Близький та Середній Схід.

Близькосхідна криза. Близький Схід після другої світової війни не випадково стає об’єктом уваги провідних військово-політичних гравців. По-перше, цей регіон є місцем зосередження близько 80 % світових запасів нафти. По-друге, позиції Великої Британії і Франції, які домінували в регіоні після Першої світової війни, значно послабились. По-третє, постає проблема утворення єврейської держави. Об’єктивно СРСР і США були зацікавлені у винесенні палестинського питання на розгляд Організації Об’єднаних Націй. СРСР прагнув скористатись соціалістичними поглядами політиків, які стояли біля витоків Ізраїлю, а Сполучені Штати ставили на меті не лише заповнити вакуум сили в близькосхідному регіоні, але в умовах «холодної війни» намагались оточити СРСР системою військово-політичних союзів, орієнтованих на протистояння загрозі радянської експансії [41, c. 147].

Створення у травні 1948 р. в Палестині (за рішенням ООН) держави Ізраїль стало початком близькосхідного конфлікту.

За підтримки СРСР та США Ізраїль здобув перемогу у першій арабо-ізраїльській війні 1948-1949 рр. При посередництві ООН в 1949 р. були укладені двосторонні угоди про перемир'я, мир підписаний не був. Не були встановлені й кордони між Ізраїлем і сусідніми арабськими державами, лише проведені демаркаційні лінії. Не дивлячись на перемогу жодній із підтримуваних сторін, а саме США та СРСР не вдалося остаточно закріпитися у даному регіоні, оскільки Тель-Авів вміло маневрував між Сходом та Заходом [51, с. 202].

У війні на близькому сході 1956 р. Захід підтримував Ізраїль, соціалістичний блок – арабські держави. Після «Суецької кризи» відбулася інтернаціоналізація близькосхідного конфлікту, проявилося прагнення міжнародних військово-політичних союзів втручатися в перебіг подій у регіоні й впливати на нього. Арабські країни почали шукати підтримки і допомоги в СРСР, Ізраїль – у країн Заходу на чолі з США.

На початку 60-х років Ізраїль, користуючись підтримкою США, які оснастили його армію новітнім озброєнням, розпочав підготовку до нової війни. В свою чергу, Радянський Союз активно підтримував Єгипет, де президент Г. Абдель Насер розпочав соціалістичні перетворення. СРСР допоміг у переозброєнні єгипетської армії і направив до Єгипту своїх військових фахівців. Наслідком війни 1967 р. стало приєднання до Ізраїлю західного берега р. Йордан, сектору Газа і Синайського півострова, східної частини Єрусалима, Голанських висот, які належали раніше Сирії [14, c. 222].

6 жовтня 1973 р. розпочалася четверта арабо-ізраїльська війна, в якій воювали Єгипет, Сирія та Ізраїль. Бойові дії показали значно вищий рівень боєздатності арабських армій, які одержали передову радянську військову техніку, зокрема, системи протиповітряної оборони, літаки, танки. Ізраїльська армія зазнала важких поразок. У ході війни арабські країни застосували економічні санкції проти Заходу, який надавав підтримку Ізраїлю, припинили поставляти нафту на світовий ринок, це викликало енергетичну кризу і різке зростання цін на нафтопродукти. Більшість європейських держав виступили із закликом дотримуватися резолюції Ради Безпеки ООН від 22 листопада 1967 р. Англія і Франція заборонили експорт зброї воюючим сторонам.

Війна «Судного дня» 1973 року за повернення втрачених територій знову не принесла успіху арабським країнам і довела, що військовою силою близькосхідної проблеми не вирішити [51, с. 205].

Після війни 1973 р. була порушена загальноарабська єдність щодо палестинського питання. Новий президент Єгипту А. Садат змінив зовнішньополітичну орієнтацію (з Радянського Союзу на США) і розпочав сепаратні переговори з Ізраїлем. В 1979 р. в резиденції президента США Кемп-Девіді був підписаний мирний договір між Ізраїлем і Єгиптом. Цей договір відповідав національним інтересам Єгипту, але завдавав шкоди загальним арабським інтересам, а отже інтересам СРСР у боротьбі з Ізраїлем та Заходом. Він дістав високу оцінку на Заході.

Підтримавши принципову концепцію, запропоновану США, — «мир в обмін на результати війни» в Перській затоці та загального процесу міжнародної розрядки напруженості на Близькому Сході виникла цілком нова політична ситуація. За спільною ініціативою США та СРСР, у Мадриді в жовтні – листопаді 1991 р. відбувся перший раунд багатосторонньої конференції з питань мирного врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Усталення позицій сторін дало змогу продовжити переговори, що активізувалися після розпаду СРСР та встановлення американського домінування над мирним процесом [33, с. 293].

Війна в Афганістані. Воєнно-політична спеціальна операція СРСР в Афганістані 1979 - 1989 рр. стала фінальною в низці локальних воєн, збройних конфліктів в світі у другій половині ХХ ст. за участі Збройних Сил СРСР. Спецоперація стала не тільки останньою воєнною зовнішньополітичною акцією СРСР, але й завершальною ланкою «холодної війни».

Після Гельсінської наради 1975 р. найбільш уразливим місцем у світовій політиці став «афганський вузол» [36, c. 145].

Саурська «революція» 1978 р., а по суті військовий переворот, який здійснила Народно-демократична партія Афганістану (далі – НДПА) з її прицілом на побудову соціалізму породила громадянську війну. НДПА виявилося не готовою здійснити, а народ не готовим сприйняти соціалістичні нововведення в традиційних родоплемінних, релігійних, національних, суспільних умовах Афганістану. 1979 р. «революція» перебувала на межі провалу. Цього ж року різко загострилися відносини між НАТО і ОВД та військово-стратегічне зближення Китаю і США з його антирадянською спрямованістю [36, c. 146].

Палива під «афганський казан» підкинули події в Ірані, де до влади прийшов імам Хомейні. Втративши Іран, США зосередились на тому, щоб не допустити зростання радянського та іранського впливу в Афганістані. Результатом цієї складної боротьби інтересів стала масована підтримка незаконних збройних формувань (далі – НЗФ) в Демократичній Республіці Афганістан (далі – ДРА). 4 квітня 1979 року спеціальний комітет Ради Національної Безпеки (далі – РНБ) США ухвалив рішення про нарощування таємної допомоги ЦРУ афганським антиурядовим силам [48, с. 151].

Політичне керівництво СРСР таке становище вважало неприпустимим. За логікою «холодної війни», послаблення позицій тієї чи іншої наддержави в одному регіоні має компенсуватися посиленням впливу другої наддержави в іншому місці світу. Москва з квітня 1978 р. фактично вже зарахувала Афганістан до соціалістичного табору. Вона не могла допустити розвитку подій за чилійським сценарієм (військовий путч генерала А. Піночета 1973 р. знищив соціалістичний уряд С. Альєнде). Але різниця була в тому, що цього разу об’єктом уваги стала азійська, мусульманська країна, яка насправді не перебувала під безпосереднім впливом соціалістичного табору.

12 грудня 1979 р. Політбюро ЦК КПРС ухвалює рішення про проведення спецоперації в Афганістані. 25 грудня дві дивізії обмеженого контингенту радянських військ (далі – ОКРВ) перетнули радянсько-афганський кордон [4, c. 43]

Однак плани США були більш масштабними. Головна їх мета полягала в тому, щоби не тільки втягнути СРСР в Афганістан, а й максимально посилити для нього тягар війни, виснажити його економічно і морально. Уже 26 грудня помічник з національної безпеки президента США З. Бжезинський подав Дж. Картеру меморандум, в якому введення ОКРВ розцінюється як спроба СРСР прорватися через Афганістан до Перської затоки. Він наголошує, що для перетворення Афганістану на «радянський В’єтнам» необхідно посилити опір в ДРА за рахунок збільшення витрат США, приєднання Пакистану, Китаю, мусульманських країн до надання допомоги «повстанцям» та розгорнути широку антирадянську пропаганду тощо [40, c. 317]. 2 січня 1980 р. РНБ затвердила 26 заходів США проти СРСР та Афганістану, серед яких: не визнавати уряд ДРА та заморозити всі види допомоги; засудити СРСР в ООН; відмовитися від обговорення в конгресі договору ОСО-2; тимчасово заморозити всі двосторонні переговори і візити на вищому рівні, передачу передових технологій; обмежити кредити; бойкотувати Олімпіаду - 80 у Москві; надати термінову допомогу Пакистану; прийняти таємну програму забезпечення НЗФ в Афганістані зброєю, боєприпасами радянського виробництва з Єгипту і Китаю тощо [40, с. 325]. Це склало основу «доктрини Картера». При цьому США негласно через ЦРУ надають кошти і зброю, а прямі контакти з антиурядовими партіями ДРА здійснює Управління міжвідомчої розвідки Пакистану.

Відтак ОКРВ довелося воювати не просто з душманами, а й по суті протистояти об’єднаному потенціалу США та їх союзників. Америка офіційно за період спецоперації надала душманам 3 млрд. дол. Однак не відомо, скільки їх було витрачено неофіційно. Витрати СРСР за 1980 – 1989 рр. склали тільки за поставки спецспорядження і майна Афганістанові 9, 1 млрд. крб. [22, c. 258].

В «холодній війні» для США тероризм в Афганістані став дуже зручною та ефективною зброєю в боротьбі з СРСР.

Позицію наддержав у «холодній війні» можна висловити однією тезою: «Все, що спрямовано проти однієї сторони, корисно іншій». Тому США зробили ставку ще й на застосування «ісламської зброї». Загальну концепцію використання ісламського фактора розробив З. Бжезинський ще за часів президентства Дж. Картера. В її основі – погляд на мусульманський регіон як чинник протиборства США та СРСР [48, с. 158].

Протягом всієї спецоперації США нарощували свої сили в «холодній війні». З приходом 1981 року до влади в США Р. Рейгана, який оголосив СРСР «імперією зла», тиск на Радянський Союз та обсяг допомоги НЗФ значно посилились.

На тлі посилення тиску США в СРСР з середини 1980-х років розгорнулася безсистемна «перебудова». Зникли нафтодолари, погіршився стан економіки, розбалансувався народногосподарський механізм, у внутрішньополітичному житті запанував «плюралізм», а у зовнішній політиці – «нове мислення». Все це вилилось в односторонні радикальні поступки СРСР у зовнішньополітичній, воєнній, ідеологічній сферах.

Проте США не думали поступатися принципами «холодної війни». Як тільки виникала реальна перспектива розв’язання «афганського вузла», адміністрація США докладала значних зусиль до її зриву. Проголосивши перебування ОКРВ головною перешкодою до політичного врегулювання конфлікту, Америка всіляко затримувала цей процес.

Після 12 раундів перемов між Пакистаном та Афганістаном у квітні 1988 р. було підписано Женевські угоди, які передбачали політичне врегулювання афганської кризи. Гарантами виступили СРСР та США.

У Вашингтоні вже після спецоперації визнали, що «таємна допомога ЦРУ бунтівникам в Афганістані вилилася в найбільшу таємну акцію США після в’єтнамської війни», що «афганські моджахеди були союзниками в холодній війні проти СРСР» [36, c. 151].

В політичній, ідеологічній, інформаційній, психологічній складових «холодної війни» СРСР програв.

Таким чином, створення держави Ізраїль внесло істотні зміни в Близькосхідному регіоні. Обидва блоки підтримуючи на початковому етапі новостворену державу прагнули отримати її прихильність. Проте ні ідеологічно, ні політично Ізраїль не був готовий сприйняти соціалістичний шлях розвитку, що автоматично визначило зовнішній вектор політики в бік співпраці із Заходом. Близькосхідні війни стали одним із фронтів «холодної війни» де СРСР та його арабські союзники зазнали поразки.

Ще однією проблемою для СРСР стала війна в Афганістані (1979-1989 рр). Десятирічна боротьба з моджахедами, яких підтримували США, вимагала значних економічних та військових затрат, що в кінцевому результаті виснажувало й так слабку радянську економіку. СРСР, підтримуючи прорадянський уряд Афганістану, не зумів здобути поставлених цілей, і в умовах «нового політичного мислення» М. Горбачова, змушений був вивести свої війська з країни.