича, адже засобів довести виборцям на практиці, що саме він найкраще виражатиме їхні інтереси, в нього фактично не було; іміджу твердого, вольового політика, міцного господарника, рішучої людини В. Ющенку певною мірою бракувало; обмеженість використовуваних медіа-ресурсів (" Сільські вісті", " Українська правда", Радіо " Свобода" та Громадське радіо, " 5-й канал"), які охоплювали менш як половину території України й значно поступалися в популярності підконтрольним владі центральним ЗМІ; постійний пресинг на них та на команду опозиційного кандидата з боку чинної влади, перешкоджання всіма можливими засобами проведенню його виборчої кампанії [7, с. 85].

Саме президентська кампанія — 2004 вирізнялася боротьбою не між політиками та їхніми програмами, а між їхніми іміджами, свідченням чого є іміджеві стратегії команд В. Ющенка та В. Януковича.

В умовах сучасних трансформаційних процесів, які супроводжуються змінами у політичній системі, неабиякого значення набуває формування іміджу політичного лідера. Власне, це питання вельми актуалізується під час виборчих кампаній. Бо імідж кандидата чи політичної партії є досить дієвим засобом впливу на виборців. А якщо врахувати, що українському виборцеві властива значна персоніфікація образів політичних партій, то дієвість цього засобу істотно зростає. Тож метою будь-якої передвиборної кампанії є створення у виборців привабливого образу кандидата, що спонукав би їх віддати голоси саме за нього. Імідж є свого роду проміжною ланкою між політиками та виборцями. Адже виборці знайомі не з реальним політиком, а з його іміджем [17, с. 148].

У свідомості українського народу вже почало вимальовуватися інше уявлення про керівника держави. Значною мірою був сформульований його образ, набір особистісних і ділових якостей. Тому виникла потреба в загальнонаціональному політичному лідері, який зміг би задовольнити й реалізувати прагнення громадян і здійснити реальні соціально-економічні перетворення в країні. Уособленням якісно нового лідера держави став В. Ющенко – " ідеальний кандидат", на якого так довго чекав народ. Неабияку роль відіграли професійні здібності В. Ющенка, які він проявив на посаді прем’єр-міністра. А діяльність очолюваного ним Кабінету Міністрів, порівняно з попередніми урядами, здавалася величезним здобутком. Населення починало поступово відчувати позитивні зміни у своєму матеріальному становищі, покращення якого асоціювалося з результатами роботи В. Ющенка-прем’єра. Крім того, В. Ющенко позиціонувався як фаховий економіст, професійний банкір, ефективний і порядний керівник, цілеспрямований, розважливий, патріотичний, харизматичний, жорсткий, рішучий політик, здатний змінити політичний режим і забезпечити країні розвиток. Він мав величезний рівень довіри.

Дещо протилежним був імідж В. Януковича – надійного, послідовного, справедливого політика, " дбайливого господаря", який конкретними справами демонструє турботу про розвиток держави. Власне, таке акцентування на іміджах мало на меті відволікти увагу виборців від деяких сторінок біографії кандидатів. Ідеться про судимості В. Януковича та другий шлюб В. Ющенка з на той час громадянкою США Катериною Чумаченко. Крім того, в умовах постійного компромату, що супроводжував усю виборчу кампанію, утримати створений імідж було дуже важко. Так, штаб В. Януковича, аби скомпрометувати конкурента, в ході виборчої кампанії створював образ " Ющенка-фашиста" та " американського зятя".А штабом опозиційного кандидата була задіяна технологія залякування " донецким беспределом" і натякання, що в разі перемоги В. Януковича Україна стане мало не диктаторською державою й опиниться в ізоляції. Для цього " 5 канал" демонстрував програми, які розповідали про бандитизм на Донеччині й кримінальне минуле В. Януковича. Його змальовували як ставленика Росії [31].

Під час президентських виборів 2004 р. частими були факти використання кримінальних методів боротьби з опонентами. В той же час варто наголосити на доволі кволій реакції правоохоронних органів на злочини, стосовно багатьох з яких вони володіли повнотою інформації.

Найбільш резонансною кримінальною подією став факт отруєння В. Ющенка. Згідно з висновками австрійських лікарів, які здійснювали обстеження та лікування потерпілого, це не було харчовим отруєнням. Тому можна зробити висновок, що факт отруєння було вчинено навмисно. Команди кожного з кандидатів давали різні пояснення щодо цієї справи. Так, команда лідера опозиції звинувачувала в цьому владу, а команда В. Януковича розцінювала це як політичний маневр, спрямований на привернення уваги до В. Ющенка й відповідно зростання його рейтингу. Сам В. Ющенко прокоментував подію так: " те, що зі мною сталося, – це проблеми політичного режиму в цій країні" [10]. Принаймні вона мала великий вплив на створення В. Ющенкові образу " потерпілого, але витривалого". Недостатньо організований, недостатньо стратегічний за типом мислення він після отруєння перетворюється на геть іншу людину – політика із залізною волею, " президента надії", реального борця з метафізичним і соціальним злом.

Технологія " жертви", до якої виборець дуже чуйно ставиться, була застосована й штабом В. Януковича, поштовхом до чого був візит їхнього кандидата до Івано-Франківська, що завершився його падінням від удару яйцем. Відтоді починається новий виток іміджевої боротьби. Технологи скористалися цією подією й почали подавати В. Януковича як жертву націоналізму та радикалізму мешканців Західної України. На думку багатьох експертів, " дивні події" в Івано-Франківську видаються спробою інформаційно перебити ісорію з отруєнням В. Ющенка й подати В. Януковича як жертву " націоналістично налаштованих екстремістів" [55, с. 3].

Тож відбувається зміна іміджу В. Януковича як людини сильної, мужньої й твердої. У ЗМІ з’являються різні повідомлення, в яких його подають як потерпілого від рук " радикалів-ющенківців". Початком утвердження нового іміджу стало телезвернення В. Януковича з обласної лікарні, куди його доправили непритомним. Після кількагодинного перебування під крапельницею В. Янукович звинуватив у тому, що сталося, опозицію. Він розповідав, що приїхав до Івано-Франківська " з відкритим серцем, відкритою душею". І заявив: " Мені шкода тих молодих людей, які зі мною так поступили. Але до них у мене немає запитань. Але є питання до вождів, до оточення В. Ющенка, яке підштовхнуло молодих людей" [9].

Окрему увагу слід звернути на технології формування негативного іміджу конкурента. З метою зниження іміджу конкурента використовується також метод " навішування ярликів", що базується на бездоказовому нав’язуванні суспільству негативних (з огляду більшості) оцінних категорій з метою компрометації певних суб’єктів політики [2, с. 165]: наприклад використанняярлика проти Нашої України – " нашисти", задля аналогії з націоналізмом і фашизмом. Саме з метою дискредитації лідера опозиції штаб В. Януковича створював різноманітні телепрограми на зразок " Докладно з Дмитрієм Кисельовим", що мала звинувачувально-викривальний характер щодо особи Ющенка. Основна мета цього проекту – перетворити В. Ющенка та його оточення на " брехунів" і " зрадників". У програмі не раз згадували про особисте життя Ющенка, роблячи акцент на його одруженні з Катериною Чумаченко, банкрутстві банку " Україна", що начебто було результатом зловживань з боку лідера опозиції. Для більшого впливу на свідомість виборця ведучий досить часто вживав слова " брехня", " обман", безпосередньо пов’язуючи їх із опозиційним кандидатом. Штаб В. Януковича використовував ЗМІ, вдавався до різноманітних прийомів, аби перетворити історію з отруєнням на фарс і ще раз підтвердити: команда В. Ющенка – це " брехуни", які заради перемоги не зупиняться ні перед чим. Розповсюджував дуже багато друкованих матеріалів, в яких опозиційний кандидат був зображений у непривабливому стані, викликаючи тим самим відразу в частини виборців. Але така агітпродукція фактично впливала тільки на тих, хто не підтримував В. Ющенка. А ті, хто вірив у нього, ще з більшим запалом підтримували " свого" кандидата, розширюючи коло його прихильників і звинувачуючи в ситуації " бандитів" із команди влади та В. Януковича.

Помаранчевою командою також були використані в політичній риториці стосовно Партії регіонів ярлик: " донецькі", що фактично легітимізує поділ країни: ставить Україну перед вибором за принципом " свій– чужий". Команда В. Ющенка, у свою чергу, намагалася зробити все, щоб дискредитувати В. Януковича. Були підготовлені листівки з написами " Янукович – зек", " Кучмізм – це Я", " Бандитська Україна". Штаб опозиційного кандидата також вдавався до застосування різноманітних маніпулятивних технологій, способами реалізації яких були Інтернет, зовнішня агітація (листівки, тематичні плакати, наклейки та сувенірна продукція). Ось що каже з цього приводу В. Злівков у статті " Психологія перемоги: віртуальні та реальні чинники помаранчевої революції": "...перевагою комп’ютерних дизайнерів опозиційного кандидата було те, що вони мали чітку концепцію позиціонування іміджу кандидата та послідовно її реалізували. Зміст концепції полягав у " зниженні" за допомогою гумору рівня особистості Януковича" [18]. Також штаб В. Ющенка спрямовував багато проектів і програм на те, щоб домогтися ідентифікації В. Януковича як людини з кримінальним минулим, намагався довести, що після його обрання на посаду Президента Україна перетвориться на " колонію", а житимемо ми " по понятиям". Наголошувалося, що приватний бізнес перейде в руки " донецьких" і вся влада буде " донецько-бандитською".

Отже, імідж політичного лідера є важливою складовою успішної виборчої кампанії. Команда В. Ющенка доклала чимало зусиль, щоб його імідж був максимально наближений до потреб масової свідомості й очікувань виборців, використавши нові способи й методи роботи з ними. Натомість штаб кандидата від влади, попри потужний фінансовий, адміністративний ресурси та доступ до ЗМІ, так і не зміг створити для В. Януковича образ, у якому він почувався б природно та невимушено. Тому апробація створеного образу на електораті Західної України не дала очікуваного результату.

Не було меж використанню " чорного PR". За період кампанії кандидати вилили один на одного стільки " бруду", скільки його не виливалось протягом усіх попередніх виборів разом узятих. Найбільш активно тут використовувалось навішування ярликів з метою залякування виборців наслідками приходу до влади того чи іншого кандидата.

Проте координація на повну силу запрацювала лише під час другого туру виборів. Перший тур мав свої особливості: тоді висунулося рекордне число кандидатів у президенти. Значну частину із них складали " технічні кандидати", головним завданням яких було розпорошення голосів, поданих за конкурента, а також забезпечення якнайбільшого представництва " своїх людей" у виборчих комісіях. Виборчі штаби обидвох провідних кандидатів застосовували цю відому технологію, причому на єдиного кандидата від влади працювало більше таких псевдо-висуванців, ніж на його конкурента.

Урезультаті до участі у виборах було допущено 23 кандидата, серед яких були як відомі українські політики, так і особи, яких громадськість майже не знала. Серед останніх, наприклад, Олександр Яковенко, лідер КПРС. Партія ця є виразно технологічним утворенням і на парламентських виборах 2002 р. набрала лише 0, 41 % усіх голосів виборців. А на президентських виборах 2004 р. прізвище О. Яковенка стояло якраз перед прізвищем Януковича, тому йому дісталася певна частка голосів не дуже уважних прибічників останнього. Це був суттєвий прорахунок штабу провладного кандидата.

Типово " технологічним" кандидатом був і Р. Козак, висунутий партією " ОУН в Україні". Якщо КПРС О. Яковенка створювалася для розпорошення голосів комуністичного електорату, то " ОУН в Україні" Романа Козака – для такої ж операції з голосами переконаних націоналістів. На президентських виборах провідні телеканали України постійно крутили рекламний ролик цього кандидата, де він підкреслював американське походження дружини В. Ющенка.

А лідер не менш технологічного Народного руху України (за єдність) Б. Бойко повинен був відволікати від Ющенка частину голосів виборців, що орієнтувалися на традиції Руху. Велику активність проявив висуванець Дмитро Корчинський, який з 1998 р. очолює організацію " Братство", а до того був найвідомішим з польових командирів УНСО. Він намагався відтягти від кандидата від опозиції голоси радикально налаштованої молоді. Цей список можна продовжувати [7, с. 91].

Лейтмотивом кампанії 2004 р. стало розпалювання міжрегіональних суперечностей. З огляду на це, площина передвиборчої конкуренції перетворилась у регіональне протистояння. Зокрема, В. Ющенка намагалися позиціонувати як кандидата від Заходу, а В. Януковича – від Сходу України. Аргументами на користь антагоністичних регіонів стали мовне питання, відмінність зовнішньополітичних орієнтацій та культурно-історичні суперечності [7, с. 78].

" Винаходом" президентської кампанії-2004 стало " розділення" України на три сорти: Західна Україна, Центр із Закарпатською і Чернівецькою областями та Схід і Південь України. Український дослідник А. Біденко відзначає, що в умовах загальної нервової атмосфери, пов’язаної з виборами, подібна антиреклама виконує відверто про вокативну роль, а її використання може мати серйозні наслідки. Адже її роль – навіть не змусити думати, що політичний конкурент – не та людина, яку варто обрати, але налякати людей, примусити їх діяти, незалежно від їхнього вибору, створити ситуацію масової істерії, причому саме в східний регіонах, де симпатії до В. Ющенка найменші. В атмосфері страху вже не має значення, наскільки правдивою є така інформація причому така атмосфера нагнітається н лише на Сході, але й по всій Україні. Одночасно ведеться інформаційна кампанія, під час якої людей готують до можливих провокацій, нестабільності тощо [6].

У цьому сенсі президентські вибори 2004 р. стали серйозним уроком для політиків і громадян, оскільки завдяки маніпуляціям, проблема відмінностей між регіонами вперше загострились до рівня ворожнечі. Регіональні відмінності в Україні є об’єктивним явищем і яскраво проявлялися під час усіх без винятку виборчих кампаній, про що свідчили результати виборів. Однак після жодної з них ці відмінності не сприймалися як " розкол" країни. У 2004 р. відбулася трансформація соціально-культурних відмінностей між регіонами в ідейно-політичні, набуття цими відмінностями антагоністичного характеру.

Президентські вибори 2004 р. повністю проходили під знаменами адміністративного ресурсу, масштабне використання якого було визначальним на всіх етапах виборчого процесу. Вся владна вертикаль була змобілізована на забезпечення перемоги В. Януковича.

У цьому ключі можна виділити наступні особливості президентської виборчої кампанії 2004 р. щодо використання адміністративного ресурсу:

1. Масшатабність. Дана виборча кампанія була наймасштабнішою за рівнем використання адмінресурсу за всю історію незалежної України. Вперше практично вся державна машина, вся виконавча вертикаль працювали для забезпечення перемоги кандидатів від влади.

2. Акумулятивність. Влада використовувала адмінресурс спочатку у невеликих масштабах, акумулюючи всі ресурси для завершального етапу і поступово нарощуючи владний тиск. Виборча кампанія почалася відносно спокійно, а завершилася потужним використанням адміністративного ресурсу.

3. Регіональність. Рівень використання адмінресурсу був різним у залежності від регіонів. Він наймасшатабніше застосовувався на Сході і Півдні України і був найменшим за рівнем застосування на Заході.

4. Криміналізація. У даній виборчій кампанії влада потужно залучала кримінальні структури для забезпечення перемоги кандидата від влади.

5. Інноваційність. Влада на президентських виборах 2004 р. застосовувала ряд нових способів використання адміністративного ресурсу чи зробила системним явищем вже раніше використовувані види адміністративного ресурсу (масштабне відкріплення талонів і т.д.)

6. Поєднання адміністративного ресурсу і новітніх виборчих технологій для перемоги провладного кандидата.

7. Значне переважання адміністративного ресурсу у його негативному розумінні (спрямований проти виборців та опонентів) над його позитивним розумінням (спрямований для побудови власної виборчої кампанії).

8. Значний вплив російського фактору на хід президентських виборів.

9. Інформаційна блокада. Як правило, більшість ЗМІ працювало на провладного кандидата, позитивно відгукуючись про нього, в той час як більшість інформації про опозиційних кандидатів була негативного змісту [6, с. 89].

Як бачимо, у 2004 р. можна було спостерігати як найбрудніші вибори в історії України, так і вибори, проведені згідно з нормами демократії. Практика президентських виборів 2004 р. спростувала міф про всесильність адміністративного ресурсу. Курс України на Євроінтеграцію дає всі підстави сподіватися, що роль адміністративного ресурсу в нашій державі буде поступово зменшуватися.

Характеристика президентських виборів 2004 р. в Україні була б неповною без врахування ще двох важливих аспектів:

1) використання адміністративного тиску для перемоги на виборах В. Януковича зовсім не означає, що прем'єр-міністр був головним суб'єктом адміністративного ресурсу. Його основними розпорядниками були тодішній Президент України Л. Кучма та глава Адміністрації Президента В. Медведчук. Всі ж адміністративні важелі впливу, які знаходилися в їхніх руках, спрямовувались на підтримку В. Януковича тому, що останній був для чинної влади значно вигіднішою кандидатурою на посаду Президента у порівнянні з опозиційним В. Ющенком;

2) опозиція теж використовувала у ході президентської виборчої кампанії адміністративний ресурс для забезпечення перемоги В. Ющенка (особливо у західних регіонах України). Але маючи у своїх руках значно менші важелі впливу, рівень використання адміністративного ресурсу з боку опозиції був на кілька порядків нижчим від рівня його застосування чинною владою [7, с. 91].

Вершиною використання адміністративного ресурсу стали президентські вибори 2004 р., під час яких вся владна вертикаль була змобілізована для забезпечення перемоги В. Януковича на виборах. Дана виборча кампанія характеризувалася: масштабним тиском на опозиційні структури, опонентів і виборців; масовим незаконним використанням адміністративного ресурсу під час голосування на дому; використанням службового становища; втручання силових структур у хід виборів; інформаційною блокадою; масштабними соціальними виплатами під час виборів; використання адміністративного ресурсу під час формування списків виборців і виборчих комісій; кримінальними методами боротьби і т.д.

Виборча кампанія 2004 р. ввійшла в сучасну українську політичну історію як приклад неприкритої і відвертої боротьби між владою й опозицією за голоси виборців та владні повноваження, заради яких кандидати (і від влади, і від опозиції) вдавалися до будь-яких засобів, використовуючи грандіозні політичні технології (" помаранчева революція") й порушуючи при цьому чинні правові норми (" пакетне" голосування щодо політичної реформи та " третього" туру президентських виборів). Ще одним важливим аспектом виступив імідж кандидатів, що намагалися сформувати їхні команди. Так команда Ющенка доклала чимало зусиль, щоб його імідж був максимально наближений до потреб масової свідомості й очікувань виборців, використавши нові способи й методи роботи з ними. Натомість штаб кандидата від влади, попри потужний фінансовий, адміністративний ресурси та доступ до ЗМІ, так і не зміг створити для В. Януковича образ, у якому він почувався б природно та невимушеною. І ще однією особливістю виборчої кампанії 2004 р. було значне використання технічних кандидатів, одна з функцій яких полягала в дискредитації іміджу фаворитів президентських перегонів шляхом поширення про них компрометуючої інформації.