Що таке банк.

Гостра суперечливість між функціональними можливостями банків як комерційних струк­тур та правовою обмеженістю їхньої діяльності робить надзвичайно актуальним правильне визначення самого поняття «банк». Будь-яка двозначність у його тлумаченні може створити можливість для ви­користання в комерційних цілях функціональних переваг банківсь­кої діяльності й уникнути законодавчого її обмеження.

Не випадково в банківському законодавстві США протягом останніх 40 років питання, що таке банк, було одним з найбільш дискусійних. Робилися спроби, і не безуспішно, довести, що бан­ківські операції можуть виконувати і небанківські інституції. У законодавстві навіть з'явився термін «небанківський банк».

Уре­шті-решт було визнано, що банком є будь-яка установа, яка за­страхована Федеральною корпорацією страхування вкладів, або виконує одну з двох операцій: приймає вклади до запитання чи переказні рахунки або надає комерційні кредити.

За такого підходу до визначення банку на перше місце став­ляться формальні ознаки, економічна ж сутність банку відсува­ється на другий план, ототожнення його з депозитною установою ледве проглядається.

Ще далі в бік формально-правового означення банку пішло законодавство деяких країн Західної Європи. У Німеччині, на­приклад, до банківської діяльності може бути допущений і одер­жати статус банку будь-який фінансовий посередник, що виконує кілька (чи навіть одну) операцій, віднесених законом до банків­ських. Серед загального переліку операцій, визначених законом як банківські, є і депозитні, і багато недепозитних. У цьому про­явився надто широкий підхід німецького законодавства до визна­чення банку порівняно з американським.

У Законі ФРН про банки від 10 липня 1961 р. до банків віднесено «будь-яке підприємство, яке виконує один чи кілька видів банківських операцій, а саме: приймання депозитів, надання позичок, лізингові операції, платежі та розрахунки з третіми особа­ми, надання гарантій, торгівля цінними паперами, зберігання цінностей у сейфах тощо».

Такий же універсальний підхід до визначення банку властивий і для законодавства Франції. Проте в Бельгії, Італії, Іспанії, Греції та інших країнах законодавство обмежує банк переважно депозитною діяльністю.

Разом з тим, німецьке законодавство має важливе уточнення щодо визначення банку - виконання банківських операцій має бути не побічним, а основ­ним видом діяльності і здійснюватися постійно.

В українському законодавстві спочатку переважав надто ши­рокий підхід до визначення банку. У першому Законі України «Про банки та банківську діяльність» (березень 1991 р.) банком названо будь-яку установу, що виконує функції кредитування, касового і розрахункового обслуговування народного господарс­тва та здійснює інші банківські операції, передбачені цим зако­ном (ст. 3).

Таких операцій у законі зазначено 16, однак не засте­режено, чи банк повинен виконувати всі ці операції, чи тільки одну з них для того, щоб одержати відповідний статус. Ця обста­вина давала можливість надто широко трактувати поняття «банк» і сферу банківської діяльності, розмивала правову межу між бан­ками і небанківськими фінансовими посередниками.

У 1993 р. у закон були внесені уточнення, що забороняли небанківським установам відкривати рахунки, приймати вклади, здійснювати розрахунки та кредитування. Імовірно, малося на увазі, що це - суто банківська діяльність, і займатися нею іншим фінансовим посередникам не можна. Але й це уточнення остато­чно не вирішило питання про те, що ж розуміє під банком укра­їнське законодавство - чи установу, яка виконує всі чотири опе­рації, заборонені для небанківських установ, чи тільки одну з них, чи будь-яку з 16 операцій, названих у ст. З Закону.

Закон України «Про банки і банківську діяльність», прийнятий у грудні 2000 р., іс­тотно конкретизував поняття банку і банківської діяльності. У ст. 2 банком названа юридична особа, яка мас право одночасно здійснювати три види операцій: залучення коштів у вклади, розміщення цих коштів від свого імені і ведення банківських рахунків своїх клієнтів.

Незважаючи на такі розбіжності в законодавчому трактуванні сутності банку, можна знайти дещо спільне в усіх указаних під­ходах і визначити банк у правовому аспекті як фінансового по­середника, що виконує одну чи кілька операцій, віднесених зако­ном до банківської діяльності.

Недоліком правового підходу до визначення сутності банку є відсутність у ньому економічних критеріїв віднесення тих чи ін­ших операцій до сфери банківської діяльності. Не зрозуміло, чо­му одні фінансові операції Закон дозволив банкам виконувати, а інші - не дозволив, чому небанківським посередникам закон до­зволив виконувати деякі з дозволених банкам операцій, а інші - ні. Знайти відповідь на ці питання можна лише на підставі еко­номічного підходу до визначення сутності посередницьких опе­рацій, які є виключною «вотчиною» банків. Це дасть можливість визначити економічну сутність самого банку.

Аналіз багатовікової світової історії банківської справи та меха­нізму функціонування грошового ринку дає підстави віднести до банківської діяльності комплекс із трьох посередницьких операцій:

- приймати грошові вклади від клієнтів та повертати вклади;

- надавати клієнтам позички і створювати нові платіжні засоби;

- здійснювати розрахунки між клієнтами.

Виконання цього комплексу операцій можна вважати визнача­льною економічною ознакою банку взагалі - як центрального, так і комерційного. Перелічені операції є базовими, вони створюють первинну (родову) сферу банківської діяльності. Це місце їх визна­чається самою природою грошового ринку.

Уявімо собі таку гіпотетичну ситуацію, коли на грошовому ринку діє тільки один фінансовий посередник. Щоб ринок міг функціонувати нормально, цей посередник повинен прийняти на вклади всі вільні грошові кошти від продавців, передати їх покупцям і здійснити розрахунки за їхніми зобов'язаннями один з одним та з третіми особами. Тільки в цьому разі попит і про­позиція на грошовому ринку будуть реалізовані і такий посеред­ник виконає повністю свою посередницьку місію. При невико­нанні будь-якої з цих операцій зв'язок між попитом і пропо­зицією на грошовому ринку буде розірваним або він повинен буде здійснюватися у формі прямих контактів між продавцями і покупцями грошей.

Отже, комплекс із трьох базових операцій - депозитних, кре­дитних і розрахунково-касових - створює первинну сферу бан­ківської діяльності, а фінансовий посередник, що виконує цей комплекс, є банком в економічному розумінні.

Насправді банківські посередники, крім базових, можуть вико­нувати й багато інших, не базових, але потрібних для грошового ринку операцій. При цьому вони не перестають бути банками, то­му що забезпечують комплекс базових операцій. Такі банки заве­дено називати універсальними. Але якщо фінансовий посередник виконує не всі базові операції, а тільки одну чи дві з них, чи мож­на його вважати банком в економічному розумінні? На нашу дум­ку, якщо такий посередник не забезпечує комплексу базових опе­рацій грошового ринку, він не є банком у повному розумінні цього слова, а скоріше це частина такого банку, яка може існувати тільки в кооперації з іншими подібними посередниками, що вико­нують решту базових операцій грошового ринку. Такі банки на­зивають спеціалізованими.

Якщо ж посередник грошового ринку не виконує жодної з на­званих базових операцій, тобто позбавлений ознак банку, він на­лежить до небанківських фінансових інституцій.

У літературі тривалий час дискутується питання, чим є банк - посередником між заощадниками і позичальниками чи зви­чайним підприємством, яке виробляє фінансові продукти і продає їх на грошовому ринку.

Так, існує думка, що банки вважаються переважно підприємствами (Лаврушин О.): «Більш плідним є вихідне положення про те, що банк є підприємством... Виробничий характер банку проглядається насамперед у тому, що він створює свій власний специфічний продукт». До таких продуктів відносять передовсім платіжні засоби, що продукуються банками.

Проте між цими підходами немає непереборної суперечності. Все залежить від того, з яких позицій розглядати банк - з макро- чи мікроекономічних. Якщо з макроекономічних, коли банк є учасником руху капіталу в процесі суспільного відтворення, він неминуче буде зведений до посередника фінансового ринку. Як­що ж з мікроекономічних, коли банк аналізується як комерційна структура, один з багатьох конкуруючих суб'єктів ринку, то зра­зу виникає питання, з чим він виходить на ринок і що протистав­ляє своїм конкурентам. У цьому разі банк неминуче опиняється в ролі продавця своїх продуктів, а значить і їх продуцента, тобто підприємства. Отже, є підстави розглядати банк і як фінансового посередника, і як підприємство - продуцента особливих продук­тів для ринку.

Отже:

Банк у правовому аспекті – це фінансовий посередник, що виконує одну чи кілька операції, віднесених законом до банківської діяльності.

Банк у економічному аспекті – це фінансовий посередник, який виконує комплекс базових операцій грошового ринку: депозитних, кредитних, розрахункових.

Банківська діяльність – це набір посередницьких операцій на грошовому ринку, виконання яких дозволено законом спеціальним інститутами, які називаються банками.

Згідно Закону України «Про банки і банківську діяльність» (від 07.12.2000р., зі змінами та доповненнями):

- банк – юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття та ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

- банківська діяльність – залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних і юридичних осіб.