Занепад кріпосницьких і зародження капіталістичних відносин в Україні

Поміщики зосередили у своїх руках понад 70% усієї землі. Селяни обробляли поміщицьку землю за нормами, установ­леними поміщиками. Як правило, застосовувалася так звана «урочна» система відробітку панщини, тобто кожен кріпак отримував від поміщицького управителя завдання на день («урок»). Але найчастіше це щоденне завдання було таким тяжким, що виконувати його доводилося два, а то й три дні.

Щоб збільшити прибутковість своїх господарств, помі­щики посилювали експлуатацію селян: підвищували норму панщини або розширювали орну землю за рахунок віднятих у селян наділів. Це розоряло селянські господарства, підри­ваючи в свою чергу і економічну основу поміщицьких госпо­дарств. Збільшувалася кількість пограбованих поміщиками, безземельних селян. Частину з них визискувачі перетворювали на слуг або в двірських робітників, віддавали в наймання іншим поміщикам або на промислові підприємства. У багатьох поміщицьких господарствах була запроваджена місячина, сут­ність якої полягала в тому, що пан цілком віднімав у кріпака земельний наділ, примушуючи обробляти тільки поміщицьку землю за щомісячний продовольчий пайок. На Київщині, Полтавщині до середини 40-х років XIX ст. майже три чверті поміщицьких селян зубожіли так, що вже не мали ні робочої худоби, ні інвентарю для польових робіт.

Свої землі поміщики часто здавали в оренду купцям, міщанам і заможним селянам. Особливо жорстокими визискувачами були так звані посесори, що отримали в тимчасове розпоря­дження державні землі разом із приписаними до них селянами. Селян при цьому не звільняли від подушної податі державі, на оплату якої йшла майже половина селянських доходів.

Царат вжив деяких заходів для упорядкування виробничих взаємин між поміщиками і кріпаками, щоб хоч трохи розря­дити напругу, яка загрожувала самому існуванню феодально-кріпосницького ладу. На Правобережній Україні, де гніт крі­посників був особливо нещадним, протягом 1847-1848 рр. цар­ські власті здійснили так звану інвентарну реформу. У кожному поміщицькому маєтку запроваджувалася інвентарна книга, до якої записувалися норми панщини та інших кріпосних повин-ностей. Але визначав їх сам поміщик, усі земельні володіння якого залишалися недоторканними. Селяни побачили в цьому ще одну спробу законодавчо увічнити існуючі кріпосницькі відносини і виступили проти інвентарної реформи. Запрова­джувати її царським властям довелося силою.

Не маючи достатніх коштів на утримання величезної армії, царат сподівався шляхом організації військових поселень змен-

Історія України

Тема 13

шити суму військових витрат і тримати українське селянство в покорі. Військові поселенці знаходилися на постійному казарменому режимі і займалися не тільки регулярним навчан­ням, але і виконували різні сільськогосподарські роботи в полі і по догляду за худобою. Діти військових поселенців - так звані кантоністи - із семирічного віку також проходили військову муштру. В Україні військові поселення були в Харківській, Катеринославській і Херсонській губерніях.

До середини XIX ст. із середовища селянства виділилися сільські багатії - куркулі, торговці, лихварі, власники млинів і маслобоєнь. Багато хто з них мали промислові підприємства з найманими робітниками: винокурні, пивоварні, цукрові, цегельні заводи і т.п. Займаючись промисловою діяльністю, купці ставали підприємцями-капіталістами.

Засновані на підневільній малопродуктивній праці кріпа­ків, поміщицькі вотчинні мануфактури поступово занепа­дали, не витримуючи конкуренції з купецькими промис­ловими підприємствами, на яких використовувалася більш, високопродуктивна праця вільнонайманих робітників. Під­вищенню продуктивності промислового виробництва в Україні сприяв і технічний переворот, що почався в 40-х роках із широ­кого використання нового машинного обладнання на цукрових заводах. Фабрично-заводські підприємства стали частіше будувати в містах, а не тільки в селах і містечках.