Далекий Схід і Південно-Східна Азія

Загострення міжнародних протиріч, поляризація світу, створення ворогуючих військово-політичних блоків, розкручування «холодної війни» неминуче породжувало воєнні конфлікти у різних частинах світу. Наскільки вони були небезпечними свідчить те, що в локальних конфліктах після 1945 р. загинуло понад 25 млн. чол., а сам світ неодноразово стояв на порозі нової світової війни.

Одним із перших та найбільш показовим був конфлікт у Кореї (1950-1953 рр.), в якому під прапором ООН проти Корейської Народно-Демократичної Республіки (далі – KНДР) воювали 18 держав. На стороні Північної Кореї воювали мільйони китайських добровольців та радянські льотчики, радники, інструктори [14, с. 212].

Після закінчення Другої світової війни і вигнання японських інтервентів у 1945 р. Корея була поділена на дві частини вздовж 38-ї паралелі. У Північній Кореї (зона впливу СРСР) проголошено Корейську Народну Демократичну Республіку на чолі з колишнім офіцером Радянської Армії Кім Ір Сеном. Соціалістичні перетворення супроводжувалися посиленням влади нового лідера, встановленням тоталітарної моделі суспільного розвитку з необхідними диктаторськими повноваженнями президента [50, c. 275]. Комуністичне керівництво Північної Кореї за підтримки Радянського Союзу і Китаю створило добре озброєну армію і виношувало плани щодо об’єднання Кореї. Південна Корея опинилася у сфері впливу США, які там тримали свій військовий контингент. На чолі південнокорейського уряду стояв повністю залежний від американців Лі Син Ман, який вважав проблему об’єднання Кореї і вигнання комуністів першочерговою. Велася активна підготовка до війни.

У червні 1950 р. окремі локальні сутички на кордоні переросли у широкомасштабний збройний конфлікт. Досить швидко північнокорейська армія розбила супротивників і змусила їх тікати на південь. 28 червня північнокорейські частини захопили Сеул і продовжували тіснити лісинманівські війська до моря. 28 червня Г. Трумен віддав наказ авіації і флоту США вступити у війну проти північнокорейської армії. Рада Безпеки ООН звинуватила КНДР у розв’язанні війни, і американським військам було надано статус «миротворчих сил ООН». Радянський Союз не брав участі у роботі Ради Безпеки з 10 січня до 31 липня 1950 р. на знак протесту проти недопущення в ООН Китайської Народної Республіки. Американські війська відкинули армію КНДР до 38-ї паралелі, а згодом до кордонів з Китаєм. У жовтні китайська армія, оснащена радянським новітнім озброєнням, вступила на територію Кореї і разом з Народною армією Кореї протягом двох тижнів розгромила лісинманівські та американські війська. У липні 1952 р. було укладено перемир’я і встановлено лінію розмежування вздовж 38-ї паралелі [14, c. 214].

Наступним великим конфліктом у Південно-Східній Азії стала В’єтнамська війна (1964-1973 рр.).

Відповідно до рішення Женевської конференції (1954 р.) стосовно Індокитаю демаркаційна лінія між комуністичним Північним В’єтнамом та прозахідним Південним проходила вздовж 17-ї паралелі [34, c. 34]. Проте, ні США, ні Південний В’єтнам не підписали Женевського мирного договору й не змирились з тим, що на північ від 17-ї паралелі існувала комуністична Демократична Республіка В’єтнам (далі – ДРВ). Американський уряд вважав це загрозою просування комунізму далі в країни Південно-Східної Азії. Перепоною цьому мала стати сильна Південнов’єтнамська держава – Республіка В’єтнам, на чолі з прихильним до США урядом Нго Дінь Зьєма. США надавали останньому значну військову та фінансову допомогу: з 1954 р. до Південного В’єтнаму направлялись американські військові радники, на початку 60-х років їх кількість досягла 85 тис. осіб. В 1961 р. в Південному В’єтнамі було створено штаб американського командування [42, c. 223].

Проте не дивлячись на американську допомогу, комуністичні настрої у Південному В’єтнамі були досить сильними, а комуністичні партизанські загони – Національний фронт визволення (в’єтконг), створений 20 грудня 1960 p., діяв надзвичайно активно. На початку 60-х років партизани контролювали понад третини території Республіки В’єтнам.

В США прийшли до висновку про необхідність прямого воєнного втручання в справи В’єтнаму. Як привід для прямого військового вторгнення у В’єтнам і в дві індокитайські країни – Лаос і Камбоджу, уряд США скористався Тонкінським інцидентом (2 та 4 серпня 1964 р.). 7 серпня 1964 р. Конгрес США за поданням президента прийняв так звану «Тонкінську резолюцію», яка надавала президенту право використовувати американські збройні сили у Південно-Східній Азії й започаткувала пряму агресію США у В’єтнамі [19, c. 14].

З 1965 р. події у В’єтнамі набули характеру широкомасштабної неоголошеної війни. Кількість американських військ у В’єтнамі становила близько півмільйона військовослужбовців [58, c. 85].

Що ж стосується позиції СРСР то слід сказати, що після «берлінської» і «карибської» криз радянське керівництво на чолі з М. Хрущовим намагалося уникати конфронтації з США. В умовах погіршення зв'язків між Москвою і Пекіном на початку 1960-х рр. ця тенденція також вплинула на позицію Кремля по відношенню до ДРВ. Відносини між Ханоєм і Москвою в 1960 - 1963 рр. погіршилися. Проте після відставки М. Хрущова в листопаді 1964 р. ставлення Кремля до подій в Індокитаї кардинально змінилося [28, с.69].

Новий радянський уряд заявив про готовність надати підтримку соціалістичній країні, що стала жертвою агресії. У грудні 1964 р. СРСР погодився відкрити в Москві постійну місію Народного фронту визволення Південного В'єтнаму (НФВПВ). У лютому 1965 р. з Москви в ДРВ прибула партійно-урядова делегація на чолі з головою Ради міністрів СРСР А. Н. Косигіним. Радянський прем'єр офіційно підтвердив готовність надати В'єтнаму підтримку в боротьбі проти інтервенції США [49, с. 141].

Характер радянської допомоги ДРВ був визначений навесні-влітку 1965 р. СРСР постачав промислове, телекомунікаційне обладнання, електрообладнання, транспорт, нафтопродукти, медикаменти, верстати, залізну руду, кольорові метали; особливої статтею були військові поставки. Кремль направив в ДРВ розрахунки комплексів протиповітряної оборони (далі – ППО). У квітні 1965 р. ДРВ прибула група радянських військових радників (РВР) у чолі з полковником А. М. Дзизой, яка повинна була навчити в’єтнамську народну армію (далі – ВНА). У липні того ж року Кремль прийняв рішення (Постанова Ради Міністрів СРСР № 525 - 200 від 6 липня 1966 р.) створити в ДРВ постійну групу радянських військових фахівців для навчання і підготовки особового складу зенітно-ракетних військ і військово-повітряні сили (далі –ВПС) протиповітряної оборони ВНА. Уже в липні 1966 р. радянські військові фахівці брали участь у відбитті нальотів ВПС США на підступах до Ханою. з 1965 р. в ДРВ постійно перебувало 1, 5 - 2, 5 тис. радянських військових фахівців, в основному з військ ППО. Завдяки їхній допомозі в рекордно короткі терміни в'єтнамці створили потужну систему ППО [28, с. 70].

Завдяки цій допомозі в’єтнамські війська перетворились на сучасну армію, здатну не лише відбивати дії американських агресорів але й завдавати їм нищівних ударів. Втрати американських військ В’єтнамі були відчутними, що спричинялось, з одного боку, зростанням негативного ставлення пересічних американців до війни у В’єтнамі, а з другого, проявами надзвичайної жорстокості американських вояків до в’єтнамського мирного населення [55, c. 32].

Значні людські та економічні втрати, а також тиск громадськості примусили новообраного президента Р. Ніксона відмовитися від продовження війни [37, c. 295]. Розпочався процес «в’єтнамізації війни», що знайшло конкретний прояв на початку поступового виведення з В’єтнаму американських військ і перекладення тягаря війни на збройні сили південнов’єтнамського уряду [14, c. 229].

27 січня 1973 р. в Парижі представники США та Південного В’єтнаму («сайгонського режиму»), з одного боку, і ДРВ та Республіки Південний В’єтнам, з другого, підписали угоду про припинення війни у В’єтнамі.

Військові невдачі США в Індокитайському регіоні були, безумовно, вигідні СРСР, так як негативно позначалися на американській економіці, внутрішньополітичної ситуації в країні, підривали міжнародний авторитет Америки.

У 1975 р. впав Сайгон і весь В’єтнам опинився під контролем північнов’єтнамських комуністів [14, c. 215].

Отже, Корейська війна була першим збройним зіткненням часів холодної війни та стала праобразом багатьох подальших конфліктів. Вона створила модель локальної війни, коли дві наддержави воюють на обмеженій території без застосування ядерної зброї. Корейська війна вивела «холодну війну», яка в той час більше пов'язується з конфронтацією між СРСР і деякими країнами Європи, в нову, більш гостру фазу протистояння.

В наслідок війни у В’єтнамі відбулося поширення комуністичних ідей та прихід комуністів до влади в цьому регіоні. Це призвело до зміцнення позицій СРСР і зменшення впливу США. Чималу роль в цьому зіграла військова, матеріально-технічна та економічна допомога СРСР силам ДРВ. В кінцевому рахунку, В’єтнам став серйозною військовою та геополітичною поразкою Сполучених Штатів.