Національна політика

Під час війни з метою згуртування багатонаціонального насе­лення союзне керівництво пішло на те, щоб збільшити атрибути державності республік. Наркомати оборони та закордонних справ були перетворені з союзних на союзно-республіканські, тобто утворені такі наркомати і в інших республіках, зокрема в Україні. Щоб зміцнити позиції СРСР в ООН, радянський уряд домігся того, щоб повноправними членами - засновниками ор­ганізації стали Україна та Білорусія. Більше уваги приділялося розвитку національних мов, культур, історичних знань.

Після завершення війни надії керівництва в республіках на більшу самостійність розвіялися. На прийомі з нагоди перемоги у війні 24 червня 1945 р. Сталін проголосив тост не за всі народи СРСР, а «за великий російський народ», тобто дав зрозуміти, що держава під назвою СРСР і надалі залишатиметься російсь­кою імперією, а росіяни посідатимуть в ній особливе місце.

Режим знав, що один із найефективніших шляхів консо­лідації суспільства - створення образів внутрішнього і зовніш­нього ворогів. На той час політичної опозиції режиму вже не існувало, оскільки її було цілковито розгромлено. Тому на роль ворога було обрано одну з національностей - євреїв. Проголошу­ючи себе інтернаціоналістами, більшовицькі керівники почали по суті відроджувати чорносотенну ідеологію царських часів. Щоб приховати свій антисемітизм, режим розгорнув кампанію, в якій назва «євреї» не вживалася, а натомість лунали заклики проти «безродних космополітів», які нібито не мають почуття патріотизму, схиляються до західних зразків, не дбають про розвиток російської національної культури. І все це - всупереч загальновідомому внеску євреїв у російську літературу, кіно, театр, музику тощо. Боротьба з «космополітами» допомагала також формувати антизахідні настрої.

Для розпалювання антисемітських настроїв у 1952 р. були звинувачені у неіснуючій зраді та розстріляні тринадцять діячів Єврейського антифашистського комітету, створеного ще у 1942 р. Після цього були заарештовані фахівці-євреї, які лікували кремлівське керівництво (так звана справа лікарів). Тільки смерть Сталіна врятувала їх від страти, а всіх євреїв виселення на Далекий Схід. Народи, насильницьки депортовані з історичних батьківщин, залишалися у місцях спецпоселень, зазнаючи дискримінації.

Керівництво країни доклало величезних зусиль для подо­лання опору в республіках та регіонах, приєднаних до СРСР перед війною. Особливо сильним цей опір був у Прибалтійських республіках - у Литві, Латвії, Естонії, а також у Західній Україні. Декілька років довелося органам НКВС вести боротьбу із «лісовими братами» (так називали себе повстанці у Прибал­тиці), яких підтримувало населення, невдоволене суцільною колективізацією, розпочатою у 1947 р.

Комуністичний режим, щоб пом'якшити національне невдо­волення, був змушений допомагати республікам у створенні та розвитку їхніх економік, зокрема у будівництві підприємств, електростанцій, шляхів сполучення.

Через нестачу на місцях кваліфікованих робітників персо­нал нових підприємств у республіках Середньої Азії становили переважно вихідці з європейської частини СРСР. Тим самим було створено підвалини для майбутнього невдоволення корінного населення. Із зростанням його чисельності дедалі більше людей не могли знайти роботу в містах. Однак це сталося пізніше, а у 50-ті роки приїзд фахівців з європейської частини сприяв економічному прогресу окраїн. Для підготовки національних кадрів розвивалася система освіти.

Для боротьби з відцентровими тенденціями в республіках посилено пропагувалася ідея про єдиний радянський народ. Насправді ж республіки докорінно відрізнялися між собою культурою, способом життя, економічним потенціалом.

3. Смерть Й.Сталіна і боротьба за владу в середині верхівки компартії.

5 березня 1953 р. помер Й. Сталін. Ця дата стала початком про­цесу, що згодом отримав назву «відлига» — спроба лібералізації суспільно-політичного життя, проведення значних соціально-економічних реформ.

Після смерті Сталіна 5 березня 1953 р. його оточення поча­ло послаблювати репресивний тиск, були зроблені перші кроки для реабілітації репресованих за політичними мотивами.

Дуже гостро постало питання про сталінську спадщину. Розгорнулася боротьба за владу між окремими угрупованнями. На роль спадкоємця Сталіна претендував Л.П. Берія, але його спроба захопити владу не здійснилася. Він був заарештова­ний, засуджений і страчений. Генеральним секретарем ЦК КПРС став Микита Хрущов. Створена Сталіном система фактично залишалася недоторканною ще три роки по його Смерті. Вона, як і раніше, була основним гальмом на шляху прогресу країни.

Як зазначалося, що після смерті Й.Сталіна боротьба розгорнулася в середині верхівки влади насмперед між Л.Берією (голова МВС), Г.Малюнковим (голова Ради міністрів) та М.Хрущовим (секретар ЦК КПРС).

Кожен із них запропонував власну програму розбудови та подальшого життя держави