Українське малярство 4 страница

На перших передвижних виставках живий рух почувався в малярстві пейзажному. Особливий успіх мав Архип Куїнджі (1842 — 1910) своїми українськими краєвидами, ефектно освітленими здебільшого місячним сяйвом. Куїнджі (справжнє прізвище — Шаповал) був учнем Івана Айвазовського (1818 — 1900), що, власне, був ще представником пейзажного малярства доби класичності. Айвазовський (українізовано в паперах він звався Гайвазовський) походив із вірменської родини, що ще в XIV ст. переселилася до Галичини й там прожила більше 400 років. Батько майстра переїхав у Крим, оселився у Феодосії, де й народився майбутній майстер українського пейзажа — художник Айвазовський. Народившись на березі Чорного моря, він море дуже покохав і став майстром-співцем Чорного моря. Спочатку він ще малював українські степи, а пізніше став виключно мариністом. Прославившись як мариніст в Європі та Америці, Айвазовський поклав початок цілій школі українських мариністів, між якими особливо визначилися Руфим Судковський з Очакова, Лев Лагоріо з Феодосії, Гаврило Кондратенко, Микола Гриценко й багато інших.

У трьох найбільших містах України — Києві, Харкові та Одесі — українські пейзажисти фактично в тому часі зложили три групи — трохи відмінні між собою, але всі досить численні. В Києві найсильнішим пейзажистом у кінці минулого століття був Сергій Святославський, але найбільшу славу здобув Володимир Орловський, що вчився в Сошенка і з рекомендацією від нього до Шевченка поїхав у Петербург. У Петербурзі ж прославився своїми краєвидами киянин Кость Крижицький; у Києві мали успіх Володимир Менк і майстер виключно українських краєвидів, родом із польської родини — Вжеш (так само А. Сабатовський). Під кінець століття між київськими пейзажистами визначався Петро Левченко, але його цікавіші праці відносяться до пізнішої доби.

Не менше, ніж київська, визначалася в малярському мистецтві група харківських пейзажистів, між якими особливо вславилися слобожани Микола Дубовськой і близький до нього Кость Пepвуxін; творцями реалістичного пейзажа Лівобережної України були харків’яни Микола Сергіїв, Михайло Ткаченко й особливо Сергій Васильківський (1854 — 1917), краєвиди якого, завжди невеличкі, високо цінилися. Від свого звичаю малювати невеличкі образи Васильківський неохоче відступив, малюючи три великих панно для дому Полтавського земства.

Між пейзажистами Одеси найбільшим майстром був Іван Похитонів (1850 — 1923), родом із Херсонщини. Працював Похитонів найбільше за кордоном, головно в Парижі, де навіть французів дивував тонкою незрівняною віртуозністю своїх невеличких краєвидів. Похитонів свого часу зробив безперечний вплив на Васильківського, що багато завдячував тонкістю виконання своїх краєвидів Похитонову, хоч і не міг вповні йому дорівнятися. Між одеськими майстрами, що спеціалізувалися на українських краєвидах, визначилися Герасим Головков, Микола Околович, Г. Лодиженcький, С. Горонович та ін. Одеський порт залюбки малювали Олександр Попов, Володимир Бальц, Петро Ганський та ін. До одеської групи треба зарахувати ряд майстрів грецького, караїмського, молдавського походження, але це все майстри, що родилися на Україні, підлягали українським впливам і коли не українізувалися свідомо (українська свідомість за царських часів до революції 1905 р., особливо в Одесі, була дуже невелика), то несвідомо або, краще, півсвідомо українізувалася їхня мистецька творчість. Між цими майстрами особливо визначався Киріяк Костанді, але до них треба ще зарахувати таких майстрів, як Микола Длексоматі, Євген Буковецький, Олександр Стиліанулі, Борис Егіз, Катерина Петрококіно, Ерато Маврокордато, Олександр Биcтань, Євген Посполітакі й багато інших.

Як ні низько в ті часи — під кінець вісімдесятих років — стояла українська свідомість, але якраз тоді, й то серед одеських майстрів, вперше виявилися почуття відокремлення від москвинів і стремління утворити український осередок мистецтва — паралельний до столичних, але районово український. Як вислід такого стремління десь коло 1889 р. було заложене товариство «Южнорусских художников в Одессе». (В тих часах українці постійно ховалися за назвою «южноруссов», так що й журнал «Киевская старина» був присвячений дослідам «южнорусской истории».) Основоположником одеського товариства «южнорусских» художників був свідомий українець, талановитий артист, маляр Лев Скадовський (1846 — 92), близький приятель Олександра Русова. Сам заможний херсонський поміщик (як і Микола Кузнєцов та майстер українського історичного жанру Віктор Ковалів — член Одеської української громади, автор образу «Остання рада на Запорожжі»), Скадовський хотів відтяти українських майстрів від російських столиць і заложити товариство українських передвижників. Ніяких інших програмних завдань Скадовський одеському товариству не ставив, крім того, що членами товариства мали бути майстри з України, й передвижні виставки вряджувати виключно по українських містах. Однодумців Скадовський, хоч сам постійно жив у себе в маєтку недалеко від Миколаєва, знайшов у Одесі. Основоположниками товариства південноруських художників у Одесі, крім Скадовського (що, на жаль, швидко помер), були ще Микола Кравченко, Опанас Розмарицин, Киріяк Костанді, Олександр Попов, Микола Кузнєцов, Григорій Лодиженський та скульптор Борис Едуардс. Пізніше до товариства пристали українці-художники, як одесити, так і з-поза Одеси: Левченко, Пимоненко, Ян Станіславський із Києва, Іван Рашевський із Чернігова, Леонід Пастернак, Петро Нілус, Герасим Головков та інші з Одеси. Товариство після смерті Л. Скадовського тяжко боролося з матеріальними труднощами, але його виставки мали успіх в Одесі, Харкові та інших містах України. Товариство працювало до самої революції.

СУЧАСНІСТЬ

З кінцем XIX ст. передвижництво видохлося; опозиційно настроєне суспільство в поступовіших елементах перейшло до революційної тактики, й «направлєніє» передвижників уже перестало імпонувати, видавалося застарілим і наївним. Разом із тим опозиційно настроєні майстри з «направлєнієм» перемогли академізм і самі щасливо увійшли до Академії, з якою стільки воювали, — увійшли як переможці, як нові професори. Але доля не забарилася проти цих нових професорів озброїти нову мистецьку молодь, яку не задовольняв тенденційний реалізм передвижників з опозиційним забарвленням. Нова молодь цікавилася мистецтвом, а не громадськими течіями. Й передвижники тільки завоювали свої позиції та здобули Петербурзьку академію, як зараз опинилися в стані консерваторів (щоб не сказати — реакціонерів) відносно молоді, яка рвалася вперед, до нових мистецьких досягнень. Із передвижниками залишилися або менш обдаровані елементи з молоді, або слабші мистецькі індивідуальності. Між ними були й добрі майстри, як учень Рєпіна, внук Шевченка Фотій Красицький, що добре малював, дав добрі мальовані портрети Шевченка, але як майстер мистецтва без композиційної винахідності й без тонкого відчування фарб. Його товариш Михайло Козак при тих самих вадах — ще й далеко слабший рисувальник. Трохи вище їх стоїть західноукраїнський майстер Модест Сосенко (1875 — 1920), що свідомо ухилився від надто поступових мистецьких течій і, закінчуючи мистецьку освіту в Парижі, умисно обрав собі вчителів між солідними академістами. З Парижу Сосенко вернувся до Львова як солідний майстер реалістичного напряму без імпресіоністичних ухилів. Його портрети та автопортрет добре зроблені, але позбавлені яскравої характеристики; жанрові образки, як хлопці на плоті, дуже живі, але мало цікаві.

Між тим за кордоном реалізм вже давно зробив сміливий крок від фотографічного й академічного реалізму до розв’язання проблеми світла й світлотіні, віддання тремтіння сонячного світла й розбивання світлових хвиль, але це мистецтво довго не знаходило адептів між українськими майстрами. Першим українським майстром, що пристав до імпресіонізму, й то в найбільш конвенціональній формі, була Марія Башкірцева (1860 — 84), але її приклад не знайшов наслідувачів. Власне, Башкірцева прожила майже увесь свій короткий вік за кордоном — у Франції та Італії, і для процесу розвою українського малярства зосталася сторонньою. Її мистецтво добре виводиться із французького, але ця талановита дівчина стоїть осторонь у мистецтві українському. На Україні для її мистецтва за її життя час ще не прийшов.

Власне, імпресіонізм прийшов на Україну два десятки років після Башкірцевої, прийшов від науки Яна Станіславського (1860 — 1907) — професора Краківської академії, родом із Київщини й киянина, що все своє життя й талановиту мистецьку творчість присвятив українському краєвидові. Станіславський виховав більшу групу українських пейзажистів-імпресіоністів, що вчилися в Краківській академії. З початком XX ст. Петербурзька академія з професорами-передвижниками занепала, а Краківська, навпаки, розцвітала творчістю групи молодих професорів, адептів поступовіших течій мистецтва, головно імпресіонізму й символізму. Між цими краківськими професорами особливо визначалися імпресіоніст Ян Станіславський та символіст Станіслав Вислянський. Обидва вони справили на модерне українське малярство дуже великий вплив. З огляду на високе реноме в тих роках Краківської академії досить значна група молодих українських майстрів замість Петербурга подалася до Кракова, як натурально до Кракова ж по мистецьку науку вдавалася вся молодь із Західної України (тоді австрійської). Й таким чином у Кракові зібралася група української мистецької молоді, яка й поділилася на ці два напрями: імпресіоністів — учнів Станіславського і символістів — учнів (безпосередніх або посередніх) Виспянського. Вплив Станіславського був благодійним для українського малярства. Між учнями Станіславського ми маємо таких талановитих пейзажистів, як Іван Труш — елегантний і рафінований майстер, потім Микола Бурачек, що найближче підійшов до Станіславського і продовжував його працю над українським краєвидом. Учнями Станіславського були і Віктор Масляників — поет українського степу, і пікантний рисувальник Іван Бурячок; під впливом Станіславського гарні й тонкі краєвиди давав Михайло Жук. Молода група українських пейзажистів — імпресіоністів вдерлася в українське мистецтво і заразила декого зі старших майстрів, що ще були в стані переродитися. Так, моменти імпресіонізму появилися в М. Пимоненка, й зовсім до імпресіоністів перейшов Петро Левченко (1859 — 1917), залишивши свою давню манеру фотографічного пейзажа й перейшовши до сонячних світляних імпресіоністичних краєвидів. Імпресіонізм захопив молодого учня одеських реалістів — Василя Лепикаша. (1887 — 1920), що з правовірного учня Г. Лодиженського обернувся теж у свіжого сонячного імпресіоніста.

Наскільки благодійним для українського малярства був вплив Станіславського, настільки був шкідливим вплив Виспянського, цього маляра між літераторами й літератора між малярами. Виспянський приніс свій символізм до Польщі не з перших джерел, не просто з Франції, а з гіршого варіанту символізму, препарованого Для німців колись славним Бекліном. Наскільки беклінізм слабший від французького символізму, настільки виспянщина слабша від беклінізму та настільки ж український символізм слабший від виспянщини. Тим часом Виспянський потрапив заразити своїм прикладом усіх українців, що вчилися в Краківській академії та не замкнулися в рамках пейзажу і школи Станіславського. Шкідливий вплив літературного символізму Виспянського багато псує таким талановитим майстрам, як Михайло Жук, Іван Кулець, Іван Северин та ін. Вплив Виспянського підірвав навіть могутній талант Олекси Новаківського. Можна сказати, що при всіх своїх незвичайних здібностях Новаківський ціле життя поборював у собі краківську виспянщину, але так до кінця її не здолав. І гуцульський народний герой Юрко Довбуш у Новаківського обертається в якогось краківського кшижака. Цікаво, що від’ємному впливу виспянщини (мабуть, через посередництво Новаківського) підліг і такий тонкий та чутливий перед тим пейзажист, як Петро Холодний (батько) (1876 — 1930). Цікавий часами в композиціях, коли в них панує краєвид, як в образі «Князь Галич», Холодний стає неприємним у літературно-декламаційних, претенціозних образах на взір «Ой у полі жито». Вітражі Холодного, виконані для Братської церкви у Львові, подекуди нагадують невдалі й неприємні вітражі Виспянського в Кракові; так само вітражі Виспянського в Кракові більше псують, а не прикрашають ті церкви, по яких ті вітражі розміщено.

Від цих талановитих, але заражених виспянщиною майстрів вигідно відрізняється близький до них характером свого хисту Олександр Мурашко (1875 — 1919). Учився в Петербурзькій академії, де засвоїв засади здорового реалізму, але не доводив його до крайності, фотографічності, ніколи не вдавався ні в яку символіку. Завершуючи свою мистецьку освіту в Парижі, Мурашко сприйняв дещо від імпресіонізму, але й тут не вдавався в крайність і не дозволяв ефектам світла панувати над кольорами, гама яких у Мурашка незвичайно багата. Пишність барв, вибагливість колориту, яскравість освітлення Мурашко вміє поєднати з точним реалізмом, що вибивається як із цілої композиції, так і з безлічі деталей, спостережених гострим оком майстра.

Тоді як в українському малярстві зазначилися такі великі здвиги, проходячи якими воно змагалося наздогнати європейські досягнення (від яких геть відстало в другій половині XIX ст.), — в той саме час у тиші архітектурної майстерні харківського архітектора Бекетова зрів і формувався великий і різноманітний хист видатного майстра; про цього майстра не вгадували, що він не потягнеться за європейськими взірцями, а знайде взірці для своєї творчості в старому українському народному мистецтві й дасть почин для нової оригінально-української, так би мовити, національної течії в українському малярстві, для якої важко знайти аналогію в мистецтві інших народів. Називається цей майстер Василь Кричевський. Важко сказати, яка галузь пластичного мистецтва спеціально йому питома: архітектурна декорація, пейзажне малярство чи графіка. Дуже тонкий рисувальник, Кричевський однаково впевнено, твердою рукою виводить й архітектурні викреси, і графічні рисунки, й акварельні пейзажі, або й полотна олійними фарбами, поверх яких часто карбує рисунок олівцем. Малюючи краєвиди, Кричевський залюбки спиняється на краєвидах з архітектурними деталями. Незалежно від Кричевського за кордоном, головно на студіях візантійського та старовинного єгипетського й ассірійського мистецтва, до дуже близьких висновків прийшов другий майстер — Михайло Бойчук. Вдачею повна протилежність Кричевському, що найкраще працює в самотині й затишку, Бойчук є більше проповідник, учитель та ідеолог мистецтва, ніж майстер мистецтва. Власних праць Михайла Бойчука відомо мало, але з тих, що залишилися в монастирі студитів у Львові, видно, який Бойчук вибагливий і досконалий стиліст. Декораційна стилізація, оперта на традиції українського декораційного мистецтва — такий завіт Бойчука, що встиг створити цілу школу вже відомих українських майстрів. Найближчим до Михайла Бойчука у своїх декораційних композиціях стоїть його молодший брат і учень — Тимко Бойчук (1896 — 1922), праці якого є втіленням мистецьких ідей старшого брата й учителя. Коли творчість В. Кричевського шляхетно архітектурна, творчість братів Бойчуків далеко демократичніша й простонародніша, але не менш вибагливо-декораційна. Між учнями та послідовниками Михайла Бойчука, крім Тимка Бойчука, визначилися М. Касперович, С. Налепинська, О. Павленко, Іван Падалка, В. Седляр і багато інших.

У 1917 р. в Києві було заложено Академію мистецтва з такими професорами, як В. і Ф. Кричевські, М. Бойчук, Г. Нарбут, М. Бурачек, М. Жук та ін. Академія відразу ж стала на дуже високому рівні, але революційні негоди завдали по всій Академії тяжких ударів, які вона все ж витримала, врятована головно М. Бойчуком та його учнями. Вона й досі є визначним вогнищем українського мистецтва. Але саме мистецтво на Україні обмежене політичною програмою, стиснуте до пролетарських сюжетів, як це видно з образів М. Світличного та О. Сиротенка, й задихається, як у тюрмі. Багато українських майстрів через те або виїхало до Західної України, або працює на еміграції.

Бенуа А. История русской живописи в XIX в. СПб., 1902.

Голубець М. Начерк історії українського мистецтва. Львів, 1922.

Грабарь И. История русского искусства. М., б. г. Т. VI.

Ковжун П. Ukrainische Kunst der Gegenwart. Berlin, 1938.

Петров H. Южно-русския иконы // Искусство в Южной России. СПб., 1913. Т. XI — XII.

Свєнціцький І. Іконопис Галицької України XV — XVI віків. Львів, 1928.

Сычев Н. Древнейший фрагмент русско-византийс-кой живописи // Seminarium Kondakowianum II. Прага, 1928.

Чукін І. Левицький. К., 1930.

Чукін Д. Боровиковський. Харків, 1931.

Шміт Ф. Мистецтво старої Руси — України. Харків, 1919.

Эрнст Ф. А. П. Лосенко // Старые годы. 1914. № 1.