Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






V період війни липень 1668 - вересень 1676 р. 2 страница






 

П'ятий період (липень 1668 р. - вересень 1676 р.) - період кризи і поразки визвольної війни.

 

Наступ поляків на Брацлавщину змусив П.Дорошенка залишити Лівобережжя. У серпні 1668 боротьбу за владу розпочав підтримуваний Запорожжям і Кримом П.Суховій. Наступного місяця на територію Лівобережної України вступили рос. підрозділи, на сторону яких перейшла більшість старшин. Знову спалахнула політ. боротьба, що зумовила глибоку кризу революції. У березні 1669 лівобереж. гетьманом був обраний Д.Многогрішний, котрий уклав із Росією Глухівські статті 1669, які поновлювали автономію Лівобережної гетьманщини. П.Дорошенко та більшість правобереж. еліти з метою домогтися возз'єднання України й нейтралізації політ. намірів Рос. д-ви, Речі Посполитої та Криму пішли на прийняття в березні 1669 протекції турец. султана Мегмеда IV. До кінця року були розгромлені сили опозиції в Правобережжі. Упродовж 1670 П.Дорошенко зміцнив свою владу, проводив політику, що спрямовувалася на пошук порозуміння з Д.Многогрішним, а в переговорах із Варшавою домагався поновлення Гадяцького договору 1658. Річ Посполита, прагнучи ліквідувати Правобереж. гетьманщину, уклала Острозький договір 1670 із запороз. гетьманом М.Ханенком. Восени 1671 її армія окупувала Брацлавщину. За підтримки польс. командування М.Ханенко був проголошений гетьманом. Узимку 1672 П.Дорошенку вдалося домовитися з Д.Многогрішним разом захищати «суспільне добро і цілісність України». Однак лівобереж. старшина, невдоволена політикою Д.Многогрішного, у березні 1672 змістила його, а в червні обрала володарем булави І.Самойловича, котрий уклав із Росією Конотопські статті 1672. Улітку почалася турецько-польс. війна. П.Дорошенко 18 липня 1672 розгромив під Четвертинівкою (нині село Тростянецького р-ну Він. обл. польс. військо та взяв участь разом із турками і татарами в боях за Кам'янець 16—27 серпня й облозі Львова. Відповідно до Бучацького мирного договору 1672 (18 жовтня), Річ Посполита визнала незалежність Укр. д-ви, однак у «давніх кордонах». Не вдалося П.Дорошенкові домогтися не лише включення до її складу західноукр. регіону, але навіть розширити держ. межі до р. Горинь. Невдоволений позицією Осман. імперії, він 1673 погодився на переговори з Росією, засвідчуючи згоду прийняти її протекцію за умови возз'єднання Укр. д-ви. Проти його порозуміння з Москвою виступив І.Самойлович. На поч. 1674 останній разом із рос. армією перейшов у наступ і до середини березня захопив гол. міста Правобереж. гетьманщини. 25 березня 1674 Переяслав. рада обрала І.Самойловича гетьманом об'єднаної козац. України.

Із появою влітку турецько-татар. війська розпочалися бої, внаслідок яких Правобережжя до середини вересня 1674 було спустошене. У листопаді перейшли в наступ поляки, які до кінця року окупували Брацлавщину. У квітні 1675 гетьманом наказним польс. король Ян III Собеський призначив О.Гоголя. Порозумівшись із Запорожжям, П.Дорошенко зробив спробу весною 1676 скликати ген. раду для обрання єдиного гетьмана, але зазнав невдачі. Улітку його становище різко погіршилося На осінь майже всі держ. інституції в Правобережжі були ліквідовані. Влада гетьмана поширювалася лише на столицю та її околиці. Тому у вересні 1676, коли під стінами Чигирина з'явилися лівобереж. полки й росіяни, він відмовився від булави. Правобереж. гетьманщина припинила існування. Н.р., яка коштувала життя, вочевидь, не менше 2, 6—3, 2 млн осіб (із 4—5-ти млн українців), зазнала поразки.

 

27. Суспільно-політичний рух на українських землях пер.пол. 19ст.

На початку 19 в. козацтво остаточно втрачає свою роль борців за національну ідею. Хоча політика російського царату провокує масові народні повстання. Останнім великим народним повстанням є повстання подільських селян 1830-1835 р. під предводительством Устима Кармалюка.

Поступово носієм національно-визвольної ідеї стає українська інтелігенція - учені, письменники, поети, які підкреслювали національні ідеї у своїх творах. Дивович, Симоновський, Рубан, Калиновський, Капніст, Котляревський, Шевченко, Маркович.

У першій пол. 19 в. на Україні з'являється безліч різних суспільств, які розглядали ідеї національного звільнення України. 1819 р. – Малоросійське товариство в Полтавській губернії. В 1821 - 1825 р. в Україні діяли організації декабристів – Південна громада декабристів, Товариство об'єднаних слов'ян у Новограду-Волинському, у Чернігівському полку служив Муравьйов-Апостол. Багато українських дворян брали активну участь у повстанні декабристів у Санкт-Петербурзі в 1825 році.

Кульмінацією суспільно-політичного життя цього періоду стала діяльність таємного товариства Кирило-Мефодіївського братерства, що виникло в 1847-1848 р. у стінах Київського університету ім. Св. Володимира.

Кирило-Мефодіївське братерство боролося за національне відродження України. Його заснували викладачі Київського університету Костомаров, Бєлозерський, Гулак. Товариство мало власну політичну програму, що передбачала скинення самодержавства, звільнення слов'янських народів, ліквідацію кріпосництва, станів і привілеїв, створення в Росії федеративних штатів за прикладом США. По доносу товариство було розпущено, його учасники піддані переслідуванню, арешту й посиланню.

 

28. Кирило-Мефодіївське братство та його діяльність.

У 1846р. у Києві виникла таємна організація української інтелігенції. Засновниками братства були історик М.Костомаров, канцелярист М.Гулак і студент В.Білозерський. Братство нараховувало 12 членів, до ноього входив геній українського народу – Тарас Шевченко.

Програма братства передбачала визволення слов’ян від самодержавного гніту та об'єднання їх в одну рівноправну федеративну державу – Річ Посполиту. Україна, Київ бачились братчикам як центр слов'янського світу. У тактичному плані між членами братства існували розходження: Костомаров і Куліш вважали найкращим шлях поступових реформ, а Гулак і Шевченко – шлях революції й повалення царизму.

У 1847р. братство було розгромлено, а його членів суворо покарано. Шевченка, зокрема, віддано у солдати на 10 років.

Значення братства:

1. Це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби.

2. Братство вперше розробило широку політичну програму українського національно-визвольного руху.

 

29. Становище українських земель під владою Австро-Угорської імперії у першій половині ХІХ ст.

Східна Галичина була частиною " королівства Галіції і Лодомерії” із центром у Львові. " Королівство” поділялось на 12 округів (дистриктів). Буковина виступила окремим округом з центром у місті Чернівцях. Закарпаття адміністративно підпорядковувалось Угорському королівству. Його територія поділялась на чотири адміністративні одиниці – " Жупи”. Керівникам – жупанам – належала вся повнота влади. На селі землевласники, управителі (посесори) та наглядачі (мандатори) забезпечували поліцейсько-судову владу. Політика Габсбургів була спрямована на поневолення українців, їх асиміляцію.

Соціально-економічний розвиток західноукраїнських характеризувався посиленням національно-кріпосницького гніту. Австрійська монархія надавала широкі привілеї місцевій панівній верхівці – польській шляхті, румунським та угорським поміщикам.

У першій половині XIX ст. західноукраїнські землі були економічно нерозвинутим регіоном. Сільське господарство було основою економіки. Йшов процес обезземелення селян. Промисловість розвивалася слабко, виняток становила лише нафтовидобувна, де переважали іноземні інвестиції. Напередодні Першої світової війни понад 90% експорту краю становила сировина. Посилюється соціальна диференціація, зростає еміграція українців. До 1914р. їх виїхало близько 1 млн.

 

30. Суспільний рух на українських землях

У цей період з’явились нові риси, характерні для українського національно-визвольного руху, а саме:

- виникнення громадівського руху;

- посилення земсько-ліберальної опозиції царизму, проведення масових культурно-просвітніх заходів, що набирали характеру опозиційних виступів;

- створення українських національних партій.

На Наддніпрянщині, незважаючи на різні заборони (Валуєвський 1863р., Емський 1876р. укази про русифікацію), у 1860-1870-х рр. поширився громадівський рух української інтелігенції та патріотично налаштованого студентства. Перша громада виникла у Києві. Члени її демократично-ліберального крила (В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський) виступили за національно-культурну автономію України, сподіваючись, що цього можна досягти широкою просвітницькою діяльністю серед народу. Члени радикально-демократичного крила (В.Синьогуб, В.Пилипенко та ін.) стояли за народне повстання та встановлення української, польської, російської республік. Такі громади діяли майже в усіх великих містах. У 1897р. громади об’єднались у загальноукраїнську організацію, щоб спрямувати національний рух і надалі в культурно-освітньому напрямку.

Із наступом реакції у 80-тих роках громадівський рух занепадає, а центр визвольної боротьби з Наддніпрянщини переміщується на західноукраїнські землі.

У другій половині XIX ст. суспільно-політичні рухи формувалися на загальноросійському грунтінародництва. Народники вбачали сільську общину основою майбутнього соціалізму.

Наприкінці XIX ст. виникають робітничі організації, які беруть на озброєння основну форму боротьби – страйки. У 1869р. на Грудецькому цукрозаводі в Подільській губернії відбувся перший страйк. Марксистські гуртки та організації, що виникають у цей час, намагаються з'єднати свою ідеологію з робітничим рухом.

Консолідація суспільних течій і рухів привела до виникнення політичних партій, як найвищих форм політичного руху. Строкатість національного складу населення (осілість єврейства, заселення росіянами півдня і сходу), асиміляція і обрусіння українців, негативно позначились на формуванні й діяльності перших політичних партій. РСДРП, БУНД і есери, що мали значний вплив, були російсько-єврейськими за своїм складом. Вони боролись за встановлення демократичного устрою в Росії, нехтуючи національними інтересами українського народу, вороже до нього ставились.

Перша українська політична партія Наддніпрянщини виникає у 1900р. у Харкові – Революційна українська партія (РУП). Майже одночасно виникло ще кілька невеликих за чисельністю, слабких організаційно українських партій: Народна українська партія (1902р.), Українська соціал-демократична спілка (1904р.), Українська демократична партія (1904р.) та інші. Незважаючи на розбіжності, різні спрямування (радикалізм, поміркованість, консерватизм), практично всі українські партії відстоювали у 1905-1907 рр. ідею автономії України у складі Росії, намагались активно використовувати трибуну Державної думи.

 

31. Скасування кріпосного права в Наддніпрянській Україні

У середині XIX ст. розпад кріпосницько-феодальної системи господарства прискорився. Новий російський цар Олександр II 30 березня 1856 р. проголосив курс на проведення реформ. 19 лютого 1861 р. Олександр II підписав «Маніфест» про скасування кріпосництва і " Положення про селян, звільнених від кріпосної залежності". Селяни-кріпаки, що доти були власністю поміщиків, отримували особисту свободу. За садиби й польові наділи вони мали вносити викуп. Селянам дозволялося без сплати мита торгувати, відкривати фабрики та різні промисли, підприємства, займатися ремеслом за місцем проживання, вступати до гільдій і торговельних організацій. Крім того, були опубліковані різні «Додаткові правила»:

1) ліквідація особистої залежності селян від поміщиків, їх особисте звільнення і створення органів селянського управління;

2) наділення селян землею і визначення за неї повинностей;

3) викуп селянських наділів.

 

32. Буржуазні реформи др.. половини ХІХ ст.

У другій половині ХІХ ст. в Російській імперії відбулася заміна феодальної соціально-економічної формації капіталістичною.

В Україні, як і в центральних районах Росії, утвердження нового капіталістичного соціально-економічного устрою означало активний розвиток усієї промисловості, сільського господарства, торгівлі. В 60—70-х роках ХІХ ст. царський уряд Росії провів державні реформи з метою пристосувати самодержавний лад Російської імперії до потреб капіталістичного розвитку. Реформи торкнулися різних напрямків суспільно-політичного життя. У різні роки були проведені:

селянська реформа 1861 року;

земська реформа 1864 року;

міська реформа 1870 року;

фінансова реформа 1864 року;

судова реформа 1864 року;

шкільна реформа 1860—1964 років;

військова реформа 1864—1874 років;

поліцейська реформа та інші.

Але вони були непослідовними і зберігали основні дореформені вищі й місцеві установи, існуючи порядки. А у 80-х — на початку 90-х років була здійснена низка контрреформ, які значною мірою ліквідували найпослідовніші буржуазні реформи.

33. Розвиток капіталістичних відносин в українських землях у 2й половині ХІХ ст. Промисловий переворот

За 40 років, від 1861 р. до 1900 р. — внаслідок швидкого розвитку буржуазних відносин, як в економічній, так і в інших сферах спостерігаються великі зміни. Порівняно з феодальною епохою суспільний прогрес відбувався дуже швидко. Якщо у 1869 р. в Україні налічувалось 3712 фабрик і заводів, то у 1900 р. їх стало 5301. На протязі 1866—1878 рр. по території України прокладено більш як 4, 5 тис. верст (4 801 км) залізничної колії, і на кінець XIX століття загальна довжина залізниць досягла.17 % від залізничної мережі Росії. Перша залізниця на Україні стала до ладу у 1865 р. Вона зв’язала місто Балту з Одесою і мала протяжність у 219 верст (233.6 км). До кінця XIX ст. Україна вийшла на одне з перших місць в імперії і за рівнем концентрації промислового виробництва. Від загальної кількості 25327 підприємств гірничодобувної та обробної промисловості (що була в Росії у 1900 р.) на долю України припадало більше 5 тисяч, тобто майже 20 %. На них працювало близько 300 тисяч робітників, або 14 % від їх чисельності по всій імперії і виготовлялось продукції на 556 744 тис. крб., що складало 17 % вартості продукції всіх загальнодержавних обсягів. В Україні видобувалося понад 51 % чавуну, близько’половини сталі і прокату, понад 65% кам’яного вугілля. Крім того, Україна, давала 99, 5% коксу, 100% ртуті, 63% соди, 71% цукру.

Промисловий переворот в Україні відбувався у два етапи: 20 – 40-ті ХІХ ст. (перший етап) і 60 – 80-ті рр. ХІХ ст. (другий етап).

Перший етап промислового перевороту пов’язаний з якісними змінами у промисловому розвитку України. Зросла кількість мануфактур, чисельність найманих робітників. Почали використовуватися механічні робочі машини, зросла зацікавленість поміщиків і купців у збільшенні виробництва і підвищенні його ефективності. Промисловий переворот в Україні розпочався з харчової промисловості, а саме цукроваріння. Машинна індустрія у цій галузі сформувалася з вотчинних цукрових мануфактур (так званих " парових" заводів). У вироб­ницт­ві цукру почали застосовувати гідравлічні преси і парову техніку для по­дрібнення цукрових буряків, випарювання і згущення цукробуряко­вого соку.

Другий етап промислового перевороту відбувся після скасування кріпацтва. Звільнені з кріпацтва селяни отримали деякі права: купівлі-продажу рухомого й нерухомого майна, вести не тільки присадибне госпо­дарство, але й займатися торгівлею, відкривати промислові підприємства. Внаслідок цього капіталістичні підприємства повністю утвердилися на українських землях. У 1860-х – на початку 1880-х рр. відбулися структурні зміни у промисловості України. Гуральництво, суконна та інші колись високорозвинені галузі поміщицької промисловості почали займати другорядні позиції (або занепадали чи ліквідовувалися), натомість зросла роль кам’яно­вугільної промисловості, посилено розвивалися металургія і сільськогосподарське машинобудування.

34. Починаючи з сер. XIX ст., у Західній Україні крізь залишки феодалізму пробивалися паростки соціального прогресу. Помітне пожвавлення в економіці почалося наприкін. 60-х — на поч. 70-х років. Та лише в 70—80-ті роки відбулося становлення фабрично-заводської промисловості, хоча й тоді з 869 підприємств Східної Галичини більшість були дрібними, на яких було зайнято по 5—10 робітників. Дрібні підприємства переважали також на Буковині та в Закарпатті. Провідними були борошномельна, лісопильна, нафтова галузі, де до сер. 90-х років завершився промисловий переворот.Названі вище галузі виробництва у Галичині стимулювали залізничне будівництво. У 60-ті — на поч. 70-х років західноукраїнські землі отримали залізничне сполучення із Заходом, яке здійснювалося не тільки з економічних, а й з воєнно-стратегічних міркувань. Згодом воно з'єднало Львів з українськими землями, що входили до складу Росії. До поч. 1901 р. довжина залізниць досягла 3859 км, що сприяло розвиткові торгівлі й промисловості. Наприкінцi XIX ст. почали розвиватися металообробна та машинобудівна галузі промисловості, хоч і на низькому технічному рівні.Проте Західна Україна залишалася землеробською. У сільському господарстві почали застосовувати нову техніку, вирощувати нові культури, використовувати вільнонайману працю, розвивати торгове тваринництво та зернове господарство. Земля, як і раніше, була зосереджена в руках поміщиків і селян, які розбагатіли. У Східній Галичині налічувалося 80 % дрібних селянських господарств, на Буковині — 87 %. Схожа картина спостерігалася і в Закарпатті. Селяни сплачували непосильні викупні платежі, витрачали великі кошти на тривалі судові процеси заліси й пасовиська, пропінацію. Економічний тягар значно посилювали також прямі та непрямі податки, різноманітні повинності. Погіршували непросту ситуацію й корчми, що стали неодмінним атрибутом західноукраїнських сіл.Становище селянства Західної України значно погіршилося внаслідок економічної кризи 70—80-х років XIX ст. Зокрема, Галичина за смертністю населення посідала перше місце в Європі. Тому не дивно, що впродовж усього пореформеного періоду не припинялася боротьба селян за свої права. У Східній Галичині й Північній Буковині відбувся 871 селянський виступ. Селяни використовували такі форми боротьби: відмову працювати у поміщицьких маєтках, страйки, збори, захоплення поміщицьких земель, втечі, підпали. Важким було становище робітників. Тривалість робочого дня, розмір заробітної плати, умови праці та життя залежали від підприємців. Хоч у 1885 р. австро-угорський уряд видав закон про обмеження робочого дня 11 год. насправді він тривав Значно довше. Зарплата західноукраїнських робітників була найнижчою в імперії. До того ж жіночу та дитячу працю, яку Досить широко використовували у промисловості краю, оплачували наполовину менше за чоловічу. У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях міцніє робітничий рух. Перший організований виступ робітництва відбувся в січні 1870 р. Сто львівських друкарів провели 7-денний страйк, який закінчився їх перемогою. На межі 70—80-х років поряд зі страйками використовуються демонстрації, збори, мітинги. Виникають нелегальні робітничі гуртки. Повільний розвиток економіки західноукраїнських земель, які залишились аграрно-сировинним колоніальним придатком, не міг повністю забезпечити робочими місцями населення краю. Це спричинило наприкін. XIX — на поч. XX ст. масову еміграцію. Серед основних її причин І. Франко називав перенаселення, пролетаризацію і пауперизацію більшості селян, злиденні заробітки робітництва. Лише протягом 1890—1914 рр. більш як 500 тис. галицьких українців емігрували до Канади, СІЛА, Південної Америки. Великих масштабів сягнула сезонна заробіткова еміграція в країни Європи. У Закарпатті кількість емігрантів набагато перевищувала природний приріст населення. Одним з не багатьох чинників, який позитивно впливав на економічний розвиток західноукраїнського регіону, був своєрідною формою економічної самооборони місцевого населення, стала кооперація. Перше західноукраїнське кооперативне товариство — торгове підприємство " Народна торгівля" було організовано у 1883 р. у Львові. Важливою подією стало заснування в 1899 р. товариства " Сільський господар". Найчисленнішими серед кооперативів були кредитні спілки, які надаючи 10-відсоткові позики, швидко витіснили більшість лихварів. Усього перед Першою світовою війною на західноукраїнських землях налічувалося 1500 різних кооперативів.

 

35. Громади та їх культурно – просвітительска діяльність

1861 р. розпочався новий етап національно-визвольного руху в Україні. У цьому році було утворено напівлегальний гурток української інтелігенції та патріотично настроєного студентства – «Громаду». Серед громадівців існувало дві течії: демократично-ліберальна, яку представляли В. Антонович, Брати Рильські, П. Чубинський та радикально-демократична, до складу якої входили В. Синьогуб, брати Потоцькі. Громади діяли в Києві, Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові, Катеринославі. У 1863-1864 pp. в умовах переслідування та арештів Громади припинили своє існування, а відновили свою діяльність на початку 70-х років. Визнаним лідером громадівського руху був видатний український історик, археолог, етнограф Володимир Боніфатієвич Антонович (1834-1908 pp.). Він був автором чисельних праць з історії України, визначним спеціалістом в історії козаччини. Вклад Антоновича в українську історичну науку неоціненний.

 

36. Участь українців у загальноросійських суспільно – політичних руках у др. пол. ХІХ ст..

У червні 1853 р. Росія розв'язала ганебну, чужу для народів, які її населяли, війну з Туреччиною. Україна вкотре стала основною базою забезпечення ведення бойових дій. З міського й сільського люду формувалися кавалерійські та піхотні полки. Тільки Полтавщина виставила 9, 5 тис. ополченців. Промислові підприємства Києва, Луганська, Миколаєва, Одеси, Шостки, Херсона постачали зброю, боєприпаси, спорядження, забезпечували їх транспортування. Сотні тисяч голів худоби, значну кількість продовольства було реквізовано для потреб армії. Це, а також неврожаї та епідемія холери вкрай погіршили становище українських селян. Кримська війна завершилася нищівною поразкою Росії. За Паризьким договором (березень 1856 р.) їй заборонялося тримати військові кораблі на Чорному морі та будувати на його узбережжі укріплення. Південна Бессарабія і землі в гирлі Дунаю залишилися під протекторатом Туреччини. У повоєнний час селянство України продовжило антикріпосницьку боротьбу. Приводом стали чутки про заселення кріпаками Кримського півострова й матеріальну допомогу переселенцям. Так званий похід " у Таврію за волею" охопив улітку 1856 р. всю Лівобережну й Південну Україну. Десятки тисяч селян вирушили до Криму. Відбулися криваві сутички з військами, які стали їм на перешкоді. У другій половині XIX ст. національно-визвольний рух в Україні активно розвивається, підноситься на якісно вищий рівень. Наприкінці 50-х років у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах виникають напівлегальні суспільно-політичні організації - так звані громади, їхні ідеологи - В. Білозерський, М. Костомаров, Т. Шевченко - згуртовують навколо себе патріотично налаштовану інтелігенцію і студентську молодь. Громади розгортають культурно-просвітницьку роботу серед народу, пробуджуючи його національну свідомість. Перша така громада виникла в Київському університеті з таємного гуртка " хлопоманів", учасники якого - В. Антонович, Б. Познанський, Ф. Панченко, Т. Рильський, А. Свидницький - " ходили в народ", поширюючи серед селян ідеї соціального й національного визволення. Внаслідок репресій та арештів 1860-1861 pp. гурток " хлопоманів" перестав існувати. Але активні його члени разом зі студентами М. Драгомановим, І. Касяненком, братами Синьогубами й П.Чубинським створили нове таємне товариство - " Українську громаду", що пропагувала національну ідею переважно в недільних школах, де навчалися робітнича молодь і діти зубожілих міщан. У бібліотеках учні знайомилися з творами Т. Шевченка, І. Котляревського, Марка Вовчка та інших українських письменників. Для згуртування патріотичних сил і пропаганди національно-визвольних ідей у Петербурзі було створено українське видавництво. Воно друкувало твори І. Котляревського, П. Куліша, Т. Шевченка, Марка Вовчка. Там же виходив у 1861-1862 pp. перший в імперії український громадсько-політичний і літературно-мистецький журнал Основа, де публікувалися праці з історії та культури України, а також дослідження соціально-економічного характеру. Об'єднавши навколо себе передову інтелігенцію, часопис " Основи" став ідейним центром визвольного руху. Царські реформи 60-х років XIX ст. не поліпшили матеріального становища більшої частини українського селянства, що жила в злиднях і темряві. Водночас сотні патріотично налаштованих інтелігентів, у тому числі й жінки, зокрема С. Русова (згодом - відомий педагог), вирушали в села як вчителі та фельдшери, допомагали хворим, досліджували життя і побут селян, навчали їх грамоти. Чимало праць з етнографії та фольклористики підготували П. Литвинова і О. Пчілка. 1875 р. в Одесі утворюється " Південноросійський союз робітників", який був першою робітничою організацією в усій Російській імперії. 1871 р. в Україні з'являється перша книга К. Маркса, видана професором київського університету М. Зібером. 1872 р. український вчений С. Подолинський зустрічався з К. Марксом і Ф. Енгельсом. Наприкінці 80-х років виникають марксистські гуртки і організації в Києві, Катеринославі, Харкові. З 1895 р. в Україні діяли комітети петербурзького " Союзу боротьби за визволення робітничого класу", який створив російський марксист В. Ульянов (Ленін). 1898 р. відбувся перший з'їзд соціал-демократів, з дев'яти делегатів якого чотири прибули з України. З'їзд проголосив створення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП). У липні 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуев таємним циркуляром заборонив видання наукових, релігійних і педагогічних праць на " малороссийском наречии", бо, як зазначалося в цьому документі, " української мови не було, нема і не може бути". Українською дозволялося друкувати лише твори художньої літератури. Отже, в другій половині XIX ст., незважаючи на жорсткі переслідування, український національний, весь суспільний рух все більше набував політичного характеру, виникли перші політичні партії в Україні. Найбільшого розвитку визвольний рух набув на Галичині, в якій були створені умови для повсюдного його поширення.

37. Суспільно-політичний рух в українських землях Австро-України. Народівці. Мсоквофіли.

У західноукраїнських землях український національний і громадсько-політичний рухи набули більшого розмаху після конституційних реформ в Австрійській імперії в 60-х pp. Ці реформи посприяли розквіту національного життя багатьох народів, у тому числі й українського. Утвердження парламентаризму поступово змінювало суспільну психологію. Населення з мовчазних підданих перетворювалися на повноправних громадян, які підтримували владу. Уперше в історії було запроваджено рівність усіх народів Австрійської імперії. У 60-ті pp. XIX ст. внаслідок фактичної заборони української мови в Російській імперії посилився наплив українського письменства у Галичину, що значно активізувало тут процеси національного самовизначення. Але західна Україна якби розділилася на дві сперечающися групи: Народовців та Москвофілів (Русофілів).

Рух народовців виник на основі ідей національного відродження, сформульованих «Русской троецей» і Кирило-Мефодіївським братством, і сформувався під впливом творчості Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова. Лідерами народовців були Василь Барвінський, Ю. Романчук, В. Навроцький, О. Огоновський, А. Вахнянин. Ними проводилася широка науково-просвітня робота. Зокрема, з їхньої ініціативи в 1864 р. у Львові було засновано перший український театр, у 1861 р. - культурно-освітню організацію «Руська бесіда», у 1861 p.- «Просвіту».

Засновниками і лідерами москвофільства були Д. Зубрицький, Б. Дідицький, М. Малиновський, А. Добрянський. Воно було породжено складними умовами національного життя в Австро-Угорщині. Спочатку москвофільство мало культурницьке спрямування, виступаючи за те, щоб літературною мовою в Галичині стала російська. Однак поступово воно стало набирати політичного забарвлення, пропагуючи ідеї про етнічну тотожність росіян, українців і галицьких русинів, заперечуючи існування українців як нації, стверджуючи необхідність об'єднання всього слов'янства під патронатом Росії.

 

38. Економічна криза 1900 – 1903 р

Наприкінці XIX ст. почалася світова економічна криза. Наддніпрянська Україна, яка в 60-90-х роках XIX ст. переживала період прискореної індустріалізації, наприкінці 90-х років XIX ст. відчула перші ознаки економічного спаду. Найбільш виразних форм криза набула в 1900—1903 рр. Вона охопила найрозвиненіші галузі промисловості України — металургійну і кам'яновугільну. Швидко знижувалися ціни на залізо, чавун, вугілля. Багато металургійних і гірничорудних підприємств припинило роботу. Криза охопила частково легку і харчову промисловість, у тому числі й цукрову, а в Західній Україні — нафтовидобувну. Криза сприяла розоренню слабкіших і привела до подальшої концентрації сильніших й утворення на їх основі монополій. Криза 1900–1908 рр. в українських губерніях Наддніпрянщини, порівняно з російською і загальносвітовою, була глибшою і тривалішою. Це пояснюється особливостями індустріалізації України. Металургійна і кам'яновугільна промисловість Наддніпрянщини дуже залежала від державних замовлень, зокрема на метал для залізничного будівництва, яке в цей час скоротилося. Попит на продукцію цукрової промисловості також знизився.

 

39. Створення політичних партій в Україні в кінці ХІХ на початку ХХ століття


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.011 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал