Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Криза Радянської системи та ідеології






Конфронтація між СРСР та США стала основою глобальної зовнішньополітичної стратегії. Така позиція тримала в напрузі весь світ, який був розділений на сфери «життєвих інтересів» двох супердержав. Проте наприкінці 1960-х рр. намітилося відставання СРСР від Заходу в економічному, соціально-політичному плані. Насправді ж Радянський Союз міг бути суперником для США лише в одній сфері – військовій [54, с. 144].

Кризу комунізму яскраво продемонстрували події «Празької весни» 1968 р. у Чехословаччині та вихід у серпні цього ж року із ОВД Албанії. Відбувалося погіршення стосунків між СРСР з Китаєм.

Незважаючи на те, що у «соціалістичному таборі» почали назрівати кризові явища, все ж СРСР вдалося на початку 1970-х років ціною величезного напруження сил досягти військово-стратегічного паритету з США. Для Заходу стало зрозуміло, що перемогти в таких умовах СРСР стає неможливо. Саме ця причина змусила керівні кола США та її союзників шукати точки зближення з Радянським Союзом, який також в умовах наростання демократичного руху в країнах ЦПСЄ змушений був взяти паузу в протиборстві зі «світовим імперіалізмом». Так 26 травня 1972 р. у Москві було досягнуто угоди між СРСР та США в області обмеження стратегічного наступального озброєння [7, c. 237]. Конфронтація на деякий час поступилася періоду «розрядки» – частковому співробітництву та співіснуванню. Однак політика з позиції сили не була згорнута, а лише відсунута на задній план [25, c. 619].

Головним елементом «розрядки» стала нормалізація ситуації в Європі. Велике значення мало вирішення проблеми Німеччини й Берліну. 12 серпня 1970 р. Радянський Союз та Західна Німеччина підписали Московський договір. Сторони брали на себе обов’язки не застосовувати силу щодо зміни існуючих в Європі кордонів, включаючи кордони між Польщею й Східною, і Західною Німеччиною. Цей договір заклав основу для подібних домовленостей із Польщею та Східною Німеччиною.

У період розрядки зустрічі у верхах між Сходом та Заходом ставали все більш звичайним явищем. У 1970-х рр. зустрічі вищого керівництва проходили щорічно. Найбільшим успіхом можна вважати візит Р. Ніксона в Москву в 1972 р., у ході якого був підписаний договір ОСО-1 і ряд інших домовленостей [7, c. 236]. Р. Ніксон і Л. Брежнєв повторно зустрічалися в 1973 і 1974 рр., а Дж. Форд і Л. Брєжнєв провели переговори у Владивостоці в листопаді 1974 р. Ця зустріч виявилася останньою на багато років вперед, не беручи до уваги саміту в Гельсінкі 1975 р. [57, с. 121].

Символічно, що «розрядка» в Європі досягла апогею в ході проведення в серпні 1975 р. в Гельсінкі Наради щодо безпеки й співробітництва в Європі. [10, c. 470]. Підписання Заключного акту закріпило досягнуті з Західною Німеччиною домовленості. Із позиції Радянського Союзу велике значення мало підтвердження підписанням акту статусу-кво в Європі. Заключний акт також проголошував деякі принципи економічного й культурного співробітництва, які в цілому були притаманні політиці США [54, с. 144].

Після 1975 р. ця політика втратила свою динаміку, оскільки на межі 1970 – 1980-х рр. у міжнародних відносинах знову стався поворот до конфронтації.

Радянське керівництво, відновивши курс на конфронтацією із Заходом, не звертало увагу на можливості країни продовжувати «Холодну війну». Ні Л. Брежнєв, ні його наступники Ю. Андропов (1982 - 1984 рр.) та К. Черненко (1984 - 1985 рр.) не змогли належним чином оцінити економічний та військово-політичний потенціал СРСР, якого було недостатньо аби на рівних протистояти Заходу. Характерною рисою зовнішньої політики та ідеології СРСР в ці роки було збереження в офіційній риториці традиційного для всього періоду глобальної конфронтації образу протилежної наддержави як основного зовнішнього ворога – агресора, загарбника, який загрожує базовим цінностям суспільства та його існуванню взагалі [49, с. 304]. До того ж новий американський уряд – на чолі з лідером вкрай консервативних кіл президентом Р. Рейганом - зробив ставку на силовий варіант рішення конфліктних ситуацій, про що свідчили конкретні кроки США на міжнародній арені – бомбардування Лівії, мінування морського узбережжя Нікарагуа, інтервенція в Гренаду й повалення законного уряду.

Значного удару по міжнародному престижу СРСР завдали події в Польщі на початку 1980-х, які збіглися з часом з новою хвилею конфронтацією із Заходом. Початок цим подіям поклав розстріл натовпу робітників у Гданську за наказом керівника польських комуністів В. Гомулки. Жорстока розправа над беззбройними робітниками обурила всю країну, не зупинивши наростання політичної кризи. У країні набирав сили і впливу опозиційний блок «Солідарність», що спирався на незалежні профспілки на чолі з Лехом Валенсою. Щоб урятувати наскрізь прогнилий соціалістичний лад, прорадянську політичну орієнтацію уряду, новий лідер польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП) В. Ярузельський у грудні 1982 р. оголосив у Польщі воєнний стан. Були заборонені будь-які масові збори, закрито кордони, Л. Валенса, всі керівники «Солідарності» були заарештовані. Арешту, репресій зазнали й інші діячі опозиції. Втім, порятунок виявився примарним. Уже в липні 1983 р. під тиском світової громадськості у Польщі довелося скасувати воєнний стан. Події в Польщі започаткували кінець «ери комунізму» у Центральній і Східній Європі [ 21, 278].

Кінець «холодної війни» та крах комунізму був пов'язаний з політикою «перебудови» в СРСР та політикою «нового мислення» М. Горбачова. Обраний у 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС М. Горбачов, розуміючи неможливість країни протистояти більш сильному блоку на чолі з США, різко змінив курс зовнішньої політики і зробив цілу низку кроків і однобічних поступок щодо США й Заходу в цілому [3, c. 137]. Так, спала гострота ідеологічної полеміки між СРСР і США, сторони повернулися до переговорів з ключових проблем міжнародних відносин. У 1987 р. у Вашингтоні між Радянським Союзом і США був підписаний договір про ліквідацію ракет середньої та малої дальності, тобто вперше був ліквідований цілий клас озброєнь. Крім, того, поновився загальноєвропейський процес (у результаті роботи Конференції з укріплення довіри та безпеки в Європі, яка тривала в 1984-1986 рр., підписаний документ, який містив зобов’язання не застосувати силу чи загрозу сили у відносинах між європейськими державами), вдалося нормалізувати радянсько-китайські стосунки, у 1989 р. радянські війська залишили Афганістан. Водночас подальші однобічні поступки Заходу з боку М. Горбачова заради утвердження висунутих ним абстрактних принципів «нового політичного мислення» все більше суперечили реальним державним інтересам Радянського Союзу, стратегічні позиції якого почали катастрофічно погіршуватися. До 1991 р. він втратив практично всіх союзників. У 1989 р. стався обвальний розпад соціалістичної системи в Східній Європі. Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр. відбулося падіння режимів «соціалістичної орієнтації» в більшості країн африканського та азійського континентів: Алжирі, Ємені, Ефіопії, Анголі, Камбоджі. Економіка соціалістичних країн КНР, В’єтнаму, Лаосу почала поступово трансформуватися у бік ринкових відносин при збереженні регулюючої ролі держави [23, c. 218].

Кульмінацією процесу краху комунізму, стало об’єднання, в точніше, приєднання НДР до ФРН (3 жовтня 1990 р.). Іноді формальною датою завершення «холодної війни» вважають 9 листопада 1989 р., коли після падіння режиму Е. Хоннекера в НДР було демонтовано сумнозвісний «Берлінський мур» ‒ мабуть, найбільш наочний символ так званої «залізної завіси» [21, c. 230].

У липні 1991 р. у Москві відбулася нова зустріч керівників США і СРСР, в результаті якої був підписаний договір про скорочення приблизно на третину стратегічних наступальних озброєнь обох країн.

Припиняють своє існування ОВД та РЕВ. Так, хоча ще в квітні 1985 р. Варшавський договір було продовжено на 20 років, однак вже в лютому 1990 р. було ліквідовано військові органи ОВД, а 1 липня 1991 р. в Празі СРСР, Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія та Чехословаччина підписали протокол про припинення дії Варшавського договору [53, c. 27].

При цьому М. Горбачову та міністру іноземних справ Е. Шеварднадзе були дані гарантії від США та країн Західної Європи, що держави Центральної та Східної Європи не будуть прийняті до НАТО. Але незабаром стало зрозуміло, що Захід не збирався виконувати свої обіцянки [53, с. 27].

Стрімке наростання внутрішньополітичної кризи та посилення сепаратистських рухів призвели у грудні 1991 р. до припинення існування Радянського Союзу, а разом із ним пішла в небуття й біполярна система міжнародних відносин.

Отже, «Холодна війна» зумовила безкомпромісну боротьбу між США і СРСР за світове лідерство. Така боротьба вимагала велетенських коштів, насамперед на розбудову ракетно-ядерного потенціалу. «Оборонні» потреби СРСР виснажували фінансові та матеріальні ресурси країни, і це в остаточному підсумку не могло не позначитися на життєвому рівні населення. Крім того, СРСР щедро заохочував до антиімперіалістичної боротьби міжнародний комуністичний та національно-визвольний рухи. Своєю чергою США та країни НАТО посилювали боротьбу проти СРСР як підпалювача міжнародного тероризму. США та західні країни розгорнули велетенських розмахів «психологічну війну».

Таким чином, багато впливових внутрішніх і зовнішніх чинників прискорювали назрівання глибокої економічної та політичної кризи в СРСР. Багаторічна диктатура КПРС не врятувала становища – розпад СРСР виявився неминучим.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.008 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал