Безпосередні конфлікти. Пікові події «війни».

Апогеями «холодної війни» можна вважати Берлінську та Карибську кризи. Ці події поставили наддержави-суперниці на межу безпосереднього військового та ядерного конфлікту, що в свою чергу могло спричинити нову світову війну, яка б виявилась більш руйнівною ніж попередні та й негативні наслідки були б значно іншими. Напевно, саме ці непередбачувані наслідки ядерної війни спонукали лідерів СРСР та США врегулювати конфлікти не застосовуючи свої військові потенціали, але й не втрачаючи провідних позицій на міжнародній політичній арені.

Масштабною подією загострення «холодної війни» була Берлінська криза 1958-1961 рр.

«Німецьке» питання залишалось головною європейською проблемою.

Статус Берліна від 1945 року, а особливо Потсдамська угода передбачали поділ німецької столиці на три західні окупаційні зони і одну радянську. Три західні зони являли собою капіталістичний осередок у самому серці Німецької Демократичної Республіки (далі – НДР), наслідком чого була постійна демонстрація контрасту між високим рівнем життя країн вільної економіки і злиднями в комуністичних країнах. Можливість такого порівняння спонукала багатьох громадян НДР скористатися з вільного проходу через кордон у Берліні для втечі до його Західної частини Берліна. Звідти можливо було літаком вилетіти до ФРН. З 1953 р. по 1961 р. включно 2 245 000 біженців залишили НДР, виїхавши на Захід. Населення цієї країни з 18, 3 млн чоловік у 1949 р. зменшилось до 17, 3 млн у 1958 р. Значна кількість емігрантів це були працездатні молоді чоловіки та жінки, що знайшли своє робоче місце на промислових об’єктах Західної Німеччини [21, с. 245].

27 жовтня 1958 р. керівник НДР В. Ульбріхт заявив, що західні держави порушили Потсдамську угоду, переозброївши Федеративну Республіку Німеччину (далі – ФРН) і, отже, не мають права залишитись у Берліні, який належить об'єднати, зробивши столицею комуністичної Німеччини. А вже 10 листопада 1958 р. у Москві М. Хрущов став на бік східнонімецької доктрини. За його словами, настав час покласти край окупаційному статусові Берліна: «Радянський Союз передасть суверенній Німецькій Демократичній Республіці функції, що нині виконуються у Берліні радянськими органами» [32, с. 465].

Західні держави, зокрема США, Великобританія, Франція і Західна Німеччина, одразу серйозно поставились до цієї кризи, адже у разі підписання сепаратного миру між СРСР та НДР, перший довірить другій контроль над шляхами до Західного Берліна. Тоді західні держави змушені будуть обговорювати свій доступ до Берліна з НДР, що фактично дорівнювало б її визнанню, або використати силу для забезпечення собі проїзду, але в такому разі СРСР пообіцяв військову допомогу НДР. Так могла виникнути загроза ядерної війни. Західна Німеччина вважала себе повноправною спадкоємницею всієї Німеччини і, напевне, вийшла б з Атлантичного пакту, членом-засновником якого була, якби союзники з НАТО поступились Радянському Союзові в питанні визнання НДР. Тож таке визнання було неможливе [32, с. 561].

Задля вирішення питання мирним шляхом зацікавлені сторони зібрались на нараду в Женеві 1959 р. Обговорення проблеми здійснювалося на нараді чотирьох міністрів закордонних справ (А. Громико від СРСР, К. Мюрвіль від Франції, К. Гертер від США і С. Ллойд від Великобританії). Від ФРН та НДР були присутні спостерігачі. Конференція не змогла вирішити проблему, бо два табори тільки зайвий раз підтвердили своє протистояння [1, c. 104].

У вересні 1959 р. М. Хрущов прибув до США. В одному з тостів під час бенкету в Білому домі М. Хрущов проголосив: «Ми вважаємо, що наша система найкраща, а ви думаєте, що ваша найкраща; але, звичайно, ми не повинні перетворювати нашу суперечку у відкриту боротьбу... якщо ми посваримось, то не тільки наші держави зазнають колосальних утрат, але й інші країни будуть втягнуті в знищення світу» [7, c. 193].

Однією з ухвал, на які погодились М. Хрущов з Д. Ейзенхауером, було скликання ще однієї конференції на найвищому рівні в 1960 р., на яку вони запросили британця Г. Макміллана і генерала Ш. де Голля. Втім, через розбіжності у поглядах сторін конференція в Парижі зазнала повного провалу [47, c. 157].

Після цього міжнародне становище ставало дедалі гіршим. М. Хрущов час від часу розпочинав розмову про можливість сепаратної угоди СРСР з НДР, але потім вирушив до Нью-Йорка, щоб узяти участь у вересні 1960 р. в Генеральній Асамблеї ООН, і там висловив звинувачення проти США, які, на його думку, підмінювали міжнародне право на бандитизм та підступність [63, с. 282].

Розв'язання берлінської проблеми, однак, стало можливим під тиском східнонімецького лідера В. Ульбріхта. Вночі з 12 на 13 серпня 1961 р. обмежений перехід з радянського сектора до трьох західних секторів Берліна був перекритий, і східнонімецьке керівництво розпочало будувати мур, оснащений колючим дротом. Звичайно, у таких діях комуністичної пропаганди таїлася й велика для неї небезпека. Замах на особисту свободу з розділенням багатьох родин відвертав значну частину світової громадськості від НДР. Але в практичному плані Берлінський мур, унеможливлюючи втечу східних берлінців до Західного Берліна, припиняв згаданий вище дренаж населення, такий шкідливий для східнонімецької економіки. Фактично еміграцію було зупинено. 13 серпня 1961 р. країни члени Варшавського договору схвалили постанову НДР [25, с. 153].

На 28 жовтня 1961 р. американці намітили акцію по знищенню прикордонних загороджень, що розділили Берлін. Військова розвідка Радянського Союзу завчасно одержала інформацію про точний час і місце початку операції, крім того, західноберлінський аеродром Тепмельгоф був повністю блокований радянськими винищувачами, які нікому не дозволяли злітати і сідати. На відміну від кризи 1948 р., на підтримку ззовні американським військам в Західному Берліні розраховувати не доводилося. Під ранок по команді з Москви радянські війська відступили. Американські танки і бульдозери також відступили. Цим протистоянням закінчилася берлінська криза. Захід де-факто визнав кордони НДР [24, с. 565].

Берлінська криза показала, шо ніхто не хотів поступатися, але й ніхто не хотів зриватися за грань ядерної війни. Звичайно, створення Берлінської стіни привело не до зміцнення міжнародних відносин, а негативно позначилися на їхньому розвитку в Європі і в усьому світі. Налагодження відносин було відкладено ще на кілька років.

Розуміючи, що мета «об’єднання Берліну» стала недосяжною, М. Хрущов у січні 1963 р. оголосив, що «успіх», пов'язаний із спорудженням Берлінської стіни, зробив сепаратний мирний договір з НДР непотрібним. Остаточно конфлікт вдалося урегулювати 3 вересня 1971 p., коли СРСР, Франція, Велика Британія і США підписали міжнародний договір, в Західному Берліні в послом СРСР в НДР П. Абрасімовим, послом США, послом Великобританії і послом Франції в ФРН. Угода набула чинності 3 червня 1972 року й врегулювала ряд питань, що стосуються міжнародного статусу міста. Цією угодою було знято напруженість, що виникла після зведення Берлінської стіни [24, с. 568].

Найбільш загрозливою подією «холодної війни», її піковим моментом стала Карибська криза у жовтні 1962 р.

Революційні події на Кубі кінця 1958 – січня 1959 рр. показали, що поняття зони впливу перестає віднині бути географічним. Кубинська революція відбулася незалежно від будь-яких значних починань радянської політики і поступово створила в зоні американського впливу «соціалістичну державу», відносини з якою у США складалися чим далі, тим гірше. Радянський уряд скористався з політичних обставин і Куба на початку 60-х років стала джерелом великого конфлікту [35, с. 77].

Після невдалої операції у затоці Свіней 14 – 19 квітня 1961 р. (військова операція, з 1960 року готувалася урядом США з метою повалення уряду Фіделя Кастро на Кубі), Д. Кеннеді вирішив бути обережнішим у своїй політиці. Головним завданням стало перешкоджання розповсюдженню комунізму кастрівського зразка в Західній півкулі. Для цього треба було передусім ізолювати Кубу і зміцнити антикомуністичний режим в інших латиноамериканських країнах. Про це йшлося на двох панамериканських конференціях, які відбулись у Пунта-дель-Есте в Уругваї в січні 1962 р. [24, с. 572]. Після подій у затоці Свіней багато хто з американців ставив перед собою питання, чи не слід узагалі покінчити з режимом Фіделя Кастро. А це можливе лише шляхом воєнної окупації. Однак такі дії могли тепер стати небезпечними через обіцянку допомоги Кубі з боку СРСР.

Згідно з даними опитування, проведеного влітку 1962 р., 61% американців вважали, що військова операція проти Куби призвела б до війни з СРСР, а 69% висловилися взагалі проти вторгнення. Тож Д. Кеннеді відмовився навіть від блокади. Звичайно, залишалося ще ембарго, тобто американські продукти не експортувалися більше на Кубу, але блокада означала б, що військові кораблі мали відрізати Кубу від інших країн. У цьому разі загроза радянської інтервенції була б не меншою, ніж у разі вторгнення. Сам Ф. Кастро вважав загрозу вторгнення реальною. І деякі заходи американців посилювали його занепокоєння: постійне обстеження території Куби літаками-розвідниками У-2, призов 150 тис. резервістів, дозвіл кубинським біженцям записуватись до американської армії, великі маневри американської армії у Карибському басейні. Нарешті, 3 жовтня 1962 р., спільна резолюція двох палат Конгресу у Вашингтоні підтвердила, що США залишаються вірними доктрині Монро, яка полягала в забороні будь-якого втручання неамериканських країн в американські справи. Конгрес передбачав необхідність застосування сили проти підривних або агресивних дій інших країн у Західній півкулі. У відповідь Ф. Кастро звернувся до СРСР по допомогу. Влітку 1962 р. Р. Кастро і Е. Гевара поїхали до Москви. Вони наполягали, щоб Радянський Союз ужив заходів, завдяки яким Куба стала б неприступною для «американської агресії» [61, с. 83]. М. Хрущов погодився, і на Кубу прибули радянські фахівці й відповідні матеріали та розпочалися таємні роботи для спорудження ракетних баз.

Через день після розвідки, проведеної 14 жовтня літаком У-2, Д. Кеннеді отримав інформацію про роботи, розпочаті на Кубі радянськими фахівцями. У радянсько-кубинському комюніке від 2 березня 1962 р, сказано, що CРСP постачатиме зброю та надсилатиме військових інструкторів на Кубу, але всі надіялися, що не йшлося про озброєння наступального характеру.

Найбільш вірогідним способом розв'язання проблеми з боку США могла бути часткова блокада Куби з метою перешкодити надходженню туди радянської ядерної зброї. Водночас можна було поставити ультиматум радянській стороні щодо припинення будівництва пускових установок [35, с. 81].

Президент Д. Кеннеді сповістив деталі своєї ухвали, яка включала блокаду і ультиматум спершу головним союзникам Куби, потім радянському урядові. Він дістав цілковиту підтримку Г. Макміллана від Великобританії, генерала Ш. де Голля від Франції, поінформував також Організацію американських держав та Організацію Об'єднаних Націй. Фото, одержані з борту літаків У-2, було опубліковано у цілому світі. Статистичне опитування показало, що 80% американців виступають за політику блокади і схвалюють постанову Д. Кеннеді [24, c. 575].

М. Хрущов цілком усвідомлював небезпеку, ядерної війни. Після ухвали президента США, негайно відбувся обмін листами між ним та Д. Кеннеді. Радянські судна, перебуваючи вже в Атлантичному океані, дістали наказ розвернутися. Вони так і не зустрілися з американським флотом. 26 жовтня М. Хрущов запропонував через посередників урегулювати конфлікт на таких умовах: Радянський Союз виводить з Куби ракетне обладнання під контролем спостерігачів ООН і зобов'язується не поновлювати його встановлення на кубинській території. В обмін на це американці зобов'язуються ніколи не вводити війська на Кубу. За таких обставин СРСР уникав ганьби, оскільки, принаймні офіційно, встановлення пускових установок на Кубі мало на меті лише захист цієї маленької країни від можливого вторгнення могутнього сусіда. Д. Кеннеді схвалив урегулювання конфлікту на основі радянських пропозицій. Одразу ж і М. Хрущов повідомив, що приймає контрпропозиції президента США [59, с. 177].

28 жовтня вождь СРСР заявив, що завдяки зобов'язанню американців не вводити війська на Кубу «причини, які наштовхнули нас на надання цієї допомоги, тепер усунено» [24, с. 576].

В цілому США виграли найістотніші позиції, тож їх престиж, особисто в Латинській Америці, значно зріс. Але це був другорядний аспект проблеми. Ракетний конфлікт на Кубі став, можливо, найважливішою датою від 1945 р. в історії світової дипломатії. Президент США Д. Кеннеді засвідчив силу свого характеру, свої здібності і водночас свою миролюбну волю. З іншого боку, теорія залякування збереглась у політиці США, була її доктриною. Тут її було випробувано на ділі. Після 22 жовтня 1962 р. в світі більш не сталося жодного конфлікту, що загрожував би можливістю ядерної сутички.

Події з ракетами на Кубі переконали американських керівників у ефективності їхньої нової ядерної стратегії. Стратегія ця, вироблена 1961 р. міністром оборони Р. Макнамарою, дістала назву «градуйованого залякування» [32, c. 488]. Це означало, що напад із застосуванням звичайної зброї належало відбивати за допомогою такої самої звичайної зброї; те саме стосувалося використання супротивником тактичної та стратегічної зброї, супротивник використовував тактичну ядерну зброю, належало відповісти застосуванням подібної зброї. Головна проблема полягала в тому, щоб знати, чи ескалація напруги може бути припинена. Здається, у Радянському Союзі дуже довго не вірили в таку можливість. Однак установлення прямого засобу комунікації між Вашингтоном та Москвою – «червоного телефону» показало, що така можливість не виключена [35, c. 82].

Отже, «Німецьке питання», що не було вирішене після Другої світової війни та соціалістична революція на Кубі (1959 р.) і подальша активна співпраця країни з СРСР поставили світ перед загрозою нової, але вже ядерної світової війни. Події початку 1960-х рр. стали найбільш кризовим моментом холодної війни. Ні одна зі сторін не хотіла поступатися своїм впливом. Проте, розуміючи, що цей конфлікт приведе до знищення світу сторони намагалися знайти компроміс, який був знайдений у формі «берлінської стіни» та гарантії недоторканості Куби з боку США взамін на не розташування стратегічного радянського озброєння в Західній півкулі.