Формування і контроль витрат за місцями і та центрами відповідальності.

Управління витратами на підприємстві передбачає їхню диференціацію за місцями та центрами відповідальності. Місце витрат — це місце їх відповідальності нього формування (робоче місце, група робочих місінь, дільниця, цех). Під центром відповідаль­ності розуміють організаційну єдність місць витрат з центром, відповідальним за їхній рівень.

На практиці вважають, що центр відповідальності збігається з місцем витрат, хоча де не обов'язково. Формування місць витрат і центрів відповідальності здійснюється за функціональною та те­риторіальною ознаками. У першому випадку виграти локалізуються в певній функціональній сфері діяльності (маркетинг, досліджен­ня й підготовка виробництва, матеріально-технічне забезпечення, виробництво, технічне обслуговування виробництва, управління). Територіальні місця витрат і центри відповідальності включають організаційні підрозділи підприємства (відділи, дільниці, цехи), які виокремлені просторово.

За центрами відповідальності складаються кошториси (планові витрати), обчислюються фактичні витрати, а для виробничих під­розділів визначається собівартість одиниці продукції (послуг). Це уможливлює ефективний контроль за витрачанням ресурсів. При цьому важливе значення має поділ витрат стосовно кожного цент­ру відповідальності на прямі й непрямі, змінні та постійні. Пер­ший поділ має істотне значення для визначення собівартості окре­мих виробів (калькулювання). Прямі витрати безпосередньо відно­сять на продукцію центрів відповідальності (місць витрат), а не­прямі — формуються в цих центрах, а потім розподіляються між окремими видами продукції. Поділ витрат на змінні та постійні стосовно центрів відповідальності (місць витрат) важливий для складання так званих гнучких кошторисів та оцінки діяльності. Таке розмежування витрат дає змогу оперативно обчислювати кошто­риси для різних варіантів обсягу виробництва, а також перераховувати планові, витрати на фактичний обсяг продукції під час ана­лізу та оцінки роботи підрозділів.

Аналітичні аспекти співвід­ношення змінних постійних витрат

Поділ витрат на змінні (пропорційні) та постійні уможливлює визначення їхньої загальної суми за певний період за формулою

(16.2)

де С — загальні (сукупні) витрати; С_зв— змінні витрати на оди­ницю продукції; N — обсяг виробництва продукції у натурально-I му виразі; С_ш— постійні витрати за даний період.

Згідно з формулою (16.2) загальні витрати на одиницю продукції (С_оп) становитимуть

Частина IV

Розділ XVI

(16.3)

З формули (163) видно, що зі зростанням обсягу виробництва продукції її собівартість знижується за рахунок постійних витрат. Тому збільшення обсягу виробництва є важливим чинником зни­ження собівартості продукції. Цю закономірність покладено в основу аналізу залежності витрат

і прибутку від обсягу виробниц­тва, коли треба вибрати най­ліпші варіанти проектних і пла­нових рішень. У цьому разі до­цільно користуватися графіч­ним зображенням процесу. На рис. 16.3 показано лінійні функції динаміки витрат і ви­ручки від продажу продукції. Унаслідок наявності постійних витрат виробництво продукції до певного, критичного обсягу (N) є збитковим — заштрихо­вана площа 1. Критичний обсяг виробництва називається ще й

Рис. 16.3. Залежність витрат і прибутку підприємства від обсягу виробництва:

1 — збитки; 2 — прибуток.

інакше — точкою беззбитко­вості. За зростання обсягу ви­робництва частка постійних витрат в їхній загальній (сукупній) величині знижується, зменшу­ються збитки, і після досягнення критичного обсягу N виробниц­тво продукції стає рентабельним — заштрихована площа 2.

Критичний обсяг випуску певної продукції в натуральному вимірі, починаючи з якого виробництво стає рентабельним, можна обчислити аналітично. Як видно з графіка на рис. 16.3, за критич­ної програми виробництва витрати і виручка від продажу продукції однакові, тобто

(16.4)

Звідси

(16.5)

де Ц — ціна одиниці продукції. Критичний обсяг виробництва (точку беззбитковості) можна визначити і в грошовому вимірі, що є більш прийнятним для багатопродуктного виробництва. У цьому разі

(16.6)

'

де В — критичний обсяг виробництва у грошовому вимірі; С_зм— загальна (сукупна) величина змінних витрат.

Змінну величину С_зм зобразимо як функцію обсягу виробницт­ва за допомогою коефіцієнта маржинального прибутку k, який визначається за формулою

(16.7) (16.8) (16.9)

Що більшим є обсяг виробництва над критичну його величину (точку беззбитковості), то вищою є економічна безпека виробниц­тва, яка вимірюється відповідним коефіцієнтом, обчислюва­ним за допомогою формули

(16.10)

де к_ь — коефіцієнт безпеки виробництва; N — фактичний або плановий обсяг виробництва у натуральному виразі.

Цей показник можна розрахувати і на підставі вартісного вимі­ру обсягу виробництва продукції (В).

Умовний приклад. Підприємство виготовляє і продає за рік про­дукції на 200 тис. грн. Витрати на її виготовлення і продаж становлять 180 тис. грн., у тім числі змінні витрати — 120 тис. грн., постійні — 60 тис. грн. Обчислимо розглянуті вище три показники: коефіцієнт мар­жинального прибутку, критичну програму виробництва, коефіцієнт безпеки виробництва. Вони становитимуть:

1) коефіцієнт маржинального прибутку

2) критична програма виробництва (точка беззбитковості)

3) коефіцієнт безпеки виробництва

Останній показник (к_б) свідчить про те, що зменшення фактичного обсягу виробництва на 25% зрівняє його з критичною величиною і в цьому разі підприємство не матиме жодного зиску. Дальше зменшен­ня обсягу виробництва призведе до прямих збитків.

13.3. СУКУПНІ ВИТРАТИ ТА СОБІВАРТІСТЬ ПРОДУКЦІЇ (ПОСЛУГ)

Сукупні витрати підприємства залежно від їхнього призначен­ня виражаються кількома показниками. Згідно з чинним законо­давством та інструктивними матеріалами виокремлюють: валові витрати; кошторис виробництва; собівартість валової, товарної і реалізованої (проданої") продукції.

Показник валових витрат уведено в систему економічних обчис­лень та обліку на підприємствах для визначення оподатковуваного прибутку згідно із Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств», що був схвалений Верховною Радою України в травні 1997 року. Він є синтетичним показником і включає не тільки ті ви­трати, що формують собівартість продукції, а й інші. Тому цей по­казник не входить достатньо органічно в систему показників собівар­тості продукції і тут не розглядається (див. розділ 17).

Кошторис виробництва

Кошторис виробництва — це витрати підприємства, зв'язані з основною його діяльністю за певний період, незалежно від того, відносять їх на собівартість продукції в цьому періоді чи ні. Отже, кошторис ви­робництва і собівартість загального обсягу продукції, як правило, не збігаються. Кошторис виробництва складають за економічними елементами (табл. 16.1, рядки 1—5).

Матеріальні витрати як елемент кошторису складаються з витрат на:

• сировину й основні матеріали, які є матеріальною субстан­цією продукції;

• вироби, що їх треба купити для укомплектування продукції (двигуни, прилади тощо);

• покупні напівфабрикати (штамповки, відливки, поковки та ін.);

• виробничі послуги сторонніх підприємств і організацій, не­обхідні для виготовлення продукції;

• допоміжні матеріали, які використовуються в технологічному процесі (кріпильні деталі, фарби, інструмент і т.п.) або потрібні для його обслуговування (ремонту, експлуатації устаткування та ін.), на господарські та управлінські потреби (утримування буді­вель, канцелярські товари тощо);

• паливо та енергію зі сторони (електроенергію, пар, газ тощо). Витрати на власне виробництво енергії включаються в кошторис за окремими елементами;

• пошук і використання природної сировини (відрахування на геологорозвідувальні роботи, рекультивацію землі, плата за дере­вину та ін.).

Витрати на матеріали обчислюються на підставі норм їхньо­го витрачання та цін з урахуванням транспортно-заготівельних ви­трат, які не є складовими інших елементів кошторису (плата за транспортування, вантажно-розвантажувальні роботи, комісійні заготівельним організаціям та ін.). Із вартості матеріалів відніма­ють вартість відходів за ціною використання чи продажу.

Заробітна плата включає всі форми оплати праці штатного й позаштатного виробничого персоналу підприємства, тобто персо­налу, що зайнятий виробництвом продукції, обслуговуванням ви­робничого процесу та управлінням. Не включаються в собівартість виплати працівникам, що фінансуються із прибутку або з інших * джерел спеціального призначення

Таблиця 16.1

КОШТОРИС ВИРОБНИЦТВА НА__________рік

Відрахування на соціальні потреби містять відрахування на соці­альне страхування, у Пенсійний фонд та на інші подібні заходи. Величина відрахування обчислюється в установлених нормах від витрат на оплату праці незалежно від джерел її фінансування.

Амортизація основних фондів у вигляді амортизаційних відра­хувань на повне їхнє відтворення обчислюється за встановленими нормами від балансової вартості. Амортизація нематеріальних ак­тивів здійснюється за рівномірно-лінійним методом, виходячи з терміну функціонування цих активів у межах до 10 років.

До інших витрат включають ті з них, які за змістом не можна віднести до щойно перелічених. До них належить широке коло витрат різного призначення, а саме: оплата послуг зв'язку, об­числювальних центрів, охорони, витрати на відрядження, стра­хування майна, винагорода за винаходи й раціоналізаторські пропозиції, оплата робіт із сертифікації продукції, витрати на гарантійний ремонт, орендна плата за окремі об'єкти основних фондів та ін.

Кошторис виробництва, узагальнюючи поелементні витрати підприємства, показує їхню ресурсну структуру (витрати на мате­ріали, персонал, основні фонди), що надзвичайно важливо для ана­лізу факторів формування та зниження собівартості продукції.

Порядок розробки кошторису виробництва може бути різним залежно від стадії планування, стану інформаційної бази та роз­міру підприємства. На стадії прогнозних оцінок величини витрат кошторис виробництва можна складати коригуванням фактичних витрат за минулий період.

Елементи фактичних витрат коригуються на прогнозні коефі­цієнти зміни обсягу виробництва, кількості персоналу та вартості основних фондів з урахуванням закономірності динаміки витрат, імовірної зміни норм і цін (тарифів). Більш обґрунтовано кошто­рис виробництва обчислюється за кожним елементом на підставі планових обсягів продукції (послуг), норм і цін (тарифів). Причо­му на малих підприємствах таке обчислення є відразу узагальню­ючим. На середніх і великих підприємствах кошторис виробницт­ва складають, підсумовуючи кошториси місць витрат (цехів, служб, загальногосподарських витрат).

Собівартість різних видів продукції

На підприємствах обчислюється собівартість валової, товарної і реалізованої продукції. Собівартість валової продукції як показник засто­совується для внутрішніх потреб підприємств, на яких не є стабі­льною величина залишків незавершеного виробництва.

Собівартість товарної продукції підприємства обчислюється двома основними способами. Перший з них, синтетичний, ґрунтується на кошторисі виробництва. Останній коригують у такий спосіб:

• з кошторису віднімають витрати, які з різних причин не вклю­чають у виробничу собівартість продукції (витрати на підготовку та освоєння нової продукції, якщо вони фінансуються з прибутку чи інших джерел, позавиробничі витрати, відшкодування втрат від 5раку);

• віднімається приріст, додається зменшення залишків витрат майбутніх періодів;

• додається приріст, віднімається зменшення залишків майбутніх платежів (відпускних, винагороди за стаж роботи, за підготовчі роботи в сезонних виробництвах тощо).

Одержана сума є собівартістю валової продукції. Після її ко­ригування на зміну залишків незавершеного виробництва за со­бівартістю (приріст віднімається, зменшення додається) одержує­мо виробничу собівартість товарної продукції. Якщо до остан­ньої додати позавиробничі (комерційні) витрати, то одержимо по­вну собівартість товарної продукції.

Інший спосіб обчислення собівартості товарної продукції поля­гає в підсумовуванні попередньо визначеної собівартості окремих виробів, тобто

(16.11)

де С_т — собівартість товарної продукції; п — кількість найме­нувань продукції (послуг); С.— собівартість одиниці і-о'і продукції (послуги); JVj: — виробництво і-сіі продукції (послуг) у натурально­му вимірі.

Існує ще один метод обчислення собівартості товарної продукції — факторний. Його непогано опрацьовано методично, і він цілком може бути застосований як допоміжний. Згідно з цим методом

(16.12)

де С_т — собівартість планового обсягу товарної продукції за

рівнем витрат базового (минулого) періоду (розрахункова со­бівартість); т — кількість факторів впливу на собівартість про­дукції в плановому періоді; ДС₇- — зміна собівартості в плановому

(прогнозному) періоді під впливом у-го фактора.

Зміна собівартості під впливом організаційно-технічних фак­торів ДС_ОТ обчислюється на плановий обсяг виробництва як різни­ця витрат до і після впровадження заходу:

де С,, С₂ — витрати на одиницю продукції до і після впровад­ження заходу; N₂— обсяг виробництва даної продукції після впровадження заходу в плановому періоді.

Оскільки в розрахунковій собівартості С_т умовно-постійні вит­рати взято на рівні базового періоду, а в плановому періоді обсяг виробництва може змінитися, що відповідно вплине на собівартість продукції, то це треба врахувати як окремий фактор:

(16.14)

де АС_{У п} — відносна зміна умовно-постійрих витрат у планово­му періоді; С_уп6 — абсолютна сума умовно-постійних витрат у базовому періоді; Р_в, Р _п — зміна у плановому періоді відповідно обсягу виробництва та умовно-постійних витрат, %.

Умовний приклад. Обсяг товарної продукції у звітному рощі ста­новив 10200 тис. грн., а витрати на 1 грн. цієї продукції — 0, 91 грн. У плановому році передбачено збільшити обсяг виробництва продукції на 10%. Унаслідок запровадження нової техніки буде зекономлено 260 тис. грн. Умовно-постійні витрати у звітному році досягай 2500 тис. грн., а у зв'язку зі зростанням обсягу виробництва вони збільшаться в плановому році на 4%.

За таких вихідних умов розрахункові показники становитимуть:

1) плановий обсяг товарної продукції:

2) собівартість товарної продукції за рівнем витрат звітного року:

С_таз= 11220-0, 91 = 10210 тис. фн.;

3) відносна економія умовно-постійних витрат унаслідок зростан­ня обсягу виробництва продукції становитиме:

4) собівартість товарної продукції:

С_тп =10210-(260+ 150) =9800 тис. грн.

У практиці господарювання визначають і регулюють також за­гальний рівень витрат на одиницю обсягу товарної продукції. У наведеному прикладі планові витрати на 1 грн. товарної продукції

(9800 > становлять 0, 87 грн. І..„» і зменшаться порівняно зі звітним

роком на 4, 4%. Проте треба мати на увазі, що цей по­казник об'єктивно характеризує динаміку витрат лише за умови незмінних цін і структури випуску продукції.

Собівартість реалізованої продукції обчислюється коригуван­ням собівартості товарної продукції на зміну залишків нереалізо­ваної продукції.

(16.15)

де С_р — собівартість реалізованої продукції; С_вп, С_ск — со­бівартість залишків товарної продукції на складі на початок і кінець зозрахункового періоду.