Главная страница Случайная страница
КАТЕГОРИИ:
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Бронзовий вік
|
|
Неолітична революція
У період неоліту відбулися якісні зміни в житті людства -так звана неолітична революція. її сутність полягала в переході від збирання їжі і примітивного полювання до відтво-
рюючих видів діяльності, тобто до обробки землі і розведення домашніх тварин.
Основні риси неолітичної революції:
- перехід від оббивания і сколювання у виготовленні ка
м'яних знарядь до шліфування, свердління і пиляння; виго
товлення керамічного посуду; винахід прядіння і прясель-
ного колеса;
- перехід до осілого способу життя через більшу продук
тивність нових видів діяльності - землеробства і скотарства;
- поява соціальної структури суспільства (унаслідок появи
надлишків продовольства виділяються прошарки воїнів,
управлінців та жерців, які самі безпосередньо не приймали
участі у добуванні їжі);
- різке збільшення кількості населення.
На території України археологами виявлено більше десяти неолітичних культур. Неолітичні культури України досить чітко поділяються на дві зони: хліборобсько-скотарську на південному заході і рибальсько-мисливську на півночі і північному сході. Це свідчить про нерівномірність господарського розвитку різних регіонів у період неоліту.
Енеоліт
Енеоліт (мідний, або мідно-кам'яний вік) став переходом від кам'яного періоду до епохи металу, остаточного утвердження домінуючої ролі відтворюючого типу господарства. На зміну примітивному, мотижному землеробству неолітичної епохи прийшло більш продуктивне землеробство з використанням рала і тяглової сили. У цей час отримали розвиток видобуток і обробка міді. Ведучу роль серед енеолітичних племен регіону відігравали племена трипільської культури (див. нижче).
Бронзовий вік
Бронзовий вік, який продовжувався майже тисячу років, одержав свою назву від першого отриманого людьми штучного сплаву міді з оловом, свинцем або миш'яком. Бронза була значно міцніша за мідь і мала меншу температуру плавлення, що дозволяло виплавляти її у примітивних печах і на звичайних вогнищах). Ці переваги сприяли поширенню і утвердженню бронзи як основного матеріалу для виготовлення знарядь праці, зброї і прикрас. Однак цілком витиснути мідні і кам'яні вироби вона так і не змогла. Перші бронзові вироби, виготовлені на Кавказі і Балканах, почали поширюватися на території України вже на початку II тис. до н.е. У Донецькому басейні сформувався центр металургії, а в Карпатсько-Дунайсько му регіоні - центр металообробки.
Історія України
Тема 1
Виникнення землеробства, скотарства і ремесел
У період неоліту зародилася землеробська цивілізація, яка панувала в Європі аж до виникнення міст.
Землеробство виникло зі збирання, яким займалися жінки. На території України воно стало орним на початку V тисячоріччя до н.е.
Розведення домашніх тварин - кіз, овець і свиней - почало розвиватися ще наприкінці мезоліту з полювання, котре була заняттям чоловіків. У період неоліту скотарство не було кочовим і носило осілий характер.
Глиняний посуд епохи неоліту був грубим, недовговічним, із загостреним або округленим днищем, тому що його ставили між каменів або встромляли в землю біля багаття. Посуд із плоским днищем з'явився разом з появою постійного житла з підлогою і столом. Посуд ліпили без використання гончарного кола, випалюючи його у вогні. Орнаментація кераміки в неоліті стала одним з видів прикладного мистецтва. Кожне плем'я мало визначену форму гончарних виробів, спосіб їхнього виготовлення, своєрідний орнамент.
Зародження перших релігійних уявлень і мистецтва
Уже в епоху пізнього палеоліту в похованнях і пам'ятках мистецтва (наскальний живопис і т.д.) відбите зародження культу тварин і мисливського чаклунства. Звичай ховати померлих зі знаряддями праці і прикрасами свідчить про зародження уявлень про посмертне існування - про «світ мертвих» і душу, яка продовжує жити після смерті тіла. Аналогічні уявлення і супутні їм обряди збереглися аж до нашого часу.
У первісних релігійних віруваннях відбито фантастичне усвідомлення людьми їхньої залежності від природних сил. Не відокремлюючи себе від природи, людина переносила на неї ті відносини, які складалися в первісній громаді. Історично найбільш ранніми проявами релігії були:
- первісна магія (віра в можливість впливу на природу
і її явища, а також на події, що відбуваються чи мають
відбутися);
- тотемізм (культ предків);
- анімізм (наділення душею всіх предметів і явищ - дух
дерева, дух грози, дух перемоги і т.д.).
Більш пізніми формами стародавньої релігії стали таємні союзи, культ вождів та ін. По мірі соціального розшарування суспільства складалася ієрархія й у світі «духів». Так, у неоліті з'явився культ черепів, пов'язаний із вшануванням предків.
Із розвитком землеробства усе більш, важливу роль стали грати «духи» рослинного світу, культ богів, які умирають і воскресають, ритуали, пов'язані з сезонними явищами в природі (проводи зими тощо). Початок поширення стародавніх землеробських культів також пов'язаний із періодом неоліту.
Пов'язаним з релігійними віруваннями було і мистецтво, яке носило в основному ритуальний характер. Так, зображення тварин і мисливців у печерах, виконані замішаною на жировій основі червоною і чорною охрою, покликані були забезпечити вдале полювання. Танці і пісні, прикраси й орнамент на побутових виробах так само носили обрядовий характер.
Трипільська культура
Трипільська культура існувала в період енеоліту, в той час, коли в Єгипті будувалися знамениті піраміди. Сформувалася вона, очевидно, шляхом злиття культур племен, які прийшли зі східного Середземномор'я і Балкан, із елементами місцевих культур. Проіснувала вона біля двох тисячоріч (V -початок III тисячоріччя до н.е.), у період свого розквіту охопивши територію від сучасної Молдавії до ріки Псел на Сумщині. Елементи цієї культури знайшов при розкопках 1893-1906 рр. археолог Вікентій Хвойка, а свою назву вона отримала від села Трипілля під Києвом.
На території України виявлено близько тисячі трипільських поселень. Трипільці жили в глинобитних одно- або двоповерхових будинках, причому на першому поверсі звичайно зберігали реманент, продовольство, тут знаходилася піч, а другий поверх призначався для житла. Будинки стояли впритул один до одного і з'єднувалися переходами. Населені пункти розташовувалися на великій площі — до 400 гектарів, у них проживало від трьох до дванадцяти тис. жителів. Однак вони не розвинулися в міста, оскільки в трипільців існував звичай, переселяючись через кожні 50-100 років на нові ділянки (у зв'язку з виснаженням ґрунту), спалювати свої поселення.
Трипільські племена швидко поширювалися по нових територіях: у V тисячоріччі до н.е. освоєна ними площа складала близько 50 тис. кв. км, у IV - 150 тис. кв. км. Жодна з європейських розвинутих землеробських культур епохи енеоліту не могла зрівнятися з трипільською культурою ні за площею, ні за темпами поширення. Сприятливі природні умови і розвиток різних галузей господарства обумовили значне збільшення населення. Якщо наприкінці першого етапу існування трипільської культури її населення складало близько ЗО тис. чол., то наприкінці середнього етапу воно досягало вже 410 тис.
Трипільські племена займалися в основному вирощуванням зернових, розводили велику і дрібну худобу. Землю
Історія України
Тема 1
обробляли роговими мотиками. Жали злаки кістяним серпом із кремінними вкладишами. Працюючи таким серпом, хлібороб міг одержати до 10 кг. зерна зі знятого за день врожаю. На місцях поселень виявлено багато зернотерок, на яких зерно перетирали в борошно і крупу.
Менше використовувалися вироби з міді, яка завозилася з Балкан і Карпат. Мідь кували, але могли вже і плавити. Знали витяжку, рубання і пробивання отворів у металевих виробах.
У трипільців було досить розвинуте прядіння і ткацтво, про що свідчать знахідки глиняних пряселець до веретен і ги-рьок від примітивного тіацького верстата. У спеціальних гончарних печах трипільці виготовляли керамічний посуд -кухонний, столовий і культовий. Він, як правило, розписувався чорною, темно-черіоною, білою та жовтою фарбами складним орнаментом, котрий відображав язичницькі та космогонічні погляди жителів.
У трипільців існував культ богині родючості. У центрі населених пунктів споруджувалися родоплемінні культові храми, де приносилися жертви, у тому числі людські.
Трипільське суспільство об'єднувала конфедерація племінних протосоюзів. Основним його осередком була велика родина, яка включала в себе декілька сімей близьких родичів, котрі проживали в одному будинку і вели спільне господарство.
Деякі історики вважали трипільські племена найдавнішими предками сучасних українців. Цілий ряд рис трипільської культури дають підставу порушувати питання про її роль у формуванні українського етносу, а саме: високий розвиток землеробської культури; розміщення трипільських поселень на місці традиційних українських сіл; велика піч як обов'язковий елемент житла; звичай розписувати печі і стіни; поширеність геометричного орнаменту. Питання про етнічниу приналежність стародавніх трипільців залишається дискусійним. Однак антропологічно трипільці близькі до арменоїдного середземноморського типу (а не до індоєвропейського, до якого відносяться сучасні українці). Антропологічний тип трипільців мав такі риси: дуже темна пігментація, великий горбатий ніс, скошене чоло, кругла голова, грацильна (витончена) будова тіла.
Трипільська культура була споріднена енеолітичним землеробським культурам Дунайського басейну, Балкан-ського півострова і Малої Азії, але в процесі поширення на нові східні території включала в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних і енеолітичних культур.
Зникненню трипільської культури могли сприяти і порушення екологічного балансу в результаті екстенсивного ведення господарства, і деяке похолодання клімату одночасно
з підсиханням степів (які колись були більш вологими), і натиск степових кочових племен, що прийшли зі сходу і північного сходу. Частина трипільців могла бути асимільована землеробськими племенами лісостепової зони.
Кіммерійці
Кіммерійці (IX - перша половина VII ст. до н.е.) згадуються в «Одісеї» Гомера, у працях «батька історії» Геродота, в ассірійських клинописах. Вони займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови. На час проникнення греків у Північне Причорномор'я Керченську протоку називали Боспором Кіммерійським. Етнічна приналежність кіммерійців неясна, однак більшість дослідників схильні бачити в них племена давньоіранського походження, споріднені скіфам.
Згідно з археологічними даними, кіммерійці були скотаря ми-кочівника ми, а також виплавляли залізо з болотної руди. Необхідність у нових пасовищах у сполученні з наявністю залізної зброї (більш ефективної порівняно з розповсюдженою тоді бронзовою) привела до широкомасштабних походів кіммерійців у Малу Азію. Там вони успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. Контакти з цими передовими для того часу країнами сприяли державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві. Однак утворити повноцінну державу їм так і не удалося.
У VII ст. до н.е. могутня хвиля численних скіфських племен витиснула кіммерійців із Причорномор'я, унаслідок чого Кіммерія розпалася. Частина кіммерійців оселилася в Південному Причорномор'ї, частина мігрувала на Близький Схід. Історики вважають, що деяка частина кіммерійців залишилася в Криму під назвою таврів. Деякі кіммерійські племена, очевидно, були асимільовані скіфами.
Скіфи
Скіфи (VII ст. до н.е. - III ст. н.е.) проникали в Північне Причорномор'я декількома хвилями. Спочатку вони мирно уживалися з кіммерійцями, нерідко вступаючи з ними у військові союзи. Однак у VII ст. до н.е. під тиском сусідніх кочових племен массагетів основна маса скіфських племен була витиснута із Закавказзя, вдершись всередину кіммерійських земель (стародавні джерела повідомляють, що скіфське вторгнення захлинуло всю Передню Азію, дійшовши до Єгипту).
У другій половині VII ст. до н.е. у скіфів склався союз племен - Велика Скіфія, який проіснував до III ст. до н.е. і протягом ряду століть відігравав домінуючу роль у степовій частині Східної Європи. За свідченням Геродота, територія
Історія України
цього державного утворення мала форму рівностороннього чотирикутника, який розташовувався в межиріччі Дунаю і Дону, прилягаючи до чорноморського узбережжя.
Усе населення Скіфії, за описами цього ж давньогрецького історика, поділялося на дві основні групи:
- кочові племена (скіфи-кочівники, що населяли степові
райони на схід від Дніпра, і царські скіфи, що кочували по
Приазов'ю і степовому Криму), основним заняттям яких
було кочове скотарство і грабіжницькі військові походи;
- осілі племена (еллінізовані скіфи або калліпіди, що жили
поблизу Ольвії; скіфи-хлібороби, зосереджені на Лівобережжі
Дніпра; скіфи-орачі, що розташовувалися на захід від Дніпра),
які займалися зерновим землеробством.
Пануюче положення в країні належало царським скіфам, які вважали інше населення своїми рабами.
Уже з VI ст. до н.е. відомі перші спроби об'єднання скіфських племен. Так, у 514 р. до н.е., під час вторгнення величезного перського війська на чолі з царем Дарієм, скіфи об'єдналися в союз племен і залучили до нього сарматів. Вони застосували тактику заманювання ворога, раптових нападів, залишаючи супротивника без їжі, фуражу і води. Перські загарбники змушені були відступити.
На рубежі У—ІУ ст. до н.е. поряд із залишками родових відносин у скіфів розвивається рабовласництво і виникає ранньокласова держава на чолі з царями. Влада царя не була абсолютною й обмежувалася радою вождів скіфських племен і народними зборами усіх воїнів.
Найбільшого розквіту Скіфія досягла в IV ст. до н.е., під час правління царя Атея, котрий розширив її територію по всьому Північному Причорномор'ю від Дунаю до степового Криму включно. Держава стала централізованою, почалося карбування скіфської монети.
Однак із /// ст. до н.е. на Скіфське царство почався постійний натиск з боку сарматів (савроматів) - споріднених скіфам кочових племен, що жили в степах басейнів Волги і Дону. Сармати завоювали значну частину території Скіфії. У руках скіфів залишилося лише Нижнє Подніпров'я і Крим, де виникла нова держава - Мала Скіфія зі столицею в Неаполі Скіфському (поблизу сучасного Сімферополя). І все ж скіфські царі не припиняли завойовницьких воєн, прагнучи підкорити собі грецькі міста-держави Причорномор'я. Так, цар Скілур на якийсь час зміг захопити Ольвію. Мала Скіфія, переживши період підйому в IIст. до н.е. - І ст. н.е., проіснувала до початку III ст. н.е.
Геродот і інші античні автори подають багато відомостей про побут і господарство скіфів. Скіфи-кочівники жили у возах-
Тема 1_____________________________________________ 13
фургонах, харчуючись м'ясом і кобилячим молоком. їжу варили в казанах, спалюючи кісти тварин. Скіфи-хлібороби жили в землянках і будинках. Для обробки землі вони користувалися плугом, у який запрягали волів; у них були залізні серпи, кам'яні зернотерки. З кінця V - початку IV ст. до н.е. у скіфів з'явилися укріплені поселення. Таким було, наприклад, Каменське городище (у нинішній Запорозькій області). У скіфів розвиваються ремесла (у тому числі металургія) і торгівля. У величезних, сягаючі висоти семиповерхового будинку т.зв. царських курганах (Чортомлик, Солоха, Товста Могила) знайдені видатні пам'ятки скіфського («звіриний стиль») і античного мистецтва.
У III ст. до н.е. основна частина скіфських земель була захоплена сарматськими племенами.
Сармати
Сармати (савромати) (III ст. до н.е. - III ст. в. з.)
згадуються Геродотом, давньоримськими істориками Полівієм і Плінієм. У III ст. до н.е. у поволжсько-приуральських степах сформувався союз споріднених скіфам племен, що одержав у античних авторів загальну назву «сармати».
Межиріччя Дніпра і Дунаю сарматські племінні союзи захоплювали трьома хвилями:
- у III ст. до н.е. - на чолі з т.зв. царськими сарматами
і язигами;
- у II ст. до н.е. - на чолі з роксоланами;
- у II ст.н.е. - на чолі з планами
Сарматське суспільство переживало перехідний етап від родоплемінних відносин до ранньоклассових. Однак, на відміну від скіфів, сармати так і не змогли створити власної повноцінної держави, залишаючись своєрідною конфедерацією племінних союзів. Особливістю суспільного ладу сарматів була наявність значних пережитків матріархату. В античних джерелах навіть є згадки про сарматських цариць і жінок-воїнів (згідно легенди, приведеної Геродотом, сармати вели своє походження від шлюбів скіфів з амазонками). Однак, у дійсності сарматські «царі» і «цариці» були або виборними військовими ватажками (хоча і з необмеженими під час воєнних дій повноваженнями), або племінними вождями. Вища влада у сарматів належала зборам членів племені, які одночасно складали і військо і тому могли підкорити своїй колективній волі кожного з «царів».
Матеріальна культура сарматів, котра генетично була близька скіфській, не змогла перевершити досягнень останньої. Однак сармати перевершили скіфів у військовій справі, застосувавши нову для того часу клинову атаку важкоозброєної
Історія України
Тема 1
кінноти з довгими списами (катафрактарїїв), проти якої не могли вистояти навіть римські легіони.
У 372 р. н.е. домінуючі у сарматській племінній конфедерації алани були розбиті гунами, що привело до втрати сарматами пануючого положення в Північному Причорномор'я. У складі гунського різноетнічного союзу племен частина алан попала у Північну Африку, де разом з давньогерманськими племенами готів створила свою державу; частина переселилася в Італію; частина залишилася в межиріччі Дону і Сіверського Дінця, потрапивши згодом у залежність від Хазарського кага-нату (носії т.зв. салтовської культури). Частина алан відійшла в передгір'я Кавказу, зберігшися до наших днів у складі осетинського етносу.
Античні міста-колонп
в Північному Причорномор'ї:
виникнення, населення, політичний устрій
У VII ст. почався процес виникнення грецьких міст у Північному Причорномор'ї. Вимушена еміграція вільних городян із Греції була викликана відносним перенаселенням полісів і гострою соціальною боротьбою в них. Як правило, нове місто («колонія») засновувалося вихідцями з якогось одного поліса (міста-держави) Греції і зберігало тісні зв'язки зі своєю «метрополією», хоча і було незалежним від неї. Греки створювали свої колонії в заселених місцях, де вони могли одержати від місцевого населення (котре вони називали варварами) рабів і продовольство, знайти ринок збуту для грецьких товарів. Перше грецьке поселення - Борисфеніда виникло на острові Березань поблизу Дніпрово-Бугського лиману в другій половині VII ст. до н.е. Найбільш великими містами-колоніями в Північному Причорномор'ї з УІІ-УІ ст. до н.е. були Тіра (в гирлі Дністра), Ольвія (в гирлі Південного Бугу), Панті-капей (нині Керч), Феодосія, Херсонес (на території, нинішнього Севастополя).
Грецькі поліси за своєю політичною організацією були, як правило, демократичними рабовласницькими республіками, що мали свою законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії і магістрати) і судову владу. Політичними правами користувалися лише громадяни міста і його метрополії. Частину населення складали вільні люди з числа переселенців з інших грецьких міст та місцевого населення, які не отримували громадянських прав. Раби вважалися не людьми, а «знаряддями, що говорять». Правила містом обрана на народних зборах колегія архонтів у складі 5-6 чол. на чолі з першим архонтом. За виконанням законів стежила колегія номофілаків, колегія стратегів здійснювала військову
владу. До складу ради міста входив також головний жрець міста - базилевс, що відав релігійними культами.
Вищим органом влади в містах були народні збори, у яких могли брати участь лише вільні громадяни.
Традиційна для греків полісна організація включала саме місто (як центр політичного життя, ремесла, торгівлі і культури) і хору (прилягаючу сільськогосподарську округу). Така структура надавала можливість місту-державі бути самостійною, життєздатною господарською одиницею.
Греки вели торгівлю і займалися ремеслами, маючи також і земельні наділи. Рабовласники, храми і місцева племінна знать володіли великими земельними господарствами, у яких використовувалася праця рабів і залежних селян. У цих господарствах вироблялося так багато хліба, що можна було вивозити значні обсяги його в Грецію. Розвинуті були також виноробство і рибальство, гончарне виробництво, ювелірна справа, видобуток і обробка каменю тощо. Раби були основною продуктивною силою як у ремеслі, так і в сільському господарстві.
З Греції сюди привозили тканини, вина, олію, дорогі прикраси, посуд тощо.
Навколо міст часто розташовувалися поселення місцевих племен. Згодом населення колоній поступово змішувалося з вихідцями із сусідніх племен. Так, у землеробських поселеннях в околиці Ольвії жили зллінізовані скіфи - калліпіди (елліно-скіфи, як називає їх Геродот), у яких під впливом торгівлі з грецькими поселенцями розвинулося товарне зернове господарство.
Навколо заснованого в першій половині VI ст. до н.е. Пан-тікапея (нині - Керч) виникла Боспорська держава, яка спочатку була об'єднанням самостійних міст, розташованих по обох сторонах Керченської протоки. На початку V ст. до н.е. посада архонта стала тут спадкоємною. Архонт Спарток III (304-284 рр. до н.е.) став вже іменувати себе царем. З цього часу можна говорити про Боспорське царство. У І ст. до н.е. воно потрапило під владу Рима.
Час існування античних міст-держав у Північному Причорномор'ї розділяють на два періоди.
I - грецький (друга половина VII - середина І ст. до
н.е.) - виникнення міст-держав та Боспорського царства і їх
стабільний економічний розвиток за рахунок посередницької
торгівлі між місцевими варварами і Грецією.
II - римський (середина І ст. до н.е. - IV ст. н.е.), що
почався з воєн понгпійського царя Мітрідата VI Євпатора
проти Риму (89—63 рр.). Поліси попадають у залежність
від Римської держави (Тіра, Ольвія і Херсонес увійшли до
Історія України
Тема 1
складу римської провінції Нижня Мезія). У результаті безперервних вторгнень кочівників торгівля занепала, господарство набуло натурального характеру. Після вторгнень готів у III ст. і гунів у IV ст. більшість полісів зійшли з історичної арени. Уціліли лише Пантікапей і Херсонес, котрі згодом потрапили під владу Візантійської імперії.
Походження і розселення слов'ян
Більшість сучасних дослідників виводять походження слов'ян від племен І тисячоріччя до н.е., які створили енеолітичні культури:
- лужицьку (розповсюджену від нинішньої Німеччини до
Західної України);
- чорноліську (займала лісостепову зону Правобережної
України між Дністром і Дніпром);
- висоцьку (що існувала в межиріччі Західного Бугу
і Дністра).
Давньогрецький історик Геродот у своєму «Описі Скіфії» згадує племена скіфів-орачів і скіфів-хліборобів, що жили в Подніпров'ї. Можливо, ці племена є предками слов'ян (праслов' янами).
На рубежі нашої ери слов'яни вже сформувалися як велика етнічна спільність. У цей період вони розселялися між Віслою і Дніпром.
У другій половині І тисячоріччя н.е. слов'яни займали велику територію, що простиралася між Ельбою на заході, межиріччям Волги і Оки на північному сході, озером Ільмень на півночі і Північному Причорномор'ї на півдні. У VI ст. візантійські автори повідомляють про три слов'янських «народи»: венедів, які проживали північніше верхів'їв р. Вісли, скла- вінів - у межиріччі Дністра і Дунаю до верхів'їв Вісли, та антів -північніше Чорного моря між Дніпром і Дністром. Саме антів більшість істориків вважають предками сучасних українців.
У VI ст. слов'яни неодноразово виступали у військові походи проти найбільшої держави того часу - Візантії. Такі походи могли здійснюватися тільки великими племінними союзами слов'ян. Від цього часу до нас дійшов ряд творів візантійських авторів, що містять своєрідні військові настанови по боротьбі зі слов'янами.
Так, наприклад, візантієць Прокопій Кесарійський у книзі «Війна з готами» писав: «Ці племена, слов'яни й анти, не керуються одною людиною, але віддавна живуть у народоправстві (демократії), і тому в них щастя і нещастя в житті вважається справою спільною. Вони вважають, що один лише бог, творець блискавок, є владикою над усіма, і йому приносять у жертву биків і здійснюють інші священні обряди. У тих і других та
сама мова. І колись навіть найменування в слов'ян і антів було одне й те ж».
Після 500 р. анти і склавіни масово переходять Дунай і вступають у володіння Візантії. Широко розселившись по землях Східно-Римської імперії, особливо на Балканському півострові і навіть у Малій Азії, по узбережжю Егейського й Адріатичного морів, слов'яни незабаром стали тут основною масою населення, частково витиснувши місцеві злліні-зовані народи.
У УІ-УІІІ ст. слов'яни заселили землі за р. Ельба, подекуди дійшовши до Рейну. Також у VI ст. слов'яни розселялися у верхівях Дунаю. Звідси слов'янські поселенці зайняли басейн Ельби, злившись із іншим потоком слов'ян-колоністів, що направлявся від вісло-одерського межиріччя. Так у VI— VIII ст. виникла своєрідна культура слов'ян-ободритів і лужицьких сербів, поселення яких проіснували в межиріччі Одеру й Ельби до XIII ст. У цей же час слов'яни Середнього Подніпров'я просувалися на північ по Дніпру і Десні і на схід на Сіверський Донець та Дон. На північному сході вони вийшли до верхів'їв і в межиріччя Волги й Оки, до берегів Ладож-ського озера.
У другій половині І тисячоріччя н.е. завершилося розселення слов'ян. У результаті 150-літнього розселення вони зайняли половину Європейського континенту і стали значною військовою і політичною силою. На цей час зі спільнослов'янського масиву племен виділилися три гілки: східна, західна і південна. Старі назви (венеди, анти) зникли.
Анти
Перші відомості про слов'янські протодержавні утворення, що існували у вигляді союзів племен, відносяться до VI ст. За повідомленями візантійського історика Прокопія Кесарій-ського і готського історика Йордана, алана за походженням, східнослов'янський племінний союз антів, який займав територію між Дністром, Дніпром і на схід від Дніпра, мав досить сильну соціальну і військову організацію, характерну для кінцевого етапу розкладу старого родового ладу і зародження класового суспільства. На зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська громада, у якій виділялися окремі заможні родини, що володіли визначеною власністю.
Автори VI ст. (Йордан, Прокопій Кесарійський, Маврикій Стратег) називають східну гілку слов'ян антами, відзначаючи, що «племена слов'ян і антів подібні за своїм способом життя, за своєю вдачею, за своєю любов'ю до волі», «віддавна живуть у народоправстві (демократії)», відрізняються витривалістю, хоробрістю, згуртованістю, гостинністю,
1 о Історія України
язичницьким багатобожжям і обрядами. У них багато «різноманітної худоби», вони обробляють хлібні злаки, особливо пшеницю і просо. У своєму господарстві вони використовували працю «рабів-військовополонених», але не тримали їх у безстроковому рабстві, а по закінченню деякого часу відпускали «за відомий викуп» або «пропонували залишитися на положенні вільних і друзів». На чолі антів стояли вожді, яких називали «рексами». Візантійці пишуть про численність і силу антів, називають імена їхніх вождів: Ідара і його сина Межа-мира, Хвалібуда, Доброгаста. З ними рахувалися, їх запрошували на військову службу до Візантії, укладали угоди.
У Йордана є згадка про антського вождя Божа (Буса), найближче оточення якого складали 70 «вельмож» - рада союзу племен. В цей час анти підтримували союзні стосунки з сусідніми племенами гунів. У 385 р. готський король Вінітар (Вітімар) прагнув підкорити антів своїй владі, але потерпів поразку. Пізніше йому обмагном вдалося захопити в полон Божа і стратити його разом із синами і «вельможами».
Але все ж і на початку VI ст. анти разом із іншими слов'янськими племенами вели наступ на балканські володіння Візантії. Ці події вплинули і на соціально-економічний разви-ток слов'ян, сприяли нагромадженню багатств в руках антських вождів. Посилилася їх військова і політична влада. Усе це прискорило майнову і соціальну диференціацію слов'янського суспільства, формування в ньому класових відносин.
Однак розвиткові держави в антів перешкодило вторгнення аварів. Розгромивши в 558 р. аланів Північного Кавказу, вони протягом десяти років наносили поразки племенам Північного Причорномор'я. Авари прорвалися до Дунаю й у Трансільванії заснували Аварський каганат. Поневоливши склавінів, вони почали боротьбу і з антами. Уклавши союз з Візантією, анти довгий час успішно протистояли аварам на Нижньому Дунаю. Але відірвана від свого основного етнічного масиву частина антів не змогла вистояти проти переважаючих сил кочівників. Боротьба з аварами підірвала сили антського союзу. З VII ст. термін «анти» не фігурує вже в письмових джерелах. У них з VI-VII ст. поширюються такі найменування, як «слов'яни», «склавіни», «склавени».
Початок великого переселення народів.
Давньогерманські племена на території сучасної України. Гуни. Авари
У ІІІ-ІУ ст. прагерманські племена готів, що займали Балтійське узбережжя, опанували територією між Бугом і Дунаєм (вестготи), а також між Дніпром і Кубанню
Тема 1
(остготи). Частина готів оселилася в Приазов'ї серед залишків сарматських племен, які значною мірою їх асимілювали. Остготи створили державу, столицею якої стало місто Данпрштадір (на березі Дніпра). Найбільшої могутності вона досягла при королі Германаріху (IV ст.).
Тривалий час між антами і готами були добросусідські відносини. У III ст. готи й анти в спільних походах проти Римської імперії захопили частину Дунайської рівнини, згодом колонізованої слов'янами.
Наприкінці IV ст. готський племінний союз був розбитий тюркомовними племенами гунів, що прийшли з Центральної Азії. На стороні гунів у війні з готами виступили анти. Потерпівши поразку від гунів, Германаріх покінчив життя самогубством.
Спадкоємець Германаріха Вінітар (Вітімар) вів запеклі війни з антами. У 385 р. анти знищили його військо, але в наступному році Вінітар обманом захопив у полон антського вождя Божа разом із синами і наближеними, обезглавивши антський племінний союз. У відповідь на це гунський вождь Баламбер повів свою армію на готів і цілком розгромив їх. Одна частина готів відійшла в Крим (держава готів у Криму, переживши хазарське панування, проіснувало до 1475р.), інша відступила до Дунаю. їх переслідували гуни.
Осівши в Придунайській рівнині, гуни тривалий час вели спустошливі війни із сусідніми державами. У своєму подальшому просуванні на захід гуни потягли за собою і частину слов'ян. Лише в 451 р. об'єднане військо римського полководця Аеція і готського короля Теодоріха Великого остаточно перемогло гунів. Після смерті гунського царя Аттіли в 453 р. гунский племінний союз розпався, а його племена розсіялися серед місцевих народів.
У середині VI ст. у Північне Причорномор'я, Подунав'я і на Балкани вторглись тюркомовні племена аварів, котрих руські літописи називають обрами. Вони були авангардом великої групи племен, що просунулися з Центральної Азії і склали основу Західно-тюркського каганату.
У 50-60-х рр. VI ст. вони спустошили землі савірів, антів, гепідів і інших європейських племен. Тоді ж у Паннонії (території частини сучасних Угорщини, Югославії та Австрії) був утворений Аварський каганат - племінне об'єднання типу «варварських імперій». На чолі його стояв великий полководець хан Баян. Спираючись на систему паннонских фортець («хрингів»), авари робили набіги на слов'ян, франків і Візантію. У «Повісті минулих років» збереглася розповідь про «обрів» (аварів), Що на якийсь час підкорили собі слов'янське плем'я дулібів (волинян). Однак каганат тримався лише на
Історія України
Тема 2
військовому підкоренні та підкупі племінної верхівки різних племен. Власна економічна база його була вкрай слабкою й обмежувалася екстенсивним кочовим скотарством. Це визначило внутрішню слабість і недовговічність каганату. У середині VII ст. після ряду поразок від візантійців і слов'ян авари були витиснуті з Північного Причорномор'я.
У прикаспійських степах у середині VI ст. утворилися дві тюркських держави - Велика Болгарія і Хазарський каганат, який поширив свою владу на значну територію. Він підкорив собі слов'ян півночі - вятичів і радимичів, примусивши їх до виплати данини. Разом з тим Хазарський каганат прикривав слов'янські племена від вторгнення середньоазіатських кочівників, що сприяло відносно спокійному розвиткові слов'янського суспільства.
Таким чином, у першому тисячоріччі нашої ери територія сучасної України за складом населення поділялася на дві зони - південну (степову) і північну (лісостепову). У степу жило різноетнічне населення: нащадки скіфів, сарматів і греків, а також готи, гуни і окремі тюркські племена. У степ проникали і ранні слов'яни. Північна частина була заселена переважно осілими ранньослов'янськими племенами.
Тема 2. Київська Русь
Виникнення перших державних утворень у Середньому Подніпров'ї. Союзи племен
У середині І тисячоріччя почалося посилення слов'янських племен і одночасне виділення з єдиної слов'янської спільноти східнослов'янських племен. Вищим ступнем розвитку родового ладу були союзи племен, що у IV- VIII ст. стали зародками розвитку держави.
Першим етапом зародження державності у -східних слов'ян вважають виникнення в VI - першій половині IX ст. протидержавних утворень - полянського племінного союзу з центром у Києві, дулібо-волинського союзу та ін. Союзи племен поступово переростали в утворення більш високого рівня - племінні князівства.
Про розвиток східних слов'ян напередодні утворення держави в IX столітті говориться в початковому руському літопису «Повість минулих років», основним укладачем якої був чернець Києво-Печерського монастиря Нестор, що жив наприкінці XI - на початку XII ст.
Згідно літопису, на правобережжі середньої течії Дніпра жили поляни, племінним центром яких був Київ; на північ і захід від полян, між ріками Россю і Прип'яттю, жили древляни з центром у Іскоростені; північніше полян і древлян на лівобережжі Прип'яті жили дреговичі; на заході від полян, по верхній течії Південного Буга - бужани і волиняни; південніше полян у Південному Подніпров'ї - уличі, а ще далі на південний захід, у басейні Дністра — тіверці; у Закарпатті - білі хорвати; на лівому березі Дніпра, у басейні рік Сула, Сейм, Десна, доходячи на сході до Сівер-ського Дінця, жили сіверяни; на північ від сіверян, між верхньою течією Дніпра і Сожа — радимичі; на північ від радимичів, у верхів'ях Волги, Дніпра і Двіни - кривичі, з центром Смоленську; у басейні Західної Двіни по річці Полоті -
22 Історія України
полочани; у районі озера Ільмень — словени; нарешті, на самому сході регіону розміщення східних слов'ян жили вяти-чи, що займали басейн верхньої і середньої течії Оки і Москва-ріки.
Територія кожного з цих східнослов'янських племінних союзів була значною і дорівнювала декільком сучасним областям. Союзи об'єднували до десятка племен, назви яких до нас не дійшли. Збереглася тільки загальна назва союзу, котра, як вважають дослідники, могла одночасно бути назвою одного з племен, що входили у союз. Кожне окреме плем'я, у свою чергу, складалося з великої кількості родів.
У союзах племен, які утворювалися, насамперед, для ведення бойових дій, великого значення набував військовий ватажок - князь. Його оточувала родова знать із глав родів -«нарочиті люди», «лучші мужі». Найважливіші питання в житті союзів племен вирішувалися на народних зборах -вічових сходах.
Під час війни збиралося загальплемінне ополчення - «полк», або «тисяча», розділена на «сотні». На чолі їх стояли тисяцькі і сотські. Військову силу ополчення складали всі боєздатні чоловіки. Крім цього, частина воїнів складала постійну військову організацію - дружину. Дружина була спаяною не родовими зв'язками, а спільністю військових і майнових інтересів і вірністю своєму ватажкові. Вона розподілялася на старшу, з якої формувалися посли і князівські управителі, та молодшу. Старших дружинників називали боярами, вони мали свою землю і жили у власних дворах. Молодших дружинників називали гриднями, вони жили при князі й обслуговували його двір і господарство. Ватажок дружини (князь) і його наближені дружинники (бояри) забирали собі більшу і кращу частину військової здобичі. При цьому, однак, ще довгий час зберігалися первісні демократичні установи -народні збори (віче) і рада старійшин. Однак військовий ватажок, підтримуваний дружиною, усі частіше нав'язував свою волю народним зборам, здобуваючи усе більший вплив і владу за рахунок інших старійшин. Опора на дружину дозволяла князеві порушувати племінні традиції управління і суду. Таким чином, йшов процес перетворення органів громадського самоврядування в державні органи. Військова демократія поступово переростала у військово-ієрархічне правління -княжіння. У княжіннях панування князя вже підтримувалося за допомогою військової сили його дружини, котра збирала данину (полюддя) з рядових членів племінного союзу.
До IX ст. процес розкладу родоплемінного ладу завершився. Племінні князювання то об'єднувалися разом, то знову перегруповувалися в залежності від конкретних умов. В устрою
Тема 2
цих політичних об'єднань були присутні риси ранньофеодальної державності.
Одним з таких об'єднань був союз племен, розташований в околицях нинішнього м. Києва (відомий з VI ст.), що став у IX ст. ядром давньоруської держави. На Волині наприкінці УІ-УП ст. існувала, відповідно до візантійських і арабських джерел, «держава волинян», яка була союзницею Візантії. Новгородський літопис повідомляє про старійшину Госто-мисла, що очолював у IX ст. слов'янське об'єднання навколо Новгорода. Східні джерела дозволяють припустити існування напередодні утворення давньоруської держави трьох великих слов'янських об'єднань: Куяби, Слави й Артанії. На думку більшості сучасних українських істориків, Куяба (або Куява) локалізувалася навколо Києва. Славія займала територію в районі озера Ільмень, її центром був Новгород. Місце розташування третього великого об'єднання слов'ян - Артанії різними дослідниками визначається неоднаково (Рязань, Чернігів, Таманський півострів і т.д.).
Заснування і розвиток Києва
Величезну роль в об'єднанні східнослов'янських племінних союзів відіграло місто Київ, яке завдяки вдалому географічному розташуванню набуло значення політичного центра східних слов'ян.
Відповідно до легенди, засновником Києва був князь Кий зі своїми братами Щеком, Хоривом і сестрою Либіддю. На Старо-київській горі виявлені залишки т.зв. «граду Кия» - поселення У-УІ ст., укріпленого ровом і земляним валом з частоколом. Всередині укріплень розміщались храм і житла - напівземлянки, господарські будівлі.
Виникнення Київської держави
У VIII - середині IX ст. у Середньому Подніпров'ї сформувалося державне об'єднання з центром у Києві. Родоплемінна знать, котра швидко збагачувалася, мала потребу в підтримці свого панування над народом і заміні общинного самоуправління державною політичною організацією. Процес формування державності, який йшов відповідно до розвитку класових відносин від союзів племен до племінних князювань і інших політичних об'єднань більш високого рівня, завершився утворенням Київської держави в IX ст. Принаймні вже за часів правління Олега ця держава мала самоназву Руська земля, а її слов'янське населення називало себе руськими людьми (в Україні ця самоназва протрималась аж до початку XIX ст.) У XIX ст. східнослов'янська держава з центром у Києві була названа істориками Київською Руссю.
24_______________________________________________ Історія України
Київська Русь, яка існувала в ІХ-ХШ ст., у політичному плані була постійно змінюючим свої політичні форми (унітарну, конфедеративну, федеративну) конгломератом державних утворень. Ранньофеодальний характер цієї держави зумовлений тим, що князівська влада накладалась в ній на традиційне вічове самоуправління слов'янських племен. Апарат управління державою на той час ще не склався, територією держави могли вважатися ті землі, які в даний час контролювалися княжою дружиною (тобто фактично це були лише сфери впливу без визначених кордонів). Після реформ Ольги, в ході яких було встановлено постійне оподаткування населення підконтрольних Києву земель і введений інститут намісництва, виникли зачатки апарату управління і фінансової системи.
Компетенція і влада князя були необмеженими і залежали від його авторитету та реальної сили, на яку він спирався. Перш за все, князь був воєначальником, йому належала ініціатива військових походів і їх організація. Князь очолював адміністрацію й суд, призначаючи у підкорені землі своїх намісників -військових (воєводи) та цивільних (посадники, тіуни, воло-стелі). За військову службу князь міг наділяти старших дружинників — бояр землею. Крім того, він мав право приймати нові закони, змінювати старі. Так, Ярославичі вирішили скасувати кровну помсту, замінивши її штрафом. Князь збирав податки з населення, судові збори і кримінальні штрафи. Князь Київський мав вплив на церковні справи. З літописів відомо, що Ярослав і Ізяслав II наказували скликати собор єпископів і обирати митрополита.
Необхідно відзначити, що сама правляча еліта розглядала Русь не як державу в сучасному розумінні, а як колективне володіння всього княжого роду Рюріковичів. Старший над князями одержував титул великого князя. Влада, таким чином, була прерогативою не сім'ї монарха, а всього роду і передавалася не сину великого князя, а старшому в роді. У свою чергу, великий князь автоматично ставав главою роду. З родового принципу походив і звичай розподілу власності великого князя між його синами-спадкоємцями (уділи), а також боротьба між синами і їх сім'ями за старшинство в роду.
Боярська рада, початково - рада дружини князя - була невід'ємною частиною механізму влади. Радитися з дружиною, а пізніше - з боярами було моральним обов'язком князя. У своєму «Повчанні...» Володимир Мономах указував на наради з боярами як на постійні, щоденні. Не дивлячись на це, боярські ради не стали державним органом з чітко окресленим складом, компетенцією та функціями.
Віче було органом влади, який зберігся з часів родоплемінного ладу. Із зростанням влади князя віче втрачає своє значення,
Тема 2
і з'являється на історичній арені лише в ті періоди, коли влада київських князів з якихось причин різко йде на спад. У Києві першу звістку про віче літопис надає під 1024 р., коли кияни на віче не дали переможцю Ярослава Володимировича, Мстиславу Чернігівському, зайняти київський престол.
Віче мало право обирати князя або відмовляти йому в княжінні. Обраний населенням князь повинен був укласти з віче договір - «ряд». Зміст таких «рядів» до нас не дійшов. Швидше за все, в цьому договорі указувалися обов'язки князя перед населенням.
Віче в Київській землі не прийняло такі форми, як у Новгороді або Пскові. Воно не мало окресленої компетенції, порядку скликання. Іноді віче скликав князь, частіше воно збиралося без його волі. Не ясно, як проходили вічові збори, хто на них головував. На віче голосів не підраховували, перемагала та ідея, яку підтримувала явна більшість. Участь у віче брали глави сімей вільних людей. Ні боярська рада, ні віче в Київській Русі не еволюціонували до парламентської форми і не перетворилися на постійні державні органи.
Чітко визначених органів управління в Київській Русі не було. Тривалий час існувала десятинна система (тисятські, сотські, десятники), яка збереглася від військової демократії і виконувала адміністративні, фінансові та інші функції. З часом її витіснила палацово-вотчинна система управління.
Розділення князівств на адміністративні одиниці не було чітким. Літописи згадують про волость та погост. Місцеве управління в містах князі здійснювали через посадників, які були представниками князя. Адміністративні і судові функції в містах виконували також княжі тіуни, вірники, мечники і отроки. Вони не отримували платні від князя, натомість їм надавалось право «кормління», тобто повного утримання за рахунок підлеглого населення. Органом місцевого самоуправління була верв - сільська територіальна громада.
Влада князя і його адміністрації розповсюджувалася на міста і населення земель, які не були власністю бояр. Боярська вотчина поступово отримувала імунітет і звільнялася від княжої юрисдикції. Населення цієї вотчини стало повністю підвладним боярам-власникам.
Прибуток ранньофеодальної держави тоді ще багато в чому складала данина з підлеглих племен (полюддя). Перед молодою державою стояли великі зовнішньополітичні задачі, пов'язані з захистом її меж. Серед них - відбиття набігів кочівників - печенігів, боротьба з експансією Візантії, Хазарського каганату, Волзької Болгарії. Саме з цих позицій варто розглядати внутрішню і зовнішню політику перших київських великих князів.
Історія України
Тема 2
За даними «Повісті минулих років», першим князем Київської Русі був легендарний Кий.
Норманська теорія. Руські літописці початку XII ст., намагаючись пояснити появу давньоруської держави, включили в літопис новгородську легенду про закликання на новгородське князівство трьох варягів - братів Рюріка, Синеуса і Трувора, котрі дали, нібито, початок князівської династії.
Після смерті Рюріка інший варязький князь Олег, що захопив владу в Новгороді, об'єднав у 882 р. Новгородську і Київську землі. Так склалася, на думку літописця, держава Русь
Літописна розповідь про закликання варягів послужила підставою для появи так званої норманської теорії виникнення давньоруської держави. Вперше вона була сформульована німецькими вченими Байєром, Шльоцером і Міллером, запрошеними для роботи в Росію в XVIII ст. Сам факт перебування варязьких дружин на службі в слов'янських князів не викликає сумніву, як і постійні взаємні зв'язки між варягами і Руссю. Однак не виявлено свідчень скільки-небудь помітного впливу варягів на соціально-економічні і політичні інститути східних слов'ян, а також на їх мову і культуру. Не виявлено яких-небудь даних і про колонізацію Русі варягами. Усе вищесказане дозволяє сучасним українським історикам стверджувати, що легенда про закликання варягів була поміщена в літопис по політичних мотивах. Зараз цілком доведена наукова неспроможність норманської теорії. Утворення Київської Русі - закономірне завершення тривалого процесу формування класового суспільства у Стародавній Русі, підготовлене всім ходом соціально-економічного розвитку півтора десятка східнослов'янських племінних союзів.
Князі Аскольд і Дір
Більшість сучасних українських істориків називають Аскольда і Діра, які у шістдесяті роки IX ст. вчинили вдалий похід проти Візантії, останніми князями з династії Кия. Вважається, що Аскольд став київським князем у середині IX ст., а Дір був його співправителем (деякі автори вважають, що могло існувати щонайменше два князі з іменем Аскольд, які правили Києвом в період з розривом у кілька десятиліть, а Дір княжив у 40-ві рр. IX ст. перед останнім з них). У третій редакції «Повісті минулих років» ці князі названі варягами, боярами Рюрика, котрі на чолі власних дружин захопили Київ і стали там правити. Однак ця частина літопису вважається пізнішою фальсифікацією.
При Аскольді Русь домоглася вигідних угод з Візантією, поширила свій вплив на землі кривичів і полочан. Дружини Аскольда здійснювали походи проти болгар і на південний берег
Каспію. Можливо, що за правління цих князів у Києві відбулася перша спроба прийняття християнства на державному рівні.
Держава за часів Олега (882-912 рр.)
Після смерті Рюрика Олег, будучи ватажком одного з варязьких загонів, захопив владу в Новгороді, звідкіля на чолі дружини по Дніпру спустився в Київ. Представившись купцями, воїни Олега обманом захопили і вбили місцевих князів Аскольда і Діра та захопили місто (882 р.). Київ став центром об'єднаної держави, якій підкорялися також Новгородські землі. При цьому Олегові довелося заново завойовувати слов'янські племена, раніше підвладні Києву. Літопис повідомляє, що в 885 р. він обклав даниною полян, древлян, сіверян і радимичів, а з тиверцями й уличами продовжував воювати.
Олег здійснив два переможних походи на Константинополь - у 907 р. і 911 р. Похід 907 р. деякі історики вважають легендою, оскільки документальні його підтвердження невідомі.
У результаті походу 911 р. був укладений договір із греками, складений, як записав літописець, у двох екземплярах - на руській і грецькій мовах. Список руською мовою підтверджує, що руська писемність з'явилася задовго до прийняття християнства, а також те, що іще до появи «Руської Правди» складалося законодавство (у договорі з греками згадувалося про «закон руський», по якому судили жителів Київської Русі).
Відповідно до договору, російські купці мали право місяць жити за рахунок греків у Константинополі, але зобов'язані були ходити по місту без зброї. При цьому купці повинні були мати при собі письмові документи і заздалегідь попереджати константинопольського імператора про свій приїзд. Договір Олега з греками передбачав сплату Візантією значної контрибуції (48 тис. гривень золотом), безмитну торгівлю, надання пільгових умов руським купцям у Константинополі, а головне - забезпечував можливість вивозу данини, що збиралася на Русі, і продажу її на ринках Візантії.
Відповідно до арабських джерел, Олег також здійснив кілька походів проти Арабського халіфату на південно-західне узбережжя Каспійського моря. Під час одного з них (912р.) він загинув.
Князь Ігор
Князь Ігор (912-945 рр.), до якого після смерті Олега перейшла князівська влада в Києві, за офіційною версією вважається сином Рюрика (під час його неповноліття Олег відігравав роль регента). Князювання Ігоря почалося з традиційного для князів цього періоду придушення повстань підкорених раніше племен древлян і уличей.
28 _________________________________________ Історія України
За часів Ігоря на південних кордонах Русі з'явилися нові тюркомовні кочівники - печеніги. У 915 р. Ігорю вдалося укласти з ними мирну угода, але вже 930 р. печеніги, підкуплені Візантією, знову напали на Русь.
Ігор здійснив кілька походів на Візантію. Під час першого в 941 р. його флот був спалений «грецьким вогнем» (сумішшю горючих речовин на основі сирої нафти, що під тиском випускалися з бронзових труб, поставлених на візантійських судах). Другий похід 943 р. закінчився мирним договором з візантійським імператором, який вирішив за краще без бою відкупитися від варварів.
Підписаний у 944 р. договір Ігоря з Візантією був менш вигідним для Русі, ніж договір 911 р. Він підтверджував тільки основні торговельні інтереси Русі на ринках Візантії, але руські купці позбавлялися права безмитної торгівлі в Константинополі, а руські воїни зобов'язувалися обороняти кримські володіння Візантії від кочівників.
Антивізантійську спрямованість мав і похід Ігоря 944 р. проти союзника Константинополя, вождя прикаспійських горців Марзубана, у ході якого були узяті великі торговельні міста Дербент, Ширван і столиця Кавказької Албанії місто Бердаа.
Військові походи потребували від князя значних витрат, які покривалися за рахунок збільиіення данини із залежних від Києва слов'янських племінних княжінь.
Це викликало описане в літописі повстання древлян у 945 р. Князівська дружина, незадоволена недостатніми розмірами зібраної данини, змусила князя з невеликим загоном повернутися назад, для повторного збору. Древляни зібралися на віче, яке вирішило: «Унадиться вовк до овець, то перетаскає всіх, якщо не убити його». Загін Ігоря перебили, а князя стратили.
Княгиня Ольга і її реформи (945-964 рр.)
Після смерті Ігоря його дружина Ольга жорстоко помсти-лася древлянам за убивство чоловіка. Перше посольство древлян, яке запропонувало Ользі на чоловіка замість Ігоря свого князя Мала, було заживо закопане, друге спалено в Києві. Як повідомляє літопис, Ольга запропонувала древлянам видати їй як данину по одному птаху з кожного двору. До ніг голубів за наказом київської княгині було прив'язане запалене клоччя, і коли ті прилетіли у свої старі гнізда, у древлянській столиці спалахнула пожежа. У результаті згоріла столиця древлян Іскоростень (нині місто Коростень), загинуло, за словами літопису, близько 5 тис. її жителів.
Однак повстання древлян змусило Ольгу змінити форми і методи державного управління.
Тема 2____________________________________________________ 29
Першою з її реформ стало упорядкування збору данини. Практично нерегульоване «полюддя» часів Ігоря було замінено «уроками» - заздалегідь установленим розміром данини, яка збиралася на встановлених княгинею місцях збору — «погостах».
Друга реформа полягала в спробі зміцнення князівської влади шляхом уведення християнства - спочатку з Візантії, потім з Рима. У 961-962 р. на Русі діяла місія єпископа Адальберта, направленого на прохання Ольги німецьким імператором Отоном І. Однак в той час християнство не було сприйнято, місіонери були вигнані з Києва.
Активною була діяльність Ольги і на міжнародній арені. У 946 р. і 957 р. вона здійснила два дипломатичних візити в Константинополь, де уклала ряд союзницьких угод, намагалася домогтися визнання Русі як повноправної держави шляхом її християнізації (сама княгиня також прийняла християнство в Константинополі). Однак Візантія розглядала Русь лише як можливого васала, усіляко перешкоджаючи її зміцненню. Це викликало переорієнтацію Ольги на Священну Римську імперію німецького народу, з імператором якої вона встановила дипломатичні стосунки.
Правління князя Святослава
Князювання Святослава (964-972 рр.) - сина Ольги й Ігоря - було спрямовано в основному на розширення кордонів Русі і збройну боротьбу із сусідами.
Візантійський автор Лев Діакон, сучасник князя Святослава, так описав його зовнішність: це була людина середнього зросту, струнка, із блакитними очима і пласким носом. Він голив бороду і голову, залишаючи довгий пучок волосся на голові і довгі вуси. У вусі Святослава блищала золота серга з двома перлинами і рубіном посередині.
На початку князювання військова активність Святослав була зосереджена на Сході. Протягом 964-966 р.р. Святослав у результаті численних походів приєднав землі вятичів, завдав поразки Волзькій Болгарії, підкорив мордовські племена, розгромив Хазарський каганат, успішно воював на Північному Кавказі й Азовському узбережжі, відбив натиск печенігів. Однак розгром Хазарського каганату відкрив шлях на Русь кочовим народам Сходу, у першу чергу печенігам.
Крім цього, успішні завойовницькі походи Святослава стривожили Константинополь, який побоювався посилення Русі. У 968 р. візантійський імператор запросив Святослава для боротьби з болгарами, зіштовхнувши між собою дві небезпечних для імперії слов'янські держави — Русь і Дунайську Болгарію. Але після того, як Святослав наніс
Зо
Історія України
Тема 2
болгарам ряд великих поразок і укріпився в Подунав'ї,
наміряючись навіть перенести туди свою столицю, Константинополь виступив на боці болгар і підштовхнув печенігів до набігу на Київ. Перервавши воєнні дії, Святослав у 968 р. на короткий час повернувся до Києва, але вже в 969 р. розпочав другий похід на Балкани. Однак боротьба з Візантією закінчилася невдало: після ряду тактичних перемог Святослав був оточений стотисячним грецьким військом. З величезними втратами йому удалося відійти на Подніпров'я, відмовившись від завойованих дунайських територій.
Під час повернення в Київ Святослав у 972 р. потрапив у засідку, влаштувану печенігами біля дніпровських порогів за вказівкою Візантії. Він був убитий. За легендою, печенізький хан Куря наказав зробити з черепа Святослава чашу для вина.
Святослав також спробував закріпити владу династії Рюриковичів, ліквідувавши залишки племінних княжінь. У 969 р. він розділив князівства між синами, поставивши своїм намісником у Києві Ярополка, у Древлянській землі -Олега, а в Новгороді - Володимира. Після смерті Святослава його сини почали боротьбу за оволодіння великокнязівським престолом. Спочатку великим князем Київським став Ярополк, що убив конкурента - брата Олега Древлянского (977 р.) Молодший брат Ярополка Володимир Святославич, найнявши варязьку дружину, вирушив на Київ. У ході війни Ярополк був убитий, і Володимир став великим князем.
Київська Русь за Володимира Великого (980-1015 рр.)
Князювання Володимира стало початком періоду розквіту Київської Русі.
Продовжуючи політику своїх попередників по об'єднанню навколо Києва слов'янських земель, Володимир у 981-993 рр. підкорив вятичів і хорватів, а також литовське плем'я ятвягів. Саме в цей час остаточно визначилися і закріпилися кордони Русі, у складі якої об'єдналися всі землі східних слов'ян. На півночі вони доходили до Чудського і Ладожського озер, на півдні - до лінії Південний Буг-Рось-Дон, на сході - до межиріччя Оки і Волги, на Заході - до Дністра, Карпат, Німану і Західної Двіни. Давньоруська держава стала найбільшою країною тогочасної Європи.
Була вирішена одна з найважливіших задач того часу: забезпечення захисту руських земель від набігів численних печенізьких племен. Для цього по ріках Десні, Осетрі, Сулі, Стугні був споруджений ряд фортець.
В зовнішній політиці метою Володимира було, з одного боку, зміцнення південних і східних кордонів Русі, на яких проходила постійна боротьба з кочівниками, а з іншого боку - зміцнення її становища серед християнських держав Європи. Володимир вів активну дипломатичну гру, закріплюючи політичні союзи за допомогою династичних шлюбів. Сина Святополка він оженив на доньці польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав став зятем шведського короля Олафа Скот-конунга. Численні шлюби самого Володимира (літопис повідомляє, що в князя було 5 офіційних дружин) також носили династичний характер.
Велике політичне значення мало також офіційне прийняття християнства як державної релігії. Після хрещення Русі розширилися її відносини з Візантією і Священною Римською імперією, з якою у 1013 р. було укладено дипломатичний договір.
При правлінні Володимира відбулося зміцнення держави. Князівські сини і старші дружинники отримали в управління найбільші центри - колишні племінні княжіння. Таким чином, на зміну старій родовій знаті остаточно прийшов клас феодалів, що знаходився у васальній залежності від великого князя Київського і зосередив у своїх -руках велику земельну власність. При цьому родоплемінний розподіл східнослов'янських земель змінився територіальним, що ознаменувало остаточне складання держави, яка управлялася призначуваними великим князем намісниками і удільними князями. У результаті цієї реформи всі найбільші феодальні володіння Русі і усі вищі ступні феодальної ієрархії зосередилися в руках одного князівського роду - Рюриковичів.
Ще одною реформою Володимира стало впровадження зводу законів усного звичаєвого права, названого літописцем «Уставом земельним», який згодом став основою першої на Русі писаної збірки юридичних норм «Правди Ярослава» (1016 р.).
Усе вільне населення Київської Русі звалося «люди». Звідси термін, що означає збір данини - «полюддя». Основ