ВИСНОВКИ. Усиновлення є правовим інститутом, що має створити між усиновленою особою та усиновителями відносини

Усиновлення є правовим інститутом, що має створити між усиновленою особою та усиновителями відносини, найбільш близькі до тих, що виникають між батьками і рідними дітьми. У наш час правові засади між батьками і дітьми все більше наближаються до правових засад усиновлення. Якщо раніше кровноспоріднена сім’я завжди основувалась на біологічному походженні, то у наш час у випадках, визначених Законом, батьками дитини вважаються особи, що не поєднані з нею генетичним зв’язком. Отже, соціальне материнство і батьківство набуває такого самого права на існування, як і біологічне. Усиновлення зумовлює правовстановлювальні та правоприпиняючі наслідки. Одночасно з усиновленням припиняються всі правовідносини між усиновленим та його батьками та родичами. У цьому правилі може бути передбачено винятки. Якщо дитину усиновляє лише одна особа, то є можливим збереження правового зв’язку між нею і батьками протилежної усиновлювача статі. Наприклад, може бути збережено правові відносини з матір’ю, якщо усиновлювач є чоловіком, або навпаки. Найпоширенішим є випадок усиновлення дитини новим з подружжя його батька або матері. Зазначене безперечно доводить, що в основі усиновлення лежать ті ж принципи, що і в основі сімейного життя: догляд, спілкування, виховання, підтримання сімейних зв’язків.

Є досить спірним те, що у разі смерті матері або батька, засудження їх до довічного позбавлення волі, тривалого строку відбування покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк, поміщення на примусове лікування, при усиновленні їх дитини вона повинна втратити особисті права та обов’язки між нею та іншими її родичами за походженням. Закріплена у законодавстві вимога про припинення як майнових, так і особистих прав з моменту здійснення усиновлення не в останню чергу пов’язується з необхідністю забезпечення таємниці усиновлення (дитина, яка усиновлена, має право на таємницю, в тому числі й від неї самої, факту її усиновлення; право усиновителя бути записаним матір’ю, батьком дитини; право усиновителя на зміну відомостей про місце народження та дату народження дитини). Проте у ситуації, якщо факт усиновлення не є таємним для усиновленої особи, то недоцільно позбавляти її особистих прав щодо інших її родичів за походженням.

У зазначеному можна побачити таке закономірне явище: правовий зв’язок може бути припинено між особами, але природний (генетично-біологічний) зв’язок, що лежить в основі усвідомлення людиною категорій «свій», «чужий», рішенням суду про усиновлення відмінити неможливо. Особа повинна сама визначитись із власними бажаннями припинити або продовжувати підтримку інформаційного та емоційного зв’язку з іншими родичами за походженням. Отже, особисті права цієї особи може бути обмежено лише нею або у випадках, встановлених у законодавстві, але не можуть припинятись прийняттям рішення про усиновлення.

Сімейне законодавство, серед інших, зазначає у ст. 239 СК України, що у разі скасування усиновлення відновлюються права та обов’язки між дитиною та її батьками, іншими родичами за походженням. Але якщо врахувати вищезазначене положення, то у разі скасування усиновлення особа, що була усиновленою, повинна отримувати право на відновлення у повному обсязі своїх прав та надбання обов’язків щодо родичів за походженням. Така особа (дитина або повнолітня особа) повинна бути активно діючим суб’єктом, і відновлення її прав, в першу чергу особистих, залежить лише від її суб’єктивного бажання. Тобто якщо усиновлення відбувалось відповідно до ст. 219 СК України (усиновлення дитини без згоди батьків), то особу у будь-якому разі не може бути повернуто до своїх батьків, якщо вони є серед живих, а повернення до інших родичів є можливим лише на підставі, передбаченій ст. 261 СК України (прийняття дитини у сім’ю на виховання). На особу, що свідомо виявляє своє небажання відновлювати у повному обсязі зв’язки зі своїми кровно спорідненими родичами, не повинно поширюватись правило щодо повернення до них, і така особа не повинна обмежуватись у праві на вибір іншої форми влаштування особистого життя, у тому числі і з переданням під опіку або піклування.

Усиновлення охоплює, по-перше, «пошук» майбутнім усиновлювачем дитини і, по-друге, налагодження певних стосунків з нею (або членами її сім’ї). Зрозуміло, що раннє малолітство дитини видозмінює другий з окреслених елементів. Враховуючи важливість цього етапу, що передує факту юридичного усиновлення, автор курсової роботи вбачає за необхідне запропонувати свій погляд на регулювання цих відносин. Особливої зацікавленості у цьому контексті набуває тимчасове проживання дитини у сім’ї майбутніх усиновлювачів, що досить часто має місце перед усиновленням. Це тимчасове проживання у тому числі й у сім’ях іноземців (під час канікул, літнього відпочинку або зустрічі, побачення). Таке тимчасове проживання можна принципово визначити як «тимчасове влаштування».

Зрозуміло, що у цьому випадку не йдеться про «прокат» дитини. Навпаки, з метою запобігання можливого у майбутньому скасування рішення про усиновлення, правове регулювання відносин між дитиною та ймовірними усиновлювачами повинно чітко окреслювати їх взаємну поведінку. Власне право на пошук дитини для майбутнього усиновлення не тільки не виключається, а навпаки прямо визначається у сімейному законодавстві України. Наприклад, у ч. 1 ст. 226 СК України (право на таємницю усиновлення) зазначено, що особа має право на таємницю пошуку дитини для усиновлення. Проте сам процес пошуку у Законі, на жаль, докладно не врегульовано.

Особа, яка може бути усиновителем зацікавлена у «доборі» дитини, з урахуванням власних, особистих критеріїв (раса, національність, зовнішність, стать, віросповідання, стан здоров’я, соціальне оточення, у яких народилась та проживала дитина до усиновлення). Ці особистісні критерії вибору дитини для майбутнього усиновителя пов’язані з мотивами, на підставі яких така особа бажає усиновити конкретну дитину. У сімейному законодавстві лише у ст. 224 СК України (рішення суду про усиновлення) вказано обов’язковість з’ясування питання стану здоров’я дитини, що підлягає усиновленню. Суд, постановляючи рішення про усиновлення дитини, враховує обставини, що мають істотне значення, зокрема особу дитини та стан її здоров’я (п. 5 ч. 1 ст. 224 СК України). Зрозуміло, що особа, яка бажає усиновити дитину, володіє такою інформацією ще до моменту подання заяви про усиновлення. Українське законодавство залишає поза увагою цей важливий елемент усиновлення, не регулюючи порядок отримання інформації про дитину.

Проаналізувавши законодавство США, Російської Федерації, України нами були знайдені певні відмінності в порядку усиновлення, а також є і спільні риси.

Так в РФ і Україні усиновлення є пріоритетною формою влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

В США не існує федерального органу, що регулює національне і міжнародне усиновлення, є лише Національна інформаційна палата по усиновленню, котра здійснює лише інформаційну допомогу в усиновленні дитини. В РФ і Україні посередницька діяльність по усиновленню дітей не припускається. В Україні органи опіки і піклування, Центр з усиновлення дітей, які наділені правом на активну інформаційну діяльність у сфері усиновлення, повинні надавати інформацію загального характеру про дітей лише у випадках безпосереднього звертання до них. Розповсюдження цими органами та установами такої інформації у засобах масової інформації (радіо, телепрограми, друковані засоби), у Інтернеті, подання оголошень про можливості усиновлення конкретної дитини, розміщення її фотографій та особистих даних має бути суворо заборонено.

Усиновлення дітей іноземцями в РФ допускається тільки в випадках, коли не є можливим передати цих дітей на виховання в сім’ї громадян РФ.

В законодавстві України чітко не визначено час, протягом якого має відбуватись усиновлення. Юридичним фактом усиновлення стає після прийняття відповідного рішення суду. В РФ цивільний процес є більш конкретизований і закріплений у законодавстві.