Суспільно-політичні зміни на українських землях після Люблінської унії

Тема 5. Українські землі у складі Речі Посполитої

Люблінський сейм 1569 р.

Причинами проведення Люблінського сейму 1569 р. стали:

- невдачі Литви в Лівонській війні з Росією, розорення і втра­
та значної частини її території, а також постійні набіги татар,
що змусило литовську шляхту шукати захисту у більш сильної
Польщі;

- бажання литовської шляхти, права якої постійно порушу­
валися місцевими магнатами (сплата особливого податку на
користь магнатів - «серебщини», постійні «наїзди» магнатів
на шляхетські маєтки тощо), одержати привілеї, якими корис­
тувалася шляхта польська;

- прагнення польських магнатів, скориставшись важким
становищем Литви, захопити приналежні їй українські землі.

Литовська шляхта, а потім шляхта Волині і Підляшшя (яка найбільше страждала від татарських набігів) через голову і попри волю своїх магнатів звернулася з петицією до поль­ського короля Сигізмунда II Августа з вимогою укладення унії між Литвою і Польщею. У січні 1569 р. у м. Любліні був скли­каний польсько-литовський сейм для розгляду цього питання. Литовські магнати, які не змогли добитися від короля підтрим­ки своїх вимог щодо широкої автономії Литви, залишили сейм. Однак, після того, як поляки вирішили прийняти на сеймі постанову про приєднання до Польщі Волині і Підляшшя, а також про підготовку війни з Литвою, литовські представ­ники повернулися на сейм.

Суспільно-політичні зміни на українських землях після Люблінської унії

Ісерпня 1569 р.- у м. Любліні між Великим князівством Литовським і Руським, з одного боку, і Польщею - з іншого

66 ______________________________________ Історія України

була підписана унія, у результаті якої утворилася нова держава — єдина Річ Посполита. За взірець державного ладу поляки взяли тогочасні уявлення про державність давньоримської республіки (сама назва польсько-литовської держави - Кгесг Розроіііа була дослівним перекладом із латинської Кез РиЬИка -«громадська справа»). Шляхетський стан, який вважався повноправним носієм влади в новій державі, отримував широкі політичні права. В його середовищі скасовувались всі дворянські титули (князь, граф тощо - хоча традиційно в побуті вони продовжували вживатись, а їх носії сформували верхівку шляхетського стану - магнатство), вищим органом держави ставав великий вальний сейм - з'їзд шляхти, на якому кожен шляхтич, незалежно від свого майнового статусу і знатності мав право вето. Шляхта мала права місцевого самоуправління, власного станового суду та повного суверенітету в своїх маєтках. Главою держави був король, який обирався на пожиттєвий термін спільно польською та литовською шляхтою (і одночасно був великим князем литовським).

Король ніс відповідальність перед шляхетським станом (тобто перед сеймом). Державні справи повинні були вирішу­ватися на спільному сеймі шляхти Польщі і Литви, запрова­джувалися спільні гроші. Власний сейм, так само як і право самостійно проводити зовнішню політику, Литва втрачала. Разом із тим, в Польщі і Литві зберігалися роздільні уряди, місцева адміністрація, армія, фінанси, державні герби і печатки. У Великому князівстві Литовському як державна мова зберігалася руська, а як чинне законодавство - Литов­ський Статут. Спеціальними привілеями литовсько-україн­ська шляхта зрівнювалася в правах із польською, звільняючись від сплати податків.

При цьому велика частина українських земель - Волинь, Поділля, Київщина, частина Лівобережжя — виводилися зі складу Литви і передавалися Польщі (Галичина, Холм-щина і Підляшшя потрапили під польське панування ще з кінця XIV ст.). Українські землі були розділені на сім воє­водств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське і Чернігівське (територія останнього незабаром відійшла до Росії).

Вища влада і управління на основній території україн­ських земель після Люблінської унії належала королеві Речі Посполитої і великому вальному сеймові. Місцеве управ­ління було зосереджене в руках місцевого панства і прова­дилося відповідно до адміністративно-територіального розподілу. На чолі воєводства стояв призначений королем воєвода. Воєводства поділялися на повіти і землі, на чолі яких стояли старости і коменданти (каштеляни)

Тема 5

фортець. У місцевому управлінні з другої половини XVI ст. особливе становище зайняли воєводські і повітові сеймики, до яких входили місцеві феодали. Вони приймали обов'язкові на відповідній території воєводства або повіту рішення з питань управління і дещо обмежували права воєводських і повітових королівських старост.

Українські магнати нарівні з польськими і литовськими ввійшли до складу вищого органу влади Речі Посполитої -сейму, в якому користувалися правом вето і брали участь у виборах короля. Лише магнати призначалися або обира­лися на вищі урядові посади, із їхнього числа призначалися воєводи і старости, котрим підкорялася місцева адміністрація. Магнати мали право будувати міста і замки, утриму­вати свої війська і ходити на війну під своїми прапорами. Суперечки між ними могли розглядатися лише в королів­ському або в сеймовому суді Речі Посполитої.

Друга і найбільш численна група панівного класу - шляхет­ство - одержала право засідати в повітових сеймиках, на яких обиралися повітові органи управління, делегати на валь­ний сейм і земські суди. Шляхта підлягала тільки королів­ському судові або ж «судові рівних». Верхівка духовенства прирівнювалася в правах до землевласницької шляхти.

Українські магнати - Острозькі, Вишневецькі, Чарторий-ські, Заславські й інші одержали підтвердження прав на свої землі від великих князів литовських і королів польських.

Однак, обговорені унією привілеї українських земель не дотримувалися. Вже в 1569 р. поляки провели ревізії ново­придбаних земель і почали їхню роздачу власним магнатам. Після Люблінськой унії 1569 р. в Україні з'являються польські магнати Конєцпольські, Жолкевські, Калиновські, Потоцькі та інші, котрі за королівськими грамотами або ж силоміць захопили значні землі. Такі захвати земель узаконювалися рішенням сейму Речі Посполитої 1590 р. Після цього активі­зувалася роздача «пустищ», як поляки називали давно освоєні українські землі.

Польські магнати, литовське й українське панство силоміць захоплювали землі селян, міщан, дрібної шляхти. Більш могутні грабували слабких. Королівська влада була неспроможною припинити ці грабежі, або ж не була зацікав­лена в цьому. До початку XVI ст. у руках польських і україн­ських магнатів сконцентрувалися величезні земельні воло­діння. Магнатові Конєцпольському тільки в районі Південного Бугу (Брацлавщина) належало 740 сіл і 170 містечок. У воло­дінні князя Острозького в Україні нараховувалося 2760 сіл і 80 міст та містечок. Князю Потоцькому належало все Ніжин­ське староство, а також Кременчук та інші міста. У 1630-40 рр.

Історія України

Тема 5

князь Ієремія Вишневецький володів уже всією Полтавщиною. Йому належало тут 40 тис. селянських і міщанських господарств.

Основним видом поміщицького господарства став філь­варок - велике земельне володіння, землі якого оброблялися кріпаками. Фільварки виробляли хліб на продаж — в першу чергу, до Німеччини (розвиток мануфактурного господарства в Західній Європі в цей час викликав величезний попит на товарне зерно). Для збільшення посівних площ селян зганяли з земель, заміняючи традиційний оброк панщиною. З остан­ньої чверті XVI ст. фільварки стали поширюватися на маг­натсько-шляхетських землях України. У першій половині XVII ст. вони утвердилися на всьому Правобережжі і частково на Лівобережжі.

Польські конституції, литовські правові збірники «Устави на волоки» 1557 р. і Третій Литовський статут 1588 р. остаточно закріпачували селянство. Цей статут визнавав тільки невелику групу «вільних» і «похожих» (тих, які мали право переходу) селян. Він надавав право розшуку­вати і повертати панові селянина-втікача протягом двадцяти років. Селяни, що прожили на землі феодала десять років, ста­вали кріпаками. Відповідно до польського феодального права, усі хто не відносився до шляхти або духовенства, зобов'язані були належати або феодалові, або королеві. Таким чином, вільні українські стани - міщани, козацтво, вільні селяни - повинні були перейти у кріпосну залежність. У Польщі поміщики над своїми «підданими» (кріпаками) мали необмежену владу, аж до права страти.

Великі міста належали державі («королівські міста»), а інші - феодалам. Так, з 206 міст у Київському воєводстві 46 були королівськими, 150 належали феодалам, 10 - церкві. У більшій частині королівських міст і містечок органи управ­ління створювалися королівською владою, деякі з них мали право самоврядування (Магдебурзьке право). У містах, що належали магнатам або церкві, міські жителі так само, як і селяни, вважалися підданими феодалів, платили повин­ності і відробляли панщину.

Таким чином, можна виділити основні результати Люб­лінської унії:

—Україна остаточно втратила залишки державної автономії,
яку вона зберігала в складі Великого князівства Литовського
і Руського з часів Київської Русі і Галицько-Волинської держави;

—відбулося остаточне закріпачення селянства, на українські
землі поширилося польське феодальне право, набагато більш
жорстке, ніж русько-литовське;

— почалося посилене ополячення і покатоличення насе­
лення, що привело до досить швидкої полонізації верхівки

українського суспільства — магнатів, єпископів, більшої частини шляхти і заможних міщан.