V період війни липень 1668 - вересень 1676 р. 1 страница

І період війни. Лютий 1648 - червень 1653 р.

ІІ період війни. Липень 1652 - серпень 1657 р.

ІІІ період війни вересень 1657 р. - червень 1663 р.

ІV період війни липень 1663 - червень 1668 р.

V період війни липень 1668 - вересень 1676 р.

16.Україно-Московський договір.

Для укладення письмової угоди до Москви було послано в березні 1654 р. делегацію на чолі з С.Богдановичем-Зарудним і переяславським полковником П. Тетерею. 21 березня цар і боярська дума затвердили офіційні документи договору, що дістав ли назву " Березневі статті". Вони визнавали існуючий статус України, охоплювали велике коло питань, зокрема підтвердили права і привілеї Війська Запорозького, збереження органів місцевого управління, податкової і судової систем, право козаків самим обирати гетьмана і лише сповіщати про це царський уряд, підтримувати дипломатичні стосунки з іншими державами, крім Польщі й Туреччини, невтручання царських воєвод у внутрішні справи України, 60-тисячний козацький реєстр, збереження прав київського митрополита тощо. Під час переговорів виникли розбіжності в тлумаченні сторонами окремих статей договору, йшлося насамперед про збирання податків і перебування московських воєвод в Україні. Тож було домовлено, що лише частина податків, зібраних в Україні, передаватиметься в московську казну. Воєводи перебуватимуть тільки в Києві та Чернігові. Договір давав Україні необхідну підтримку Москви в боротьбі з Річчю Посполитою. Водночас сторони по-різному оцінювали можливості Переяславської угоди і Березневих статей. Б.Хмельницький і козацька старшина бачили в них військовий союз, шлях до збереження української державності, тоді як царський уряд намагався використати їх для втручання у справи України й для поступового перетворення її на провінцію Московської держави.

17.Формування української державності в ході визвольної війни.

У ході Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького на-звільненій території формувалися підвалини самостійної української національної держави у вигляді козацької республіки, започаткованої традиціями Запорозької Січі. Визволену територію поділено на 16 військово-адміністративних одиниць - полків. Найвідомішими серед них були Київський, Брацлавський, Черкаський, Чернігівський, Полтавський, Чигиринський, Переяславський. Крім адміністративно-територіальних, існували полки й суто військові, які формувалися на відповідних адміністративних територіях і були основою нової держави - її збройні сили.

Полки поділялися на сотні. їхня кількість у кожному полку була різною і коливалася від 10 до 20 сотень. У реєстрах сотень кількість козаків теж була різною. В одних - кілька десятків, в інших - до 300 осіб. У полку влада належала полковнику, а також полковому писарю, обозному, судді, осавулам та іншим військово-адміністративним чинам. Вони й утворювали старшинську раду полку. Всіма військовими і громадськими справами сотні управляв сотник, а козацькими сільськими громадами - отаман.

Отже, у 50-ті pp. XVII ст. в Центральній Україні формувалася повноцінна державність з усіма відповідними ознаками, функціями, механізмом, на чолі з гетьманом.

Ключові поняття: полки, сотні, гетьман, рада, генеральна старшина, угода, Березневі статті, привілеї.

Історико-правові події: 1649 р. - Зборівська угода. Визнання Річчю Посполитою автономії України. 14 березня 1654 р. - ухвалено українсько-російську угоду " Березневі статті".

18. Соціально-економічний розвиток українських земель у другій половині 17 ст.

В економічному розвитку Європи принципові зрушення розпочинаються ще з кінця XV ст., коли в Західній Європі протікають процеси інтенсивного становлення буржуазних відносин, а ринок наповнюється величезною кількістю привезених із заморських колоній золота та коштовностей (у цей час європейці відкривають для себе Америку та прокладають морський шлях до Індії). Іншою важливою складовою трансформацій економічного укладу континенту стають наслідки захоплення османами Константинополя, адже після падіння Візантійської імперії європейські міста розпочинають енергійні пошуки сільськогосподарських ринків, які б компенсували для них втрату візантійського зерна та худоби. Актуальність проблемі додає швидке зростання чисельності населення європейських міст, зачеплених розвитком буржуазних відносин. Внаслідок цього європейська торговельна кон'юнктура складається таким чином, що динаміка зростання цін на сільськогосподарську продукцію швидко прогресує і триває цей процес доволі довго. Так, навіть за другу половину XVI ст. ціни на зерно на європейських ринках виросли в 3-5 разів

19. Політична боротьба на українських землях в часи " Руїни"

Руї́ на — період історії України другої половини XVII століття, що відзначився розпадом української державності, загальним занепадом та кровопролитними війнами на території України. Частіше за все під Руїною розуміють період від смерті гетьмана Богдана Хмельницького (1657) до початку гетьманства Івана Мазепи (1687).

Під час Руїни Гетьманщина умовно була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці два, чи більше, володінь під різними гетьманами ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московська держава, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою.

20.Спроби Московського царства обмежити автономні права Лівобережної України у кінці 18ст.

Територія Гетьманщини наприкінці XVII ст. охоплювала Лівобережну Україну та Київ з навколишньою місцевістю. Хоча п'ять слобідських полків очолювала полкова й сотенна старшина, але політично-адміністративну владу у Слобожанщині в основному здійснював від імені царського уряду воєвода Бєлгорода.

До травня 1686 р. Запорозька Січ підпорядковувалась адміністрації Польщі та Росії, воля гетьмана до уваги не бралася. За договором про " Вічний мир" від 26 квітня (6 травня) 1686 p., Польща відмовилася від протекторату над Січчю.

Від середини XVII ст. і до 80-х років XVIII ст. на Гетьманщині й до 1765 р. на Слобожанщині зберігалися особливі збройні сили — козацьке військо. Найбільшу групу становили " городові" козаки, тобто ті, що проживали в населених пунктах. Кількість їх протягом другої половини XVII — XVIII ст. була різною: формально — від 20 до ЗО тисяч, фактично — до 55—89 тисяч.

В 70-ті роки XVII ст. були сформовані " охотницькі" (наймані) полки, які використовували переважно для придушення народних виступів.

У липні 1765 р. маніфестом Катерини II замість розформованих слобідських полків були створені чотири гусарських та один уланський полки.

Тогочасна Гетьманщина була старшинсько-козацькою республікою, в якій старшина й козацтво становили елітарну верхівку, що користувалася привілеями й перевагами республіканського правління. На думку деяких учених, вона стала своєрідним сплавом людей Речі Посполитої та сотенно-полкової системи козацької армії. Військовий характер держави зберігався майже до кінця XVIII ст., породжуючи численні проблеми.

Хоча національні державні інститути у формі гетьманського уряду і полково-сотенного адміністративного устрою існували з 1663 по 1714 рік (з перервами) і на Правобережній Україні, але прерогативи гетьманського уряду у під російській Україні були значно ширшими й ефективнішими. Польська влада фактично не визнавала автономних прав правобережних гетьманів українського козацтва на території Волині, Київщини й Поділля.

Територія Української козацької держави з другої половини ХУЛ ст. на заході межувала з Річчю Посполитою по Дніпру, починаючи від порогів і доходячи до низинної течії р. Сак. Орель окреслювала південну межу краю, а північно-західний рубіж володінь Війська Запорозького і Польщі простягався вгору по Дніпру до Чигирина, звідти до Чорного лісу.

21. Ліквідація автономного устрою Гетьманщини у середині 18ст.

У «проханні…» Катерина друга побачила загрозу здійсненню імперських планів щодо Гетьманщини. Тому вона наказала привести в бойову готовність російські полки, дислоковані в Україні, підняти на укріплення гармати, дислоковані в Україні, підняти на укріплення гармати, таємно підвести до кордонів Гетьманщини ще кілька військових з`єднань, заарештувати «генеральну артилерію» Гетьманщини, посилити охорону порохових заводів і складів боєприпасів. Катерина друга викликала Розумовського до Петербурга, вимагаючи зректися гетьманської влади, та в жовтні 1764р. він складає гетьманські повноваження. 10 листопада 1764р. Катерина друга своїм маніфестом засновала Другу Малоросійську колегію, вона планувала перетворити Гетьманщину на колонію Російської імперії. Восени 1765р. на Гетьманщині запровадили «рубльовий оклад» з кожної хати. Запровадження «рублевого окладу» дало можливість збирати по 252тис. рублів за рік. Це дало змогу перетворити Гетьманщину на військово-стратегічну базу російської армії. Прибувавших російських солдатів поселяли в помешкання українців, які мусили годувати, забезпечувати їх світлом і теплом, терпіти їхні зловживання, сплачуючи податки на утримання.

У січні 1782р. на землях Лівобережної були засновані три намісництва: Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське.

Одночасно припинили роботу сотенні та полякові установи. Козацькі полки було реорганізовано в регулярні частини російської армії.

3 травня 1783р. Катерина друга запровадила кріпацтво (заборонила селянам міняти місце проживання на території Лівобережної та Слобідської України).

Не всі українські старшини погоджувалися обміняти автономію на дворянство. Особливо твердими і послідовними у своїх переконаннях були ніжинські та батуринські.

22. Гайдамацький рух в Українських землях у др.пол 18ст.

Гайдамацький рух – це насамперед широкий соціальний рух селянства, спрямований проти гніту польських і українських феодалів. Але оскільки феодалами на Правобережжі були переважно польські або полонізовані українські шляхтичі, вони виступали носіями й національне-релігійного гніту. Тому класова боротьба селянства проти кріпосництва набирала тут національно-релігійне забарвлення. Разом з тим, гайдамаки боролися й за возз'єднання Правобережжя з Лівобережжям в єдине ціле.

Основною масою повстанців були кріпаки, селяни, яким загрожувало покріпачення, сільські наймити, а також міська біднота. Активними учасниками, а то й ватажками усіх загонів були запорізькі козаки. Перша згадка в історичних джерелах про гайдамак відноситься до 1715 р. Але найбільшого розмаху цей селянський рух досяг у 1734, 1750 і 1768 роках. Так, у 1734 р. повстанський рух охопив Київщину, Брацлавщину, Поділля й поширився аж до Східної Галичини. На Брацлавщині, яка стала центром боротьби, гайдамацькі загони очолив старшина надвірних козаків князів Любомирських – Верлан.

Гайдамаки звільнили Вінницю, Броди, Жванець, Збараж та інші міста, обложили Кам'янець-Подільський. Царські війська, повертаючись з Польщі через Правобережну Україну, разом з польськими військами розгромили і розсіяли гайдамацькі загони. Але вони швидко організовувались знову й продовжували нападати на польську шляхту. З цієї причини підкреслимо, що вже в 1750 р. численні гайдамацькі загони знову діяли по всій правобережній Україні. Повстанці розгромили багато панських маєтків, захопили ряд міст і містечок, у тому числі Вінницю, Умань, Чигирин, Радомишль, Фастів, Корсунь та ін. Але, як і раніше, повстанські загони діяли роз'єднано, на мали єдиного керівництва, тому польська шляхта і царські війська спільними зусиллями придушили повстання. Проте рух не припинився.

Найбільшого розмаху гайдамацький рух набрав у 1768 р. Це повстання увійшло в історію під назвою " Коліївщина" (від слів – кіл, колоти). Підсилили і прискорили розвиток повстання незгоди й чвари серед польських шляхтичів та вступ російських військ на Правобережжя. Під тиском царського уряду польський король підписав з російським урядом трактат про зрівняння в політичних правах з католиками православних і протестантів.

Як і слід було очікувати, значна частина польської шляхти негативно поставилась до цього трактату. Створивши збройні союзи-конфедерації, шляхтичі виступили у " хрестовий похід" проти православних.

Для боротьби проти конфедератів царизм направив на Правобережжя військо. Місцеве українське населення сприйняло появу російських збройних формувань як допомогу у боротьбі проти офіційної польської влади. Блискавично рознеслася чутка про те, що нібито Катерина II видала " Золоту грамоту", в якій закликала селян до боротьби з польською шляхтою.

Найбільшого розмаху повстання набрали на Київщині й Брацлавщині. Тут діяло близько 30 загонів народних месників.

Центральною подією повстання 1768 р. був виступ під керівництвом М. Залізняка та І. Ґонти і взяття їхніми загонами Умані – міцної фортеці, однієї з ключових опорних точок польської шляхти у цьому регіоні, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини.

Разом з тим, повстання стало поширюватися на Поділля, Східну Галичину і загрожувало перекинутись на Лівобережжя, Новоросійську губернію і на Запоріжжя. Це викликало тривогу як польського, так і російського уряду.

За таких умов царські війська виступили на боротьбу проти повстанців. Загін донських козаків 27 червня під Уманню оманою оточив повстанський табір, заарештував Ґонту й Залізняка та інших гайдамак. Решту загонів було розбито в боях в 1769 р.

Таким чином, незважаючи на поразку, гайдамацький рух мав велике історичне значення. Він завдав відчутного удару режиму в Польщі, розхитав феодально-кріпосницьку систему, стримав посилення соціального й національного гноблення, мав значний вплив на піднесення антифеодальної боротьби по всій Україні.

23. Територіальні зміни українських земель у складі російської імперії у 18ст.

Наприкінці XVIII ст. територія України входила до складу Російської та Австрійської імперій. У першій половині XIX ст. українська етнічна територія становила до 700 тис. км2. До складу Російської імперії входило 90% цієї території - Правобережна і Лівобережна Україна, Слобожанщина та південна Україна, що складало близько 85% земель, заселених українцями.Території, що перебували під владою Росії, називалися Наддніпрянською Україною. Поширення на територію України адміністративно - територіального устрою Російської імперії мало на меті прискорити колонізацію українських земель.

На середину XIX ст. у складі Російської імперії у дев'яти губерніях (Київська, Полтавська, Чернігівська, Слободо-Українська, Екатиринославська, Херсоньска, Подільська, Волинська та Таврична), утворених на території України, проживало 13, 6млнчол. За становою ознакою вони поділялися на дворянство, духовенство, купецтво, міщанство, селянство. Зрівнявши 1835р. козацьку старшину управах з російським дворянством, самодержавство прихилило на свій бік ту частину українського суспільства, яка у XVIII ст. виступала головним речником і поборником національної державності.

Колонізаторську політику щодо українських земель проводили обидва імперські уряди. Так, внутрішня політика російського самодержавства була спрямована на встановлення контролю над усіма сферами існування українського суспільства. Царське законодавство змінювало землекористування, становище станів, діяльність місцевих адміністрацій. Особливістю цієї політики було те, що цивільна влада, спираючись на військову силу, проводила русифікацію системи освіти, упроваджувала кріпацтво, общинну систему відносин на селі, утверджуючи тим самим воєнно - феодальний деспотизм. Особливою формою колонізаторської політики Росії стало запровадження генерал - губернаторств, підпорядкованих безпосередньо імператору, що дозволяло встановити всеосяжний контроль над життям краю. Кожне генерал - губернаторство охоплювало кілька цивільних губерній, на чолі яких стояли губернатори, підзвітні ще й міністерству внутрішніх справ. Губернське правління здійснювалося за участю станових дворянських органів - повітових та губернських зборів, очолюваних предводителями дворянства. Губернії поділялися на повіти, де владу здійснювали адміністративні та повітові управи. На відміну від центральних російських губерній, на українських землях судді та чиновники не обирались, а призначалися із росіян.

24. Ліквідація Запорозької Січі у 18ст. Значення запорозької Січі в історії українського народу.

Причини:

1) несумісність автономного існування Січі в складі абсолютної монархії, що будувала Катерина друга.

2) знищення Січі, що являється носієм республіканських ідей у Російській імперії.

3) опір запорожців захвату земель.

4) втрата запорізьким військом свого значення військової сили в боротьбі з турками-татарами після першої російсько-турецької війни 1768-1774рр.

Влітку 1775 року, за наказом Катерини II царські війська захопили і зруйнували Запорізьку Січ. Згодом вийшов маніфест імператриці про скасування цього останнього оплоту автономії на Україні, оплоту волі і демократії, національної незалежності і притулку для втікачів з усієї Російської імперії від кріпацтва. Очевидно, негайно покінчити із Запоріжжям Катерина II вирішила ще й після придушення селянської війни під проводом Пугачова. коли закінчилася 941774)" Російсько-турецька війна (1768—1774), яку Москві допомогли виграти запорожці, і козаки стали непотрібні. На початку червня 1775 року російські війська під командуванням %D%87" Петра Текелія, які поверталися з турецького походу, раптово оточили Січ. Козаки не чекали на такий розвиток подій, а тому на Запоріжжі тоді перебувало зовсім мало вояків. Більшість запорожців ще не встигла повернутися з турецьких походів, або перебувала на промислах. На Січі зібралася рада на чолі з кошовим отаманом %87" Петром Калнишевським, яка вирішила не проливати християнської крові та добровільно склала зброю перед московитами. F" 16 червня 1775 року російським військами було повністю зруйновано Січ, а все майно та козацькі архіви було вивезено до " Петербурга. Козацьку старшину та кошового отамана Петра Калнишевського звинуватили у зраді та засудили до каторги.

25. Соціально-економічний розвиток українських земель у пер.пол. 19ст.

В першій половині XIX ст. сільське господарство залишалося головною галуззю економіки України. Розвиток сільськогосподарського виробництва відбувався в основному екстенсивним шляхом, за рахунок збільшення оброблюваних земель, перш за все південних (степових) районів. Проте і у феодальних володіннях, які продовжували існувати за рахунок жорстокої експлуатації селян, відбувалися певні зміни. Поміщики були змушені пристосовуватися до потреб ринку: спеціалізувати власне господарство, удосконалювати технічні засоби виробництва. Поміщицьке господарство все більше набувало товарного характеру.

На середину XIX ст. у поміщицьких володіннях вироблялося 90% товарного хліба. Поряд із виробництвом товарного хліба розширювались посівні площі під технічні культури, які користувались попитом з боку зростаючої промисловості. Найбільш характерним було вирощування конопель і тютюну в Полтавській та Чернігівській губерніях, льону — в Катеринославській та Херсонській, цукрових буряків - на Правобережжі та Лівобережжі.

Грошова рента, яка змінює натуральну, вже є свідченням певного ступеня розвитку торгівлі, промисловості, грошового обігу взагалі. Вона була важливим стимулятором товаризації господарства. Зростаюча роль грошей в соціально-економічному житті змушувала виробників перетворювати частину продуктів у товар, розширювати своє підприємство, шукати нові форми діяльності для задоволення зростаючих потреб у коштах. Пристосовуючись до умов товарного господарства, поміщики прагнули збільшувати виробництво хліба на продаж. Це відбувалося за рахунок скорочення надільної землі.

Аналогічні процеси товаризації сільськогосподарського виробництва спостерігалися у садівництві, городництві та тваринництві. Вони були яскравим проявом пристосування виробників до нових потреб внутрішнього ринку країни.

Промисловість періоду розкладу феодально-кріпосницької системи була представлена розгалуженою мережею кустарних закладів (дрібні селянські промисли та ремесла в містах), вотчинними і капіталістичними мануфактурами, першими фабрично-заводськими підприємствами.

Протягом першої половини XIX ст. йшло кількісне зростання промислових підприємств. Значну перевагу мала обробна промисловість, що було зумовлене сільськогосподарською спеціалізацією України в загальноросійському масштабі, але розвивалися й галузі з видобутку корисних копалин, засновувалися перші машинобудівні заводи, механічні та металообробні підприємства.

Провідного значення у промисловості України набули дві галузі: харчова і обробка тваринницької сировини. До їх розвитку залучалися різні соціальні стани: поміщики, купці, заможні селяни та міщани. Засновником промислових закладів виступала також і казна. Монополію у ґуральництві та цукроварінні захопили поміщицькі капітали.

Починаючи з 30-40-х років XIX ст. у промисловому розвитку відбуваються якісні зміни.Вони насамперед були пов'язані з початком технічного перевороту у промисловості, переростанням мануфактури в фабрично-заводське виробництво. Капіталістичні мануфактури і перші фабрики, що ґрунтувалися на вільнонайманій праці, починають витісняти посесійні, казенні та вотчинні. Переважно це були підприємства, засновані на купецькі капітали. Купці-підприємці виборюють позиції в обробній галузі, поступово проникають в скляну, паперову, металообробну, полотняну. В їхніх руках зосередилися підприємства по обробці тютюну і виготовленню канатів, значна частина вовномиєнь, олійниць, здійснюються перші спроби по оволодінню цукровою промисловістю.

Зростання потреби в машинах прискорили розвиток машинобудівної промисловості.До 1853 р. на Україні з'явилося до двох десятків механічних заводів, які щорічно виготовляли машини, знаряддя праці (переважно сільськогосподарські) та промислове устаткування загалом на суму близько 930 тис. крб.

Машинобудування, для якого були потрібні метали, спричинило розвиток металургійної промисловості. На зміну дрібним рудням кустарного типу приходять чавунно-ливарні та залізоробні підприємства на Чернігівщині, Луганщині, Київщині, Одещині. Активізувався видобуток вугілля. До 1860 р. на Донбасі він набрав промислового характеру і становив 6 млн. пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в країні.

Таким чином, із заснуванням базових галузей промисловості - машинобудівної, металургійної і вугільної - закладалися основи майбутнього індустріального розвитку. Важливим кроком на цьому шляху було запровадження машин і парових двигунів, що дало могутній поштовх зростанню продуктивності праці. Особливо помітним був прогрес у промисловості Півдня України, де торговельна буржуазія, маючи достатні кошти, займала сильні позиції в економіці.

Одночасно з мануфактурним та фабрично-заводським виробництвом продовжувала діяти значна кількість ремісничих закладів, що зосереджувались у містах і містечках. Протягом першої половини XIX ст. ремісники витіснялися більш крупними формами виробництва, але продовжували зберігати провідне місце в ряді галузей — кравецькій, шевській, ткацькій, фарбувальній тощо. У 1858 р. на Україні налічувалося близько 78 тис. ремісників. Крім того, промисловою діяльністю займалася значна частина селян, господарства яких втягувалися в товарне виробництво.

Збільшення кількості сільськогосподарської та промислової продукції на ринках збуту сприяло пожвавленню торгівлі на Україні. І хоча внутрішня торгівля початку XIX ст. не змінилась порівняно з XVIII ст. ні за структурою, ні за змістом, та вже ближче до середини XIX ст. частка виробів великих промислових підприємств в товарообороті значно збільшилась.

26. Націанально-визвольна боротьба на українських землях у 20х роках 19ст.

Причины:

1)усиление феодального, нацианального и религиозного гнёта; 2) утрата козачеством части своих привелегий.

Характер войны: нацианально-освободительный.

Движущие силы: крестьяне, казачество.

Цели: ликвидация польских порядков; устранение польского господства; ликвидация крепостного права; утверждение казацких прав и привелегий.

Нацыонально-освободительная война делиться на 5 периодов.

В активной фазе войну возглавил Б. Хмельницкий.

Перший період (лютий 1648 р. - червень 1652 р.) - період найбільшого розмаху та інтенсивності національно-визвольної і соціальної боротьби.

Намагаючись домогтися поновлення вольностей Війська Запорозького, група старшин і козаків, очолювана Б.Хмельницьким, підготувала восени 1647 план повстання. Невдача в його реалізації спонукала їх перебратися на Запорожжя. Обраний гетьманом Б.Хмельницький, уклавши угоду про військово-політичний союз із кримським ханом Іслам-Гіреєм III, розгромив польське військо на Жовтих Водах 16 травня і під Корсунем 26 травня. Виникли сприятливі умови для походу в центральні райони України. Здобуті перемоги та дії розісланих Б.Хмельницьким козацьких підрозділів відіграли вирішальну роль у переростанні козацького повстання в Національну революцію, складовою якої стала селянська війна (червень 1648 — червень 1652). Формувалися сотні загонів, що повели боротьбу проти польського панування, засилля католицизму, соціального утиску. Протиборство сторін відзначалося жорстокістю, жертвами якої 1648 стали десятки тисяч осіб. Розгромивши 21—23 вересня поляків під Пилявцями, Б.Хмельницький виступив у похід, сподіваючись, що новообраний польський король визнає за Україною статус рівноправного з Польщею та Литвою суб'єкта федеративної Речі Посполитої. На середину листопада завершилося визволення етнічної української території, де інтенсивно формувалися державні інституції. Однак замість того, щоб закріпитися на західних рубежах, гетьман і старшини уклали 21 листопада 1648 із польським королем Яном II Казимиром перемир'я, унаслідок якого армію було відведено на схід. Переосмисливши результати боротьби, Б.Хмельницький узимку 1649 сформулював державну ідею, що передбачала розрив із Річчю Посполитою й утворення незалежної соборної України. Відбулося зміцнення прерогатив гетьманської влади; у пошуку військової допомоги уряд вів переговори з Росією, Кримським ханатом, Османською імперією та Трансильванським князівством. У лютому 1651 польська армія розпочала воєнні дії на Брацлавщині. Вирішальна битва відбулася під Берестечком 28 червня — 10 липня. Внаслідок залишення поля бою військом Іслам-Гірея III українці зазнали поразки. Після укладення невигідного для козацької України Білоцерківського договору 28 вересня 1651 населення повело боротьбу проти реалізації його умов. Б.Хмельницький перейшов у наступ і в битві під містечком Батіг 1—2 червня 1652 розгромив польське військо. Унаслідок повстання звільнилися терени Брацлавщини і Чернігівщини. Тут селянська війна завершилася визнанням із боку уряду головніших соціально-економічних завоювань поспільства. На решті українських земель польські власті поновили дореволюційні політичні і соціально-економічні порядки. Національно-визвольна боротьба зазнала тут остаточної поразки. Так стався трагічний за наслідками поділ України на 2 частини: меншу, де внаслідок революційної боротьби утворилася Українська держава (Гетьманщина), і більшу, що продовжувала залишатися у складі Речі Посполитої.

Другий період (червень 1652 р. - серпень 1657 р.) - період погіршення економічного і геополітичногостановища козацької України.

Крымский хан оставил Хмельницкого. Положение воставших ухудшилось. Настали жестокие карательные походы поляков. Часть населения бежала за Днепр. Хмельницкий ищет нового союзника. Переговоры с московским царством (1648-1653гг). В октябре земский собор в Московском царстве приянл решение принять украину под. руку царя. В январе 1654г. в Переяслов приехало русское посольство во главе с графом. 8 января 1654г. в Переяслове достоялась рада которая одобрила союз с Московским царством. 28 марта – 6 апреля 1654г был подписан договор «Мартовские статьи», по котрому Украина получила политическую автономно мию и переходила под. протекторат России.

В 1656г. ситуацыя для украины резко ухудшилась. В результате чего скончался Б.Хмельницкий в августе 1657г.

Третій період (вересень 1657 р. - червень 1663 р.) – період руїни.

Руина-период борьбы за власть казацких кланов, которые ориентировались на союз или с Речью Посполитой или с Московским государством. В период руины происходили постоянные смены гетьманов, постоянные недовольства казаков тем или иным гетьманов. Так же в это время во внутренние дела украины влазят Польша, Крымское ханство, Турция, Московское царство, что сильно усугубляет положение украины без чёткого руководства.

Четвертий період (липень 1663 р. - червень 1668 р.) – період продовження руїни.

Во внутренние дела украины всё больше влазять Польша, Крымское ханство, Турция и Московское царство. П.Дорошенко повів політику на унезалежнення від Речі Посполитої та возз'єднання козац. України. 19 грудня 1666 в бою під Браїловим він розгромив польс. військо. Не визнавши умов Андрусівського договору (перемир'я) 1667, восени 1667 П.Дорошенко здійснив Західний похід українського та татарського війська. Проте внаслідок угоди калги-султана з поляками змушений був укласти Підгаєцький договір Правобережної гетьманщини з Польщею 1667, що передбачав визнання влади польс. короля Яна II Казимира Ваза. Активізувалися його спроби порозумітися із Запорожжям та І.Брюховецьким, котрий, невдоволений інкорпораційною політикою Москви, у лютому 1668 підняв повстання. На середину березня майже вся територія Лівобережжя була звільнена від рос. залог. Наприкінці травня сюди з'явився П.Дорошенко, на сторону якого перейшли місц. полки. Після вбивства І.Брюховецького козац. рада 18 червня 1668 обрала його гетьманом возз'єднаної козац. України.