Українсько-московська міждержавна угода і Березневі статті

Після довгих вагань і обговорень Земський собор, який від­бувся в Москві 1 жовтня 1653 р. звільнив царя від присяги на мир з Польщею і «присудив» його «прийняти під свою руку» «гетьмана Богдана Хмельницького і усе Військо Запорозьке з містами і з землями». 31 грудня до Переяслава прибуло мос­ковське посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним, а 6 січня 1654 р. - Б. Хмельницький і численні представники старшини. У ході переговорів козаки запропонували боярам присягнути українському народові від імені свого монарха, як це робили польські представники. Російські посли відмови­лися, мотивуючи відмову тим, що «самодержець не присягає своїм підданим». Це ледве не зірвало укладання договору. 8 січня 1654 р. у Переяславі відбулася «всенародна» Рада за участю представників від усіх станів українського суспільства, котра обрала сюзереном московського царя. Для остаточного оформлення договору до Москви було відправ­лене посольство козацького війська на чолі з генеральним

Історія України

Тема 9

суддею Зарудним. Воно доставило «прохання» гетьмана до царя з 23 пунктів, які одержали назву «Березневі Статті» або «Статті Богдана Хмельницького». У ході переговорів, які велись у Москві між представниками гетьмана і російським урядом, ці статті були змінені і скорочені до 16 пунктів.

Домовленості між Україною і Росією не були оформлені єдиним документом. Умови взаємин між ними були зафік­совані в протоколі московських переговорів, гетьманських Бе­резневих статтях і відповідях на них, а також у жалуваних грамотах царя. Збереглися лише копії цих документів, оче­видно, частково фальсифіковані. Умовно ці документи об'єд­нують за назвою «Переяславський договір», основу якого скла­дають змінені в Москві Березневі статті Богдана Хмельницького.

Відповідно до договору, Україна зберігала усі свої колишні порядки, своє особливе законодавство, судоустрій і управ­ління під владою виборних старшин і гетьмана, який оби­рався «вільними голосами». Гетьман мав право приймати послів і підтримувати відносини з іноземними урядами, за винятком Польщі і Туреччини. Всі українські стани і міста зберігали свої старі права і вольності, число коза­цького реєстру збільшувалося до 60 тис. Крім того, перед­бачалась можливісь формування і «охочих» полків з тих, хто не ввійшов до реєстру. Гетьманський уряд зобов'язу­ вався сплачувати невелику подать государеві. Збір податі покладався на місцевих урядників, без утручання росій­ських збирачів. Цар брав на себе обов'язок захищати Ук­раїну своїми військами і зовсім звільнити її від домагань Польщі. При цьому він ухилився від зобов'язань щодо утри­мання козацького війська. Царський уряд також одер­жував право затверджувати на посаді новообраного геть­мана, що давало йому можливість проводити на цю посаду зручних для себе людей.

Власне кажучи, договір являв собою типовий для того часу військовий союз сильної і більш слабкої держави на основі відносин васалітету. Україна не входила до складу Росії, а одержувала її захист, замість того визнаючи номінальну залежність від царя Олексія Михайловича. В наступні роки царський уряд пішов шляхом подальшого обмеження політич­них прав України.