І. Суть та загальні риси світового господарства.

На сучасному етапі у світовому господарстві існує близько 260 держав, у яких проживає понад 5, 5 млрд. населення, 5 тисяч народів, 2796 мов, біля 300 найменувань національних грошей, 350 виборчих систем. Всі країни різняться між собою за рівнем економічного розвитку, належністю до певних соціальних, політичних систем тощо. За економічними критеріями розрізняють:

· індустріально розвинуті країни (США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Японія, Великобританія, Німеччина, Франція, Швеція, Данія, Люксембург, Норвегія, Ісландія, Швеція, Бельгія, Нідерланди, Фінляндія, Австрія, Італія). До них також відносять так звані нові індустріально розвинуті країни – деякі країни південно-східної Азії: Сінгапур, Китай, Південна Корея, які за останні десятиліття здійснили гігантський стрибок у своєму економічному розвитку, обігнавши за його темпами навіть найбільш розвинуті держави.

Світове господарство – це сукупність національних економік, які беруть участь у міжнародному поділі праці та взаємодіють через систему міжнародних економічних відносин.

Далі курсанти повинні розглянути об’єктивні передумови виникнення світового господарства:

1) тривалий історичний процес;

2) еволюція продуктивних сил;

3) еволюція сім’ї, держави і власності;

4) поглиблення міжнародного поділу праці;

5) розвиток суспільного виробництва;

6) включення економік країн у загальну систему світових господарських зв’язків.

Вони повинні також запам’ятати, що світове господарство склалось на кінець ХІХ та початок ХХ ст.

В своєму розвитку світове господарство пройшло ряд етапів:

1) остання третина ХІХ – 20-ті рр. ХХ ст. – поєднання ринкових відносин з позаекономічним примусом у відносинах метрополій і колоній;

2) 20-ті рр. ХХ ст. – до кінця 80-х рр. ХХ ст. – розвиток світового господарства характеризується історичним протистоянням двох систем – переважно ринкової і переважно командної, розвитком ринкових відносин, крахом колоніальної системи;

3) з початку 90-х рр. – до наших днів – відбувається перехід до соціально орієнтованого ринкового господарства, рисами якого є інтернаціоналізація економіки, широкий доступ до інформації, поширення нових технологій, краща пристосованість до співробітництва.

У розвиткові світового господарства за функціональними ознаками виділяють декілька етапів:

1) етап світової торгівлі (1870-1950 рр.) – абсолютна перевага зовнішньої торгівлі в міжнародних економічних зв’язках; відсутність стійких зв’язків та нееквівалентність обміну; світова платіжна система ґрунтувалася на золотому стандарті, була негнучкою і обмежувала зростання обміну ресурсами між країнами, що призводило до світових фінансових криз.

2) етап іноземних інвестицій (1951-1980 рр.) – активний розвиток іноземного інвестування; виникнення нових форм зовнішньоекономічних зв’язків (купівля-продаж інформації, інтелектуальної власності); розвиток промислової кооперації; створення міжнародних економічних організацій; роль світових резервних коштів виконують так звані спеціальні права запозичення; система розрахунків між країнами стала багатовалютною і гнучкою.

3) етап економічної інтеграції (1981-до тепер) – активний розвиток економічної діяльності за кордоном; з’явилася велика група слабоконвертованих і м’яких валют; збільшилась кількість кран-членів МВФ; остаточно сформувався і почав функціонувати Європейський валютний союз тощо; зміни структури світової економіки супроводжувалися таким подіями, як розпад СРСР, утворення перехідних економік у країнах соціалістичної центрально-планової орієнтації.

Які ж основні риси в цілому притаманні сучасному світовому господарству:

1) його цілісність;

2) нерівномірність розвитку;

3) зростання економічної взаємозалежності між національними господарствами сприяє вирівнюванню економічного розвитку;

4) стан навколишнього середовища, загроза екологічної катастрофи вимагають переходу до скоординованого використання продуктивних сил;

5) у світовому господарстві діють загальні економічні закони (вартості, попиту і пропозиції).

За сучасних умов світове господарство все більше набуває ознак цілісності, що на сучасному етапі переростає в процес глобалізації. Глобалізація – це процес зростання взаємозалежності країн внаслідок зростання масштабів та обсягів міжнародних економічних відносин на основі інформаційних та комунікаційних технологій.

Цілісність (глобалізація) світового господарства зумовлюють такі фактори:

1) прагнення народів світу вижити за умов нарощування ядерних потенціалів;

2) розгортання НТР і необхідність об’єднувати зусилля країн для використання її досягнень;

3) інтернаціоналізація господарського життя, міжнародний поділ праці;

4) об’єднання зусиль країн для розв’язання глобальних проблем (екологічних, продовольчих), надання допомоги в екстремальних ситуаціях (ядерні аварії, землетруси), створення міжнародного інформаційного банку даних.

У сучасному світовому господарстві простежуються такі напрямки: максимальний розвиток промисловості, зокрема переробної, з використанням найновіших досягнень науки і техніки, переважає товарний тип господарства, орієнтованого на ринок, де панує приватна власність, продуктивні сили спрямовані на розвиток науково-технічного прогресу, інформаційних технологій і послуг. Найголовніші галузі суспільного виробництва – послуги, які асоціюються з екологічними, економічними і соціальним факторами виробництва. Усе це підпорядковано інтересам суспільства, природи, людини. Основне багатство – духовні цінності.

Жодна з сучасних країн не може ефективно просуватися по шляху економічного прогресу без інтеграції зі світовим господарством. Стан національної економіки дедалі більше залежить не від внутрішніх, а від зовнішніх виробничих факторів, у тому числі міжнародного поділу праці, загального світового науково-технічного розвитку, наявності сировинних ресурсів.

Матеріальною основою світового господарства виступає міжнародний поділ праці (МПП), під яким розуміється спеціалізація країн на випуску певного виду продукції чи послуг з метою продажу в інших країнах. Міжнародний поділ праці – це вищий ступінь розвитку суспільного територіального поділу праці між країнами, основа міжнародної торгівлі та світового господарства в цілому. Міжнародний поділ праці здійснюється з метою підвищення ефективності виробництва, економії затрат суспільної праці, раціонального розміщення продуктивних сил. Завдяки ньому країна може підвищувати ефективність своєї національної економіки. Це зумовлено тим, що:

· кожна країна обирає таку спеціалізацію економіки, яка дає їй змогу найраціональніше використовувати свої ресурси, а отже збільшувати загальний обсяг виробництва;

· в межах міжнародного поділу праці кожна країна зосереджується на створенні тих речей і послуг, виробництво яких обходиться їй дешевше, і відмовляється від виробництва тих, які дешевше обходяться в інших країнах. В результаті кожна країна отримує через світовий обмін повний обсяг необхідних благ за нижчими цінами;

· участь у міжнародному поділі праці спричиняє прискорення розвитку науки і техніки в кожній окремій країні, стимулює впровадження нових технологій, підвищення якості продукції до світового рівня.

Спочатку визначальними факторами МПП були природні фактори: відмінності між країнами в наявності природних багатств, ґрунтово-кліматичні умови, географічне положення, розміри трудових ресурсів. Але в другій половині 20 ст. в умовах НТР головним фактором формування МПП стає науково-технічний прогрес, рівень розвитку продуктивних сил у різних кранах, стан їх науки і техніки.

Відомі дві форми міжнародної спеціалізації: міжгалузева і внутрішньогалузева.

Міжгалузева спеціалізація орієнтується на виготовленні окремих видів промислової продукції. Прикладами можуть бути Японія, США, Південна Корея, які спеціалізуються на виготовленні автомобілі;, Швейцарія, відома на весь світ випуском годинників тощо. Всі вони орієнтують своє виробництво не тільки на національні, але й на міжнародні економічні потреби. Стрімкий розвиток науково-технічного прогресу зумовлює перехід від міжгалузевої до внутрішньогалузевої спеціалізації. Остання поділяється на такі види:

· предметна;

· подетальна;

· технологічна;

· наукова.

Предметна спеціалізація - передбачає створення виробів певного типу і розміру. Наприклад, США спеціалізується на випуску потужних гусеничних тракторів, Німеччина –колісних тракторів малої потужності.

Подетальна спеціалізація – це випуск не готової продукції, а її частин – вузлів, комплектуючих деталей, двигунів тощо – для автомобілебудування, авіаційної промисловості тощо.

Технологічна спеціалізація полягає в розміщенні на території країни ланок виробництва певного товару. Наприклад, значна частина операцій, пов’язаних з виготовленням телевізорів та іншої радіоапаратури, виконується на заводах, розміщених у країнах Південно-Східної Азії.

Наукова спеціалізація це спеціалізація на окремих видах наукової діяльності. Як правило вона неможлива без об’єднання зусиль дослідницьких інститутів різних країн, оскільки сучасні наукові пошуки потребують концентрації значних матеріальних, фінансових і трудових ресурсів.