Недійсність усиновлення. Скасування усиновлення

Як уже зазначалося, усиновлення здійснюється за дотриманням певних умов. Недотримання умов усиновлення може призвести до недійсності усиновлення. Недійсність усиновлення призводить до того, що між усиновлювачем та усиновленою дитиною не виникає юридичного зв’язку.

Недійсність усиновлення є наслідком недотримання вимог закону при постановленні судом рішення про усиновлення. Підставою для цього може бути відсутність згоди рідних матері, батька дитини, відсутність згоди дитини, якщо вона була необхідною, подання фіктивних документів, а також фіктивність усиновлення (ст. 236 СК).

Усиновлення визнається недійсним не шляхом скасування рішення суду, яким усиновлення було здійснене, а в спеціальному судовому процесі, провадження в якому відривається на підставі позовної заяви про визнання усиновлення недійсним. Такий позов може подати заінтересована особа (батьки, усиновлювач, опікун, піклувальник, усиновлена дитина, яка досягла 14 років), прокурор, орган опіки та піклування.

За загальним правилом, встановленим ст. ст. 217-218 СК, усиновлення здійснюється зі згоди батьків дитини та зі згоди самої дитини. Тому усиновлення визнається недійсним, якщо воно було проведено без згоди дитини та батьків, коли така згода була необхідною.

Недійсним визнається також усиновлення, за якого усиновлювач не бажав настання прав та обов’язків, які виникають у результаті усиновлення (фіктивне усиновлення). Фіктивне усиновлення формально хоча й відповідає вимогам закону, але не ставить за мету встановлення передбачених законом відносин по усиновленню і не призводить до передбачених законодавством позитивних змін у реальному житті дитини. Як правило, фіктивне усиновлення використовується як засіб для незаконного набуття усиновлювачем тих чи інших прав (наприклад, права на житлову площу, на допомогу по багатодітності тощо). Для визнання усиновлення недійсним за цією підставою важливо, щоб фіктивність усиновлення була доведена при розгляді справи у суді.

Усиновлення може бути визнане недійсним, якщо воно було проведене на підставі підроблених документів. Такими можуть бути: акт обстеження сімейно-побутових умов, довідка про стан здоров’я усиновлювачів, письмова згода батьків на усиновлення дитини та інші документи, які були покладені в основу рішення суду про усиновлення. Підробка вказаних документів може полягати як у повному виготовленні фальшивого документа, так і у внесенні до нього завідомо неправдивих відомостей, завдяки яким було здійснено факт усиновлення.

Недійсним також може бути визнане усиновлення у випадку, коли одним із подружжя усиновлена дитина другого з подружжя, якщо було встановлено, що на момент усиновлення другий із подружжя не мав наміру продовжувати з них шлюбні відносини.

Підставою для визнання усиновлення недійсним є відсутність згоди на усиновлення: другого з подружжя при усиновленні одним з подружжя (ст. 220 СК); опікуна або піклувальника (органу опіки та піклування) при усиновленні дитини, над якою встановлена опіка або піклування (ст. 221 СК); закладу охорони здоров’я або навчального закладу при усиновленні дитини, яка не має батьків і перебуває в цих закладах.

Усиновлення, визнане судом недійсним, вважається таким з моменту його здійснення, тобто від дня набрання чинності рішенням суду про усиновлення. Визнання усиновлення недійсним породжує низку серйозних правових наслідків:

1) припиняються права та обов’язки, які виникли раніше і встановлені законом для усиновлювача, його родичів та усиновленої дитини;

2) відновлюються права та обов’язки між дитиною, її батьками та іншими родичами за походженням;

3) дитина, яка не досягла 14 років, за бажанням батьків або інших родичів передається їм, а якщо це неможливо, вона передається на опікування органові опіки та піклування;

4) відновлюються прізвище, ім’я та по батькові дитини, які вона мала до усиновлення. За бажанням дитини вона має право надалі іменуватися прізвищем, ім’ям та по батькові, які вона одержала у зв’язку з усиновленням;

5) суд може постановити рішення про стягнення аліментів на дитину з особи, яка була її усиновлювачем, на строк не більш як два роки, якщо дитина не має батьків або батьки не мають змоги її утримувати, за умови, що усиновлювач може надавати матеріальну допомогу.

Отже, визнання усиновлення недійсним означає, що відносини по усиновленню взагалі не існували, тобто ніяких прав і обов’язків між усиновителем та його родичами, з одного боку, та дитиною, з іншого боку, не виникало.

Окрім визнання усиновлення недійсним законодавство передбачає можливість скасування усиновлення. Як і визнання усиновлення недійсним, скасування усиновлення може бути проведене лише за рішенням суду. Водночас передбачені законом підстави скасування усиновлення є іншими порівняно з підставами визнання усиновлення недійсним.

Якщо визнання усиновлення недійсним в кожному окремому випадку слід розглядати як санкцію за допущене в ході здійснення усиновлення порушення законодавства (передбачених законом умов усиновлення), то скасування усиновлення слід розцінювати як необхідний регулятивно – правовий захід, здійснений судом з метою забезпечення інтересів усиновленого, а також усиновлювача.

Права та обов’язки, що виникли у зв’язку з усиновленням між дитиною та усиновлювачем і його родичами, у разі скасування усиновлення припиняються на майбутнє, починаючи від дня набрання чинності рішенням суду. Певний проміжок часу, тобто з дня набрання чинності рішенням суду про його скасування, усиновлення вважається дійсним, але з тих чи інших причин мети забезпечення інтересів дитини, стабільних та гармонійних умов її життя не досягнуло. [18, стр. 252-254]

Скасування усиновлення – результат невиконання усиновлювачем своїх батьківських обов’язків. Підставою для цього може бути, зокрема, жорстоке поводження з дитиною, аморальна поведінка, яка може справити негативний вплив на духовний розвиток дитини, тривале спільне непроживання з дитиною та інші обставини, які засвідчують невідповідність усиновлення інтересам усиновленої особи або усиновлювача. Усиновлення може бути скасоване за рішенням суду і за відсутності у діях усиновлювача протиправної поведінки, якщо неможливість виконання своїх обов’язків пов’язана з тим, що дитина страждає недоумством, має психічну чи іншу тяжку невиліковну хворобу, про що усиновлювач не знав і не міг знати на час усиновлення (п.2 ч. 1 ст.238 СК).

Справи про скасування усиновлення, як і справи про визнання усиновлення недійсним, вирішуються в порядку позовного провадження з обов’язковою участю органу опіки та піклування (ч. 4 ст. 19 СК). Право вимагати скасування усиновлення мають особи, визначені у ст. 240, - батьки, усиновлювач, опікун, піклувальник, орган опіки та піклування, прокурор, а також усиновлена дитина, яка досягла 14 років.

Вітчизняне законодавство не встановлює строку позовної давності для вимог про скасування усиновлення. З загальним правилом (ч. 2 ст. 238 СК), скасування усиновлення не допускається після досягнення дитиною повноліття (ст. 238 СК), виняток можливий лише в тому разі, якщо протиправна поведінка усиновленого або усиновлювача (погроза вбивством, замах на життя, ушкодження здоров’я) загрожує життю, здоров’ю усиновлювача, усиновленого чи інших членів сім’ї.

Рішення суду про скасування усиновлення, на відміну від рішення суду про визнання усиновлення недійсним, не має зворотної сили і з моменту набрання чинності припиняє на майбутнє права та обов’язки, що виникли у зв’язку з усиновленням між дитиною та усиновлювачем і його родичами. У разі скасування усиновлення відновлюються права та обов’язки між дитиною та її батьками, іншими родичами за походженням. Відповідно до ч. 3 ст. 239 СК, дитина може бути передана за бажанням батьків або інших родичів їм, а якщо це неможливо, - органові опіки та піклування. Цей орган опікується дитиною та обирає оптимальну для неї форму влаштування, яка передбачена законодавством для дітей, позбавлених батьківського піклування. Якщо усиновлення скасовано на тій підставі, що воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання, і після скасування усиновлення дитина не повертається батькам, то за нею зберігається право на проживання у житловому приміщенні, в якому вона проживала після усиновлення.

У разі скасування усиновлення деякі права усиновленої дитини та обов’язки усиновлювача можуть бути збережені за рішенням суду. Так, дитина має право на збереження прізвища, імені та по батькові, які вона одержала у зв’язку з усиновленням. За умови, що усиновлення скасовано на тій підставі, що воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання, і після скасування усиновлення дитина не повертається батькам, суд може постановити рішення про стягнення аліментів на дитину з особи, яка була її усиновлювачем, якщо останній може надавати матеріальну допомогу (ч. 6 ст. 239 СК). Розмір аліментів встановлюється за загальними правилами ст. 182 СК.

Після набрання чинності рішенням суду про скасування усиновлення, як і після набрання чинності рішенням суду про визнання усиновлення недійсним, суд у місячний строк зобов’язаний надіслати копію рішення державному органу реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини, який на підставі рішення суду про скасування усиновлення або визнання його недійсним вносить відповідні зміни до актового запису про народження дитини.

У разі скасування усиновлення дитина має право на збереження прізвища, імені та по батькові, які вона одержала у зв’язку з усиновленням. За бажанням дитини їй присвоюється прізвище, ім’я, по батькові, які вона мала до усиновлення.

Альтернативою скасування усиновлення є позбавлення усиновлювача батьківських прав (ст.242 СК), що, з точки зору інтересів дитини, є більш вигідним для неї.

Якщо усиновлювач був записаний матір’ю, батьком усиновленої ним дитини, він може бути позбавлений батьківських прав за наявності підстав, зазначених у ст. 164 СК України. Таким чином, ст. 242 СК України передбачає можливість позбавлення усиновлювача батьківських прав, якими він був наділений у результаті здійснення усиновлення відповідно до закону.[18, стр. 254-256]

Застосування до усиновлювача такої санкції, як позбавлення батьківських прав, допускається лише у судовому порядку. Крім того, виходячи зі змісту вищенаведеної норми, позбавлення усиновлювача батьківських прав передбачає необхідність попереднього запису його матір’ю, батьком усиновленої ним дитини та наявність хоча б однієї з передбачених законом підстав позбавлення батьківських прав.

Статтею 164 СК України суду надано право постановити рішення про позбавлення усиновлювача (усиновлювачів)батьківських прав, якщо він:

- не забрав дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я без поважної причини і протягом шести місяців не виявив щодо неї батьківського піклування;

- ухиляється від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини;

- жорстоко поводиться з дитиною;

- є хронічним алкоголіком або наркоманом;

- вдається до будь-яких видів експлуатації дитини примушує її до жебракування та бродяжництва;

- засуджений за вчинення умисного злочину щодо дитини.

Право на звернення до суду з позовом про позбавлення усиновлювача батьківських прав мають батьки, опікун, піклувальник, особа, в сім’ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров’я або навчальний заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років. Такий висновок можна зробити, виходячи зі змісту

ст.165 СК.

У разі позбавлення усиновлювача батьківських прав настають наслідки, встановлені ст. 166 СК. Особа позбавлена батьківських прав:

а) втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов’язків щодо її виховання;

б) перестає бути законним представником дитини;

в) втрачає права та пільги та державну допомогу, що надаються сім’ям з дітьми;

г) не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником;

д) не може мати в майбутньому майнових прав, пов’язаних із батьківство, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування);

е)втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною.

Законодавець встановлює важливе правило, відповідно до якого у разі смерті усиновлювача, позбавленого батьківських прав, дитини одержує право на спадкування на загальних підставах (п. 2 ст. 242 СК).

Усиновлювач (усиновлювачі), позбавлений батьківських прав, має право на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав. Суд перевіряє, наскільки змінилася поведінка особи, позбавленої батьківських прав, а також обставини, що були підставою для позбавлення батьківських прав, і постановляє рішення відповідно до інтересів дитини.

Батьківські права усиновлювача можуть бути поновлені відповідно до положень ст. 169 СК. Закон не дозволяє поновлення батьківських прав, якщо дитини була усиновлена і усиновлення не скасоване або не визнане недійсним у судовому порядку, а також у випадку, коли на час розгляду справи судом дитина досягла повноліття.

Позбавлення усиновлювача батьківських прав здійснюється з метою захисту інтересів дитини. Покладаючи в основу саме інтереси дитини, можна відзначити кілька відмінних ознак між інститутами позбавлення усиновлювача батьківських прав та скасування усиновлення:

1) У разі позбавлення усиновлювача батьківських прав законом допускається їх поновлення відповідно до вимог, передбачених ст. 169 СК. При скасуванні усиновлення закон не передбачає можливості його поновлення.

2) При позбавленні усиновлювача батьківських прав дитина залишається у його родинному середовищі, а тому має шанс на піклування з боку «законних» діда (баби) та на аліменти від них. Скасування усиновлення позбавляє дитину такої можливості.

3) Позбавлення батьківських прав не припиняє правового зв’язку між усиновлювачем і дитиною, а скасування усиновлення передбачає припинення такого зв’язку.

4) Позбавлення батьківських прав не виключає дитину з числа спадкоємців за законом. Скасування усиновлення цього не передбачає.

5) У разі позбавлення батьківських прав дитини може бути залишена у квартирі усиновлювача. а він сам виселений з неї. При скасуванні усиновлення такий наслідок неможливий. [24, стр. 84-96]

1.4 Проблемні питання усиновлення

У частині 1 ст. 232 СК закріплено загальне правило, згідно з яким з моменту здійснення усиновлення припиняються особисті та майнові права і обов’язки: між батьками та особою, яка усиновлена; між особою, що усиновлена та іншими її родичами за походженням.

Таке правило зумовлено тим, що усиновлення, як правило, відбувається щодо дитини, яка позбавлена батьківського піклування. Отже, припинення особистих та майнових прав і обов’язків між батьками та дитиною відбувається раніше, що й констатується терміном «дитина, позбавлена батьківського піклування». Дійсно, між усиновлюваною особою та іншими родичами правовий зв'язок, зумовлений родинними відносинами, розривається саме з моменту усиновлення, але це не загальне правило.

Крім зазначеного зауваження, можна звернути увагу й на той аспект, що у цій нормі акцентується увага на втраті дитиною комплексу прав та обов’язків щодо батьків та інших родичів, але не говориться про виникнення нових правових зв’язків з іншими батьками та іншими родичами. З цим положенням важко погодитися, оскільки зміст усиновлення – це прийняття усиновлювачем у свою сім’ю дитини на правах дочки та сина. Виходить, що основний правовий наслідок усиновлення є негативним для дитини, а не позитивним, як це передбачено у ч. 2 ст. 207 СК. Зокрема, у зв’язку з цим постає запитання чи виникають у інших родичів та членів сім’ї права та обов’язки щодо усиновленої дитини? Однозначну відповідь на це запитання знайти важко. Але для усиновлення дитини згідно зі ст. 220 СК потрібна згода другого з подружжя, тобто другий із подружжя може й не брати на себе зобов’язання батька чи матері щодо усиновлюваної дитини. Отже, у такому разі можна констатувати виникнення нового правового зв’язку ніж батьківство. Тобто у цій ситуації можна говорити про те, що другий із подружжя має отримувати статус вітчима чи мачухи щодо усиновленої дитини.

За правовим змістом усиновлення можна констатувати, що двох батьків або матерів у однієї дитини бути не може. Отже, питання стоїть про збереження правових зв’язків усиновлюваної особи з іншими родичами. При цьому вирішальне значення для збереження таких зв’язків має бажання матері або батька усиновлюваної дитини щодо волі відповідно усиновлювача - чоловіка або жінки. Звертає на себе увагу те положення, що у цій нормі зазначається жінка і не йдеться про дружину і чоловіка в зареєстрованому шлюбі. Вважається, що суд не може допустити усиновлення дитини абсолютно сторонніми особами, оскільки дитини це не річ, на яку можуть виникати права спільної часткової власності. Тому автори СК, неймовірніше, мали на увазі чоловіка та жінку, які не перебувають у шлюбі між собою, але проживають однією сім’єю.

Після смерті одного з батьків дитини або розірвання шлюбу з особою, визнаною судом недієздатною, другий з батьків дитини вступив у повторний шлюб і його дружина, чоловік у повторному шлюбі і його дружина, чоловік у повторному шлюбі бажають усиновити дитину, баба, дід дитини з боку того з батьків, хто помер або визнаний недієздатним, рідні брати, сестри дитини з боку того з батьків, хто помер або визнаний недієздатним, рідні брати, сестри дитини мають право подати до суду заяву про збереження між ними та дитиною, яку усиновлюють, правового зв’язку. Отже, нововведення СК став дозвіл на збереження правового зв’язку після усиновлення між дідом, бабою, а також рідними братами і сестрами та дитиною, що усиновлюється. Але при цьому неможливо однозначно взяти за основу передбачений у ч.2 ст. 232 СК порядок подання до суду заяв вищевказаних суб’єктів про збереження між ними та дитиною, яку всиновлюють, правового зв’язку без регламентації самого поняття «правовий зв'язок».

Якщо це питання розглядати більш широко, то переважне право на усиновлення повинне трансформуватися у визначений порядок реалізації. СК передбачає активну поведінку зацікавлених осіб, пропонуємо запитувати у таких осіб їхнє ставлення до усиновлення. Це положення зумовлене таємницею усиновлення, тобто через відсутність інформації про усиновлення онука чи онучки дід та баба не зможуть подати відповідну заяву. Отже, лише якщо ці особи (не бажають усиновити дитину у широкому сприйнятті процесу усиновлення) допускається розрив правового зв’язку, то їхнє право на збереження зв’язку з дитиною має втрачатися, якщо усиновитель вимагатиме дотримання таємниці усиновлення. У противному разі має ставитися питання про неможливість усиновлення конкретної дитини чужою людиною. Якщо ж вищезазначені родичі відповідно до вимоги законодавства можуть бути усиновлювачами, то вони мають на це переважне право. Те саме положення стосується рідних братів і сестер дитини.

Звертаю увагу на те, що правовий зв'язок з вищезазначеними родичами у дитини має бути реальним, а не потенційним. Зокрема, якщо дід та баба взагалі не бачили онука та онучку, не цікавилися його (її) здоров’ям, не займалися вихованням протягом більше шести місяців, то реального зв’язку з дитиною не існувало, при наявності відповідних доказів суд може не брати до уваги наявність такого зв’язку.

Наведене правило має стосуватися не тільки усиновлення однією особою, яка перебуває у шлюбі з однією особою, яка перебуває у шлюбі з одним із батьків, а й інших випадків усиновлення дитини. Цей висновок випливає з прав баби і діда, прабаби та прадіда на виховання внуків, правнуків, а братів і сестер – на спілкування з братами і сестрами. Вважається, що такі права мають не тільки декларуватися, а й належним чином забезпечуватися у разі усиновлення дитини. Таке положення має привести й до поліпшення правових зв’язків між членами родини, які можуть спільно виховувати та матеріально забезпечувати дитину, а не передавати її на усиновлення.

В інтересах дитини – мати більше родичів, адже від цього залежить її матеріальне утримання, виховання тощо. Але не всі родичі можуть позитивно впливати на дитину, особливо, якщо негативно ставляться до повторного шлюбу або конкретного вітчима чи мачухи. Тому в інтересах виховання дитини усунути негативний вплив на її відносини з усиновителем.

Положення частини 4 ст. 232 СК щодо рівних прав та обов’язків усиновителя порівняно з правами батьків явно суперечить іншим положенням СК. Для цього доцільно порівняти передумови скасування усиновлення та можливість батьків відмовитися від хворої дитини тощо. Тобто усиновлення має певну специфіку, зокрема. як і батьківство. Те саме стосується й прав та обов’язків усиновленої дитини щодо усиновителів. [23, стр. 213-215]

Наведемо лише один конкретний приклад, коли зазначене положення фактично заперечується у законодавстві. Так, у ЦК проводиться межа між рідними дітьми та усиновленими та усиновлювачами, а рідні діти віднесені до першої черги спадкоємців за законом. Тобто усиновлені все своє життя матимуть «клеймо» «усиновлені», а не діти. Автори же пропонують сприймати усиновлення як процес, що завершується рішенням суду, в якому констатується статус дитини та її батьків, а інші випадки мають сприйматися як винятки із загального правила.

Окремо слід зазначити, що у ст. 232 СК не регламентоване положення про втрату статусу опікунами, піклувальниками, батьками - вихователями з моменту усиновлення, хоча у противному разі виходить, що у дитини є батьки (усиновителі) та паралельно опікуни або піклувальники чи батьки – вихователі, але до цього питання ми повернемося під іншим кутом зору, тобто при аналізі права та звернення до суду в порядку статті 240 СК.

Так, у ст. 240 СК встановлено, що право на звернення до суду з позовом про скасування усиновлення чи визнання його недійсним мають батьки, усиновлювач, опікун, піклувальник, орган опіки та піклування, прокурор, а також усиновлена дитина. яка досягла чотирнадцяти років. Отже, досить цікавою з процесуальної точки зору є можливість «пред’явлення позову» про скасування усиновлення. Щодо підстав скасування усиновлення, передбачених у ст. 238 СК, то, на нашу думку, вони мають бути пов’язані з конкретними правами на звернення до суду з позовом про скасування усиновлення чи визнання його недійсним.

Відповідно до ст. 240 СК батькам надається право звернутися з позовом про скасування усиновлення або визнання усиновлення недійсним, але не зазначено до кого. До кого може бути спрямовано позов про визнання усиновлення недійсним, що зумовлено відсутністю згоди на усиновлення (п. 1, 4 ст. 236 СК). До усиновителів такий позов не може направлятися, оскільки не в їхній компетенції знаходиться питання одержання такої згоди, адже така згода є умовою постановки дитини на облік як позбавленої батьківського піклування. Якщо органи опіки і піклування дотримувались вимог закону при підготовці усиновлення, то в такому разі позовні вимоги буде можливість обґрунтувати лише незаконністю рішення суду чи недосконалістю законодавства. Зокрема, автори звертали увагу на той аспект, що лише при наявності письмової відмови батьків від прав на дитину доцільно ставити її на облік. У будь-якому разі такі справи слід розглядати як нетипові для позовного провадження. Крім того, як уже зазначалось авторами, у СК нічого не сказано, який орган має право та повинен подавати таку згоду суду, чи суд повинен сам її витребувати та в які строки.

До речі, наведений перелік осіб має вигляд вичерпного, але до його змісту не включені брати і сестри усиновленого дід та баба, а також інші родичі, на законні права яких може вплинути рішення суду про усиновлення (статті 259, 257 СК). Згідно зі ст. 3 ЦПК кожна особа вправі звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів. При цьому зазначені особи, які вправі без спеціальних повноважень діяти на захист інтересів дитини, що чітко передбачено законодавством (статті 258, 262 СК). Отже, наведений перелік осіб не можна вважати вичерпним, оскільки в ньому не враховується права інших законних представників дитини.

Оскільки законом встановлено необхідність отримання згоди на усиновлення від другого з подружжя(ст. 220 СК), то дружина або чоловік усиновителя мають належати до осіб, які вправі звернутися до дитини. Статус опікуна та піклувальника дитини втрачається, коли у неї з’являються законні батьки-усиновителі. Тому ці особи у разі існування у них доводів про суперечність усиновлення інтересам дитини (наприклад, коли вони підтримують відносини з дитиною і після усиновлення), мають звернутися до органів опіки і піклування, зокрема, якщо усиновлення відбувалося без їх згоди (ст. 221 СК), а у разі підробки їх згоди на усиновлення відбулося без їх згоди (ст.221 СК), а у разі підробки їх згоди на усиновлення – до прокуратури. Так само важко погодитися з положенням ст. 31 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», оскільки цим Законом надається спеціальні права батькам-вихователям, проаналізуємо зміст ст. 31 Закону щодо прав батьків – вихователів: захищати дитину, її права та інтереси як опікуни або піклувальники без спеціальних на те повноважень, але, на наш погляд, тоді, коли дитина знаходиться у них на вихованні, а не усиновлена іншим особам; як звернення до суду з позовом про скасування усиновлення чи визнання його недійсним щодо дітей, які проживали разом з ними та передані на усиновлення; на усиновлення дітей, які перебувають на вихованні та утриманні в їхніх сім’ях.

Можна побачити, що батьки - усиновителі мали право на усиновлення, але не скористалися цим правом, тому слід виходити з того, що батьки – усиновителі при усиновленні дитини іншою особою мали давати згоду на усиновлення як опікуни або піклувальники (ст. 221 СК) та після усиновлення втратили статус батьків - вихователів. Тому вони, як опікуни та піклувальники мають право звертатися до органів опіки та піклування і прокуратури, а не безпосередньо до суду. Отож доцільно доповнити ст. 232 СК відповідним положенням про втрату статусу опікунами, піклувальниками, батьками – вихователями, інакше виходить, що у дитини є батьки (усиновителі) та паралельно опікуни або піклувальники чи батьки - вихователі. [23, стр. 215-220]