Усиновлення як соціальний феномен : історичний контекст

Як розвиток традиційних форм соціального влаштування дітей, які залишилися без піклування батьків, у кожній окремій країні особливий вплив батьків, у кожній окремій країні особливий вплив мають історичний досвід, національні особливості, релігійні погляди. Однією з таких форм є усиновлення, що має давні традиції у різних світових культурах.

Згадки про усиновлення зустрічаємо ще у Вавилонському кодексі Хаммурапі (2285 рік до Різдва Христового), в індійських законах Ману, написаних близько 200 року до Різдва Христового. У законах Вавилону стверджувалося: «Якщо чоловік бере малу дитину з його рівня за сина і виховує її, ніхто не може заперечувати проти цього». У Біблії розповідається про те, що мати Мойсея, прагнучи врятувати його від смерті, поклала дитину в тростяний кошик і залишила на березі Нілу. Знайдений фараоновою дочкою, хлопчик був фактично усиновлений нею, а його біологічна мати була йому за няню.

Підтримувалося усиновлення і в стародавньому Римі, про що свідчить кодифікування таких випадків у законах. Розрізняли два типи усиновлення: «адрогатіо» і «адоптіо». Перший з них стосувався дорослої людини, яка завдяки усиновленню ставала законним спадкоємцем того, хто її усиновив. У другому випадку йшлося про усиновлення дитини. «Адрогатіо» набуло в стародавньому Римі значного поширення. Воно надавало можливість бездітному чоловікові продовжити свій рід, а також обрати того, хто здійснить після його смерті відповідний релігійний ритуал і збереже пам'ять по ньому.

На розвиток усиновлення значний вплив мав поширений на той час патріархат. Батько міг вільно розпоряджатися своїми дітьми - продати їх або покинути. Однак такі дії мали і певні обмеження. Відповідно до чинного законодавства, а також до законів Дванадцяти Таблиць(середина 500-х років до Різдва Христового) сина можна було продати тричі, а дочку чи онуку – один раз. Після того діти вже не поверталися у кровну сім’ю.

Щодо самих усиновителів, то Римське право до 291 року після Різдва Христового дозволяло виконувати такі функції лише чоловікам. Жінки могли виступати в ролі усиновителя тільки за певних обставин, наприклад, при втраті біологічної дитини.

Різні форми усиновлення зустрічаємо у стародавніх греків, єгиптян, ассирійців, германців, японців. Воно, в певному сенсі, задовольняло релігійні потреби цих народів. Свідченням цього є, зокрема, той факт, що в синтоїзмі культ предків і здійснення відповідних релігійних ритуалів сприймалися як необхідні і важливі з точки зору інституту усиновлення. Усиновлені особи могли продовжувати сімейний рід і відправляти ритуали за умов, коли родина не мала власних біологічних дітей.[20, стр. 106-108]

Неоднозначністю ставлення до усиновлення характеризувалися ісламські країни. Трактування Корану в більшості з них забороняло усиновлення взагалі. Проте в Ірані, де серед населення домінували мусульмани-шиїти, цей акт був цілком прийнятний. Аналогічні закони діяли також у Тунісі та Індонезії, де мусульмани мали право на усиновлення дітей – сиріт.

З літературних джерел важко дізнатися, чи визнавали усиновлення дитини іудеї, хоча зустрічаються посилання на те, що святий Павло у своїх писаннях згадує такі випадки. Водночас серед дослідників існує думка, що наведені ним приклади стосуються римлян або галатеанців.

Подальший розвиток суспільства спричинював і законодавчі зміни щодо усиновлення. Так, у роки правління Візантійського імператора Юстиніана І (327-365 рр.) особи, які бажали всиновити дитину, і голова родини, до якої вони належали, мали з’явитися до магістрату для одержання необхідного дозволу.

У більшості західних країн (крім Великої Британії)законодавство із усиновлення базувалося на Римському праві або (пізніше)на Кодексі Наполеона. У деяких випадках акт усиновлення мав військове значення. Скажімо, давні германці проводили військові церемонії, під час яких до рук особи, яка підлягала всиновленню, вкладалася зброя. У стародавній Франції усиновлені присягалися захищати родину, до якої збиралися ввійти.

Відокремленість Англії від інших західних країн зумовлювалася панування тут закону про першородство. Право на спадщину з його глибоким спрямуванням на кровні зв’язки не передбачало передачу прізвища всиновленим дітям. Концепція першородства стверджувала право на спадщину старшого сина, який передавав його своєму первістку. Як зазначає професор Мак Кауліф, можливість спадщини поза чинним порядком наслідування не сприймалася британським суспільством.

Протягом століть у Англії було проблемою усиновлення позашлюбної дитини. У 335 році імператор Костянтин видав наказ, згідно з яким діти, народжені від неодружених батьків, котрі згодом брали шлюб, автоматично ставали законними дітьми. Лише у 1235 році цей закон було скасовано й усиновлення позашлюбної дитини відбувалося за рішенням суду в кожному конкретному випадку. Це мало неабияке значення для англійського суспільства з усталеним у ньому праві на наслідування. Оскільки не існувало законного шляху передати спадщину позашлюбній дитині, вихід убачався в усиновленні.

Діти-сироти зазвичай перебували під піклуванням родичів або сторонніх осіб, які «жаліли їх». В іншому випадку вони залишалися напризволяще і мали піклуватися самі про себе, заробляючи на життя крадіжками, випрошуючи милостиню. Покинуті діти підпадали під ризик бути викраденими особами, які калічили їх, щоб легше випрошувати милостиню.

Закон Єлизавети про бідність 1601 року зобов’язував батьків піклуватися про своїх дітей або передавати їх на договірній основі на піклування іншим. Цей закон брався за основу місцевими благодійними осередками, які набували подальшого розвитку на теренах англійських колоній, насамперед у Сполучених Штатах Америки.

Суворість англійських законів негативно позначилася на становищі дітей-сиріт. Основним інститутом, на який покладено піклування про сиріт, були так звані «дитячі ферми», куди неодружені жінки вікторіанської Англії фактично були змущені віддавати своїх дітей. Про умови, які були в цих закладах, свідчить Доповідь Виборного Комітету з питань захисту дитячого життя, в якій, зокрема, зазначалося, що вихованців годували «сумішшю опію, вапна, розмолотих зерен, води, молока…, за рідким винятком, усі вони помирали в дуже короткий термін».

На «дитячих фермах», як зазначає Діана Д’юар, у дітей забирали страхові поліси, збираючи в такий спосіб платню, а матерів переконували, що їхні діти живуть у гарних сім’ях. Поширеним був продаж дітей.

Іншими закладами, до яких передавалися діти-сироти через неможливість їх усиновлення, були фостерні будинки або богадільні.

Відсутність закону про усиновлення створювала значні перешкоди для осіб, які прагнули взяти дітей на виховання. До того ж вони могли стати об’єктом наклепу з боку біологічних батьків, котрі вимагали від них грошової винагороди за свою дитину. За умов незадоволення таких вимог дитина могла бути вилучена з фостерної сім’ї і перепродана як своєрідна «власністю» бродягам, повіям або іншим особам, які погоджувалися заплатити за неї.

У Сполучених Штатах Америки першим зареєстрованим усиновителем вважається губернатор Массачусетса Сер Вільям Філ, який усиновив дитину в 1693 році. У його заповіті вперше з’явилося слово «усиновлення», що згодом було запроваджено в колоніальну норму, й це дозволяло на законних засадах змінювати свою родинну належність.

У наступні роки поступово утверджується практика, коли колоніальні нормотворці приймали спеціальні акти (біллі), які визнавали правомірність усиновлення дитини. З часом велика кількість індивідуальних біллів про усиновлення стала передумовою прийняття законодавчого акту, який узагальнив існуючу практику.

Такі кроки набули підтримки з боку Томаса Джефферсона, який виступав проти концепції першородства. У період свого членства в Палаті Делегатів у Вірджинії він здійснював послідовну боротьбу за ліквідацію першородства, яка увінчалася успіхом у 1783 році. У зв’язку з цим варто навести такий факт: деякі британські батьки, стикаючись з правом першородства, відсилали своїх молодших синів до Вірджинії, щоб розв’язати цю проблему.

Іншою можливістю стати членом чужої родини в колоніальну епоху в США було набуття статусу хрещеного сину. Хрещені сини доволі часто брали прізвища своїх хресних батьків і мали право наслідування. Деякі колоністи доглядали дітей-сиріт, піклуючись про них як про всиновлених. Їх можна розглядати як прототип сучасної фостерної сім’ї. Іноді діти, які виховувалися в таких сім’ях, отримували спадщину після смерті «майстра».

Окрему проблему становили діти, які народжувалися поза шлюбом. Вони розглядалися як зло, що існує всупереч суспільним нормам. Однак способи, які пропонувалися для його подолання, були неоднозначними. Досить поширеною була думка про те, що дитина має бути вилучена в незаміжньої матері й передана на виховання в іншу сім’ю. Це на переконання прихильників таких поглядів, мало примирити жінку з її гріхом і полегшити її життя. Інші ж вважали за необхідне примусити матір виховувати свою дитину за будь-яких обставин або матеріально забезпечити її перебування в дитячому будинку. Прихильники цих поглядів апріорі вважали дитину поганою, такою, що не потрібна суспільству через свою асоціальність.

Поступово домінуючими в суспільстві стають погляди, згідно з якими позашлюбна дитина має бути передана на виховання в іншу сім’ю, що спонукало державу до створення законів, які вимагали проведення ретельного обстеження майбутніх усиновителів для подальшого захисту дитини. Вперше такий закон прийнято у 1891 році у штаті Мічиган.

У Древній Русі акт усиновлення як штучного «синівства», як прийняття «стороннього» до складу сім’ї відбувалося «іздревлє», тобто ще за часів язичництва. З прийняттям християнства усиновлення перейшло до церковних обрядів, що передбачалося нормами візантійського права під впливом якого перебувала Київська Русь.

У період реформаторської діяльності Петра І усиновленню не надавалося спеціальної уваги. Аналогічне ставлення до цього феномену було характерне і для епохи царювання Катерини ІІ, хоча в цей період набувають розвитку різні аспекти права, в тому числі й сімейних відносин та захисту дітей. Винятком був дозвіл імператриці двом братам – графам Остерманам усиновити старшого онука їхньої сестри. Цей акт у подальшому став підґрунтям для інших усиновлень. Однак у кожному конкретному випадку слід було одержати особистий дозвіл.

Розвиток законодавства про усиновлення припадає на початок ХІХ століття. 11 жовтня 1803 року виходить Указ, який дозволяв бездітним дворянам всиновлювати найближчих закононароджених родичів «через передачу їм за життя прізвищ та герба». Згодом з’являється ціла низка указів, спрямованих на вирішення питань щодо усиновлення. Всі вони акцентували увагу на необхідності збереження при усиновленні соціального статусу дворянами. купцями, нижчими військовими чинами та ін. Для дворян це мало важливе генеалогічне значення.

У середині ХІХ століття з’являються спеціальні правила, котрі давали можливість всиновляти не лише сиріт. Проте якщо батьки дитини, яку хотіли всиновити, були живими, вони мали дати згоду на такий акт.

Важливу роль у розвитку усиновлення відіграв Закон «О детях усыновленных и узаконенных» прийнятий 12 березня 1891 року. Відповідно до його положень дозволялося всиновлювати всіх незаконнонароджених дітей незалежно від їхньої належності до тієї чи іншої соціальної групи. Усиновлювачем могла виступати будь-яка особа, яка не мала біологічних дітей (за винятком сільських жителів)і досягла 30-річного віку. Не мали права всиновлювати ті, на кого покладався обряд безшлюбності згідно з релігійним станом. Між усиновлювачем і всиновленим встановлювалися тісні родинні зв’язки; усиновлювач брав на себе всі права та обов’язки, які поширювалися на законних дітей. У цей час усиновлення набуває нового змісту: воно починає розглядатися не тільки як засіб розв’язання майнових проблем, а й як високоморальний акт. Щодо самої процедури, то дворяни здійснювали усиновлення через місцевий суд, сільські громадяни – шляхом приписки дитини до своєї родини. При цьому мали місце певні релігійні обмеження. Скажімо, християнину заборонялося всиновлювати нехристиянина і навпаки.

Поряд із загальними законами про усиновлення існували й спеціальні правила, які стосувалися окремих категорій дітей. Наприклад, при усиновленні вихованця дитячого будинку, котрому не виповнимося сім років, необхідно було одержати згоду кровної матері та дозвіл керівника відповідного закладу. Після семи років дитину можна було всиновити без згоди матері. Якщо малюк потрапляв до дитячого будинку з метрикою, його можна було всиновити лише після досягнення ним 3-річного віку. В разі відсутності метрики – це дозволялося робити через шість тижнів після вступу до закладу. [27, ст.67-69]