І. Сірко

Іван Дмитрович Сірко (близько 1610-1680 рр.) походив із української православної шляхти Поділля. Після смерті Б. Хмельницького І. Сірко став однією з головних фігур у політичному житті України. Під час гетьманства І. Вигов-ського він був в опозиції і підтримував Ю. Хмельницького, домігшись його повернення на гетьманську посаду. Однак, свій підпис під Переяславським договором з Росією 1659 р., який супроводжував визнання царем Ю. Хмельницького як геть­мана, І. Сірко не поставив, вважаючи цей договір нерівно­правним (після Переяславської ради 1654 р. запорожці на чолі із І. Сірком також відмовилися присягати на вірність царю).

На Січі І. Сірко багаторазово обирався кошовим отаманом. У 1667-1668 рр. він був полковником Харківського слобід­ського полку, жив з родиною в м. Мерефа.

Після укладення Андрусівського миру 1667 р., за яким Росія і Річ Посполита поділили між собою Україну, на Лівобережній і Слобідській Україні почалося повстання проти царя (1668 р.). На Слобожанщині його очолив І. Сірко. Після поразки цього повстання він знову пішов на Січ, де мав величезний авторитет за боротьбу проти Кримського ханства. Знову обраний кошо­вим, І. Сірко розглядався козаками і як один з основних претен­дентів на лівобережне гетьманство. Царський уряд за допомо­гою лівобережного гетьмана І. Самойловича в 1672р. зміг заарештувати І. Сірка і вислати його до Сибіру. Але вже У 1673 р. у зв'язку з турецьким наступом і за клопотанням поль­ського короля Яна Собеського російська влада вимушена була повернути І. Сірка в Україну.

В останній період життя І. Сірко активно боровся з турками і татарами (зокрема, тільки проти Криму він провів більше 60 боїв і усі їх виграв), прагнув зберегти права і вольності запо­рожців, підтримував активні дипломатичні зв'язки Запо­рожжя з Гетьманщиною, Річчю Посполитою, Росією, Крим­ським ханством.

" Жярї''^ ©і

136 ___________

Запорозька Січ у складі Гетьманщини

Хоча Запорозькій Січі належала провідна роль у Націо­нально-визвольній війні українського народу, після її завер­шення більшість запорожців не були включені до козацького реєстру. Це викликало невдоволення січовиків і загострення їхніх відносин з гетьманською владою аж до збройних конфліктів. Тому в 1652 р. запорожці змушені були перенести Січ з легкодоступного для гетьманських військ Микитиного Рогу ближче до дніпровських порогів, до гирла р. Чортомлик. У період Руїни запорожці неодноразово втручалися в боротьбу різних старшинських угруповань за гетьман­ську владу. При цьому вони нерідко підтримували канди­датів на гетьманство зі свого середовища - І. Брюхове-цького, М. Ханенка, П. Суховія, котрі обіцяли покінчити зі свавіллям старшини й експлуатацією рядового козацтва. На жаль, більшість запорозьких висуванців використовували авторитет Січі у своїх власних інтересах, не виконуючи своїх обіцянок і підриваючи українську державність.

Особливо ускладнилося становище Запорозької Січі після Андрусівського перемир'я, коли над нею був установлений спільний контроль Росії і Речі Посполитої. Причому за умовами перемир'я Січ повинна була надавати військову допомогу обом державам, кожна з яких прагнули використовувати запорож­ців для ліквідації незалежності Гетьманщини.

Виникнення слобідських полків

Територія Слобідської України охоплювала сучасні Харків­ську, Сумську, північ Донецької і Луганської областей, а також південні частини Воронезької, Курської і більшої частини Білгородської областей нинішньої Російської Федерації. До XVII ст. ці землі на кордоні з татарським Диким Полем номі­нально знаходилися під владою російського царя. Насправді ж вони були майже незаселеними, оскільки через них прохо­дили традиційні шляхи вторгнення татар у Росію і Україну. У середині XVII ст. у зв'язку з руйнуванням Правобережної України під час Національно-визвольної війни і Руїни сюди почалося масове переселення українців.

Так, у 1652 р. тисяча козаків з-під м. Острога на Волині на чолі з полковником Іваном Дзиковським з родинами і всім господарством прийшли в басейн рік Тихої Сосни й Острогощи. Тут вони заснували місто Острогозьк, що стало полковим центром. У тому ж році група переселенців з м. Ставище Біло­церківського полку на чолі з Герасимом Кондратьєвим засну­вала м. Суми. У 1654 р. біля злиття рік Лопань і Харків, був заснований Харків.

Царський уряд, зацікавлений у колонізації прикордонних земель і захисті їх від татар, надавав переселенцям значні пільги- право безкоштовного заняття земель («займанщина»), свободу від сплати податків, збереження традиційного коза­цького устрою і самоврядування в обмін на безкоштовне несення військової служби. Вільні поселення, що виникали - «сло­боди» дали назву всьому регіонові: Слобідська Україна, або Слобожанщина.

В міру збільшення на Слобожанщині козацьких громад вони організовувалися в звичайні для українських козаків військові й адміністративно-територіальні об'єднання - полки. В другій половині XVII ст. у Слобідській Україні було створено 5 таких полків: Острогозький, (1652 р.), Охтирський (між 1655 і 1658 рр.), Сумський (1658-1959 рр.), Харківський (1659-1960 рр.) та Ізюмський (1685 р.).

Політичний устрій Гетьманщини

і Слобідської України в другій половині XVII ст.

Наприкінці XVII ст. на Лівобережжі існувало 10 полків, котрі одночасно були адміністративно-територіальними і військо­вими одиницями.

Вищою посадовою особою в Гетьманщині був гетьман, який обирався Старшинською радою. Генеральна військова рада з часів Богдана Хмельницького утратила своє значення і щорічну періодичність, скликаючись лише для схвалення обрання гетьмана Старшинською радою. Остаточно затвер­джував гетьмана цар. Влада і повноваження гетьмана визначалися спеціальними статтями (умовами), що укла­далися між гетьманом і царем. Гетьман, зокрема, мав право надавати старшині у власність землю за службу, призначати на посади. Він визначав також напрямки внутрішньої полі­тики Гетьманщини, умови переговорів або листування з уря­дами інших держав.

Старшинська рада була дорадчим органом при гетьмані. До її складу входили гетьман і генеральна старшина і пол­ковники. Безпосереднє діловодство покладалося на Гене­ральну військову канцелярію, що підкорялася генеральному писареві і гетьманові.

Полком керував полковник з полковою старшиною. Посада полковника була виборною. Він очолював адмініст­рацію полку, затверджував судові постанови, роздавав полкові землі, а також командував полком під час походів. Полки розділялися на сотні, на чолі яких стояли виборні сотники 1 сотенні писарі.

Історія України

Тема Ю

Подібний політичний устрій існував і на Слобожанщині. Особливості органів влади тут визначало те, що полковники, які очолювали переселенців, були, на відміну від Гетьман­щини, засновниками полків. Тому вони користувалися ще більшою владою, обиралися довічно, а найчастіше і могли передавати свою посаду в спадок.

Крім того, у Слобідській Україні посади гетьмана не існу­вало, не було і генеральної старшини. Слобідські полков­ники підкорялися безпосередньо бєлгородському воєводі. Обрання полковників узгоджувалося з воєводою і затвер­джувалося безпосередньо царем.