Небанківські фінансово-кредитні установи

Небанківські фінансово-кредитні установи (НФКУ) - фінансові посередники грошового ринку, які і здійснюють акумуляцію заощаджень і розміщення їх у дохідні активи: у цінні папери та кредити (переважно довгострокові).

У своїй діяльності вони мають багато спільного та відмінного з банками:

Спільні риси НФКУ та банків	Відмінності діяльності НФКУ від банківської діяльності
- функціонують у секторі опосередкованого фінансування грошового ринку; - формуючи свої ресурси, випускають боргові зобов'язання, які можуть реалізовуватися на ринку як додатковий фінансовий інструмент; - розміщуючи свої ресурси в доходні активи, вони купують боргові зобов’язання, створюючи власні вимоги до інших економічних суб’єктів; - їх діяльність щодо створення зобов’язань і вимог ґрунтується на тих самих засадах, що і банків.	діяльність НФКУ: - не пов’язана з базовими банківськими операціями; - не зачіпає процесу створення депозитів і не впливає на динаміку пропозиції грошей; - є вузькоспеціалізованою. Спеціалізація небанківських посередників здійснюється за двома критеріями: 1) за характером залучення вільних грошових коштів кредиторів; 2) за тими додатковими послугами, які надають фінансові посередники своїм кредиторам.

Формування грошових ресурсів небанківських фінансово-кредитних установ має ту особливість, що воно не є депозитним, тобто переданими їм коштами власники не можуть так вільно скористатися, як банківськими чековими вкладами. Як правило, ці кошти вкладаються на тривалий, заздалегідь визначений строк. Чим довший цей строк, тим з більшими ризиками пов'язане таке розміщення і тим вищі доходи воно повинно приносити.

Недепозитне залучення коштів може здійснюватися двома способами: на договірних засадах та шляхом продажу посередником своїх цінних паперів (акцій, облігацій). Звідси всі ці посередники поділяються на:

- договірні фінансово-кредитні установи – це фінансові посередники грошового ринку, які здійснюють недепозитне залучення коштів на підставі договору з кредитором (інвестором);

- інвестиційні фінансово-кредитні установи – це фінансові посередники грошового ринку, які здійснюють недепозитне залучення коштів через продаж кредиторам (інвесторам) своїх акцій, облігацій, паїв тощо.

Усередині кожної з цих груп фінансові посередники класифікуються за видами послуг, які вони надають своїм кредиторам понад доходи на залучені кошти.

ДОГОВІРНІ ФІНАНСОВО-КРЕДИТНІ УСТАНОВИ

СТРАХОВІ КОМПАНІЇ – це фінансові посередники, що спеціалізуються на наданні страхових послуг. Їх діяльність полягає у формуванні на підставі договорів з юридичними та фізичними особами спеціальних грошових фондів, з яких здійснюються виплати страхувальникам у разі настання страхових випадків. Мобілізовані шляхом продажу страхових полісів кошти вони розміщують у цінні папери (акції, облігації) та строкові депозити.

Попит на страхові послуги зумовлюється тим, що в економічних суб'єктів (юридичних та фізичних осіб) постійно існує загроза настання якихось несприятливих, а то й катастрофічних подій, що призводять до значних фінансових втрат, покрити які з поточних доходів практично неможливо, а накопичувати для цього кошти через депозитні рахунки теж дуже складно.

Страхування є найбільш вигідним відшкодуванням таких втрат, оскільки сума його може бути більшою страхових внесків.

Страхові компанії умовно поділяються на:

1. Компанії зі страхування життя, які мають можливість досить точно визначити коефіцієнт смертності населення і спрогнозувати на цій підставі розподіл своїх виплат за страховими полісами в часі. Це дає їм можливість переважну частину своїх резервів розміщувати в довгострокові, найбільш дохідні активи - облігації та акції корпорацій, заставні, довгострокові депозити тощо.

2. Компанії зі страхування майна та від нещасних випадків, які страхують від випадків, настання яких значно менш прогнозоване, ніж смертність населення. Тому вони не можуть розміщувати свої резерви в такі ж активи, як компанії зі страхування життя, а змушені обмежуватися переважно короткостроковими цінними паперами (державними, муніципальними) і тільки частково інвестувати в довгострокові облігації чи акції.

Методи роботи у них однакові: продаючи страхові поліси, вони мобілізують певні суми коштів, які розміщують у дохідні активи. З доходів від цих активів вони покривають свої операційні витрати, одержують прибутки. З мобілізованих коштів ці компанії створюють резерви для виплати відшкодувань при настанні страхових випадків. Відмінність між ними полягає в способах розміщення мобілізованих коштів у дохідні активи.

ПЕНСІЙНІ ФОНДИ – це спеціалізовані фінансові посередники, які на договірній основі акумулюють кошти юридичних та фізичних осіб у цільові фонди, з яких здійснюють пенсійні виплати громадянам після досягнення певного віку.

Внески у фонд здійснюються систематично протягом тривалого часу, в результаті чого накопичуються великі суми грошового капіталу. Оскільки строки виходу на пенсію відомі, фонду легко спрогнозувати розміри пенсійних виплат в часі і відповідно розмістити вільні кошти в довгострокові дохідні активи. Ними можуть бути корпоративні облігації, акції, державні цінні папери, довгострокові кредити. Надійне та дохідне розміщення коштів фонду є запорукою його успішного функціонування. За рахунок додаткових доходів вони не тільки покривають свої операційні витрати, а й виплачують пенсії понад суми пенсійних внесків.

Пенсійні фонди бувають:

1. Державні пенсійні фонди, які, як правило, створюються за ініціативою центральних і місцевих органів влади. Вклади до них здійснюються шляхом нарахувань на заробітну плату всіх чи певних категорій працівників, або ж відрахувань з відповідних бюджетів. Тому й розміщення коштів цих фондів здійснюється переважно в державні цінні папери.

2. Приватні пенсійні фонди, які, як правило, створюються за ініціативою певних фірм, страхових компаній тощо для виплат пенсій та допомог своїм працівникам. Кошти їх формуються за рахунок відрахувань із заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку при його розподілі, з доходів від розміщення коштів в активи.

Приватні фонди можуть існувати як самостійні структури, а можуть управлятися самими корпораціями, що їх створили, чи за їх дорученням комерційними банками, трастовими чи страховими компаніями. Переважна частина коштів цих фондів розміщується в цінні папери тих фірм, що їх створили. Тому вони нерідко дістають можливість контролювати самі фірми-засновники.

ЛОМБАРДИ – це фінансові посередники, що спеціалізуються на видачі позичок населенню під заставу рухомого майна. Кошти ломбардів формуються із внесків засновників, прибутку від його діяльності, виручки від реалізації заставленого майна. Вони можуть користуватися також банківським кредитом. Відносини між ломбардами та позичальниками оформляються спеціальними документами (ломбардними квитанціями), які мають статус угоди між сторонами, що дає підстави відносити ломбард до групи договірних фінансових посередників.

ЛІЗИНГОВІ КОМПАНІЇ – це фінансові посередники, що спеціалізуються на придбанні предметів тривалого користування (транспортних засобів, обладнання, машин тощо) та передачі їх в оренду фірмам-орендарям для використання у виробничій діяльності, які поступово сплачують їх вартість протягом визначеного строку (5-10 і більше років). Оформляються лізингові угоди договорами оренди.

Ресурси лізингових компаній формуються з власного капіталу та банківських позичок. Особливістю лізингового посередництва є те, що в ньому кредитування здійснюється в товарній формі і має довгостроковий характер, що дуже зручно для позичальників.

ФАКТОРИНГОВІ КОМПАНІЇ (фактори) - фінансові посередники, що спеціалізуються на купівлі у фірм права на в имогу боргу. Ці права існують, як правило, у вигляді дебіторських рахунків за поставлені товари, виконані роботи, надані послуги. Сплату по цих рахунках при настанні строків одержує факторингова компанія. Оформляється така операція спеціальним договором між фактором та його клієнтом, що продає свої вимоги.

Факторинг є складною фінансовою операцією, в якій поєднуються елементи кредитування з посередницькими послугами. Тому дохід від факторингової операції формується з двох частин - з процента на виплачену клієнту суму та комісію, яка розраховується на суму куплених у клієнта розрахункових документів. Строк такого кредиту досить короткий, тому рівень процента по ньому невисокий. Однак великі суми платіжних документів, що купуються, та стягування комісії на всю їх суму забезпечують достатні доходи, щоб розвивати цей бізнес. Такі компанії звичайно створюються при банках і широко користуються позичками цих банків для здійснення своїх операцій.

ІНВЕСТИЦІЙНІ ФІНАНСОВО-КРЕДИТНІ УСТАНОВИ

ІНВЕСТИЦІЙНІ ФОНДИ (БАНКИ, КОМПАНІЇ) – це фінансові посередники, що спеціалізуються на управлінні вільними грошовими коштами інвестиційного призначення. Вони спочатку акумулюють грошові кошти дрібних приватних інвесторів шляхом випуску власних цінних паперів, а потім розміщують їх в акції інших корпорацій та в державні цінні папери.

Інвестиційні фонди, акумулюючи великі обсяги капіталів, спроможні забезпечити високий рівень професійного управління ними, надійний захист від кредитних ризиків та високий рівень дохідності за своїми цінними паперами - акціями, інвестиційними сертифікатами тощо.

Надійність інвестиційних фондів забезпечується передусім високим рівнем диверсифікації активів.

Доходи фондів формуються з дивідендів і процентів за цінними паперами, які є в їхніх портфелях, та з курсової різниці цих паперів. Витрати фондів визначаються виплатами доходів за власними цінними паперами та змінами їх курсових різниць.

У розвинутих країнах інвестиційні фонди є могутніми фінан­совими структурами, що відчутно конкурують з великими банка­ми, страховими компаніями. Розвиток їх безпосередньо пов'яза­ний з розвитком середнього класу в країні, зі зростанням його за­ощаджень та інвестиційних уподобань. Якраз через указані фон­ди цей клас може зручно і вигідно реалізувати свої інвестиційні можливості. В Україні подібні фонди хоч і розвиваються досить інтенсивно, ще не відіграють відчутної ролі на грошовому рин­ку'. Для їх розвитку немає достатніх передумов:

- немає того середнього класу, який формує масового дрібно­го інвестора, готового віддати свої заощадження в управління ін­вестиційним фондам;

- самі інвестиційні фонди не мають можливостей диверсифіковано розмістити мобілізовані капітали в надійні та високодохід­ні активи у зв'язку з нерозвиненістю фондового ринку.

ФІНАНСОВІ КОМПАНІЇ – це фінансові посередники, які мобілізують кошти для інвестиційних посередників шляхом продажу власних цінних паперів та спрямовують їх у позички фізичним та юридичним особам для придбання товарів споживчого чи виробничого призначення.

Такі компанії спеціалізуються на:

- видачі кредитів населенню для роздрібної купівлі товарів народного споживання;

- кредитуванні купівлі товарів певних видів у певних виробників чи торговельних компаній;

- кредитуванні торговельних організацій під продаж ними товарів з відстрочкою платежу та ін.

До групи фінансових компаній можна віднести також лізингові та факторингові компанії, оскільки вони певною мірою кредитують платіжні потреби своїх клієнтів.

Кредити фінансових компаній переважно є короткостроковими і невеликими за розмірами. Тому активи їх досить диверсифіковані, що сприяє послабленню кредитних ризиків і захисту інтересів їх вкладників. Платіжне спрямування кредитів цих компаній сприяє прискоренню реалізації товарів та послуг, що позитивно впливає на економічне зростання. Тому послуги фінансових компаній користуються сталим попитом у країнах з розвиненими ринковими економіками. Там ці компанії активно конкурують із банками, особливо у сфері споживчого кредиту.

В Україні фінансові компанії не набули розвитку з тих же причин, що й інвестиційні фонди.

КРЕДИТНІ КООПЕРАТИВИ (ТОВАРИСТВА, СПІЛКИ) – це фінансові посередники, що працюють на кооперативних засадах і спеціалізуються на задоволенні потреб у кредиті своїх членів, переважно підприємств малого і середнього бізнесу будь-якої форми власності, фермерських та домашніх господарств, фізичних осіб. Ресурси їх формуються шляхом продажу паїв своїм членам, стягування з них спеціальних внесків, одержання позичок у банках, одержання доходів від поточної діяльності.

Мобілізовані кошти розміщуються передусім у коротко- та середньострокові позички своїм членам - під проценти, нижчі від банківських. Не розміщені в позички кошти товариства можуть зберігати на дохідних депозитах у банках чи інвестувати в короткострокові цінні папери з високою ліквідністю.

В Україні кредитні кооперативи розвинуті слабо. Це поясню­ється відсутністю економічної та правової бази для їх розвитку. Переважна частина населення України перебуває в «пролетаризованому» стані, має мізерні і нестабільні доходи, не може вести самостійної господарської діяльності і тому не може стати суб'єктом кредитних відносин.

Поштовх до прискореного формування кредитної кооперації в Україні може дати розвиток малого і середнього бізнесу, розви­ток приватного та орендного фермерського виробництва, коопе­рації в інших сферах економіки.

ІНСТИТУЦІЇ ФІНАНСОВОГО РИНКУ

Ці інституції не є фінансовими посередниками, а лише технічними. Проте їхня діяльність має значний вплив на фінансовий ринок як складову грошового ринку, тому є потреба коротко роз­глянути їх у цьому розділі.

Інституції фінансового ринку не залучають коштів від заощадників і не розміщують їх у позичальників, а лише сприяють зведен­ню останніх між собою. Проте і така діяльність має важливе зна­чення для ефективного функціонування ринку: полегшує і приско­рює переміщення коштів від заощадників до позичальників, зни­жує вартість розміщення і залучення коштів, підвищує надійність та ліквідність фінансових інструментів, знижує тим самим інфо­рмаційні витрати.

До таких інституцій належать:

- інвестиційні банки (компанії);

- андерайтерські;

- брокерські;

- дилерські компанії;

- організовані бі­ржі.

Подібну діяльність на фінансовому ринку можуть здійсню­вати також комерційні банки, інші фінансові посередники (за на­явності відповідного дозволу).

Інвестиційні банки (компанії) допомагають фірмам-позичальникам залучити кошти через організацію продажу акцій чи облігацій на первинних ринках включно з порадами щодо вибору найкращого способу залучення — емісії акцій чи боргових зо­бов'язань. Реалізація інвестиційним банком нових випусків цін­них паперів фірми-позичальника може здійснюватись кількома способами, які відрізняються порядком оплати та покриття ризи­ків нереалізації частини випущених документів.

Інвестиційні банки набули широкого розвитку в країнах, де законодавство забороняє комерційним банкам займатися інвес­тиційними операціями (США, Японія). У решті країн розміщення випусків цінних паперів на первинному ринку переважно здійс­нюють комерційні банки та інші фінансові посередники. По цьо­му шляху відбувається розвиток фінансового ринку й України.

Андерайтинг (у страхуванні) - комплексна діяльність страховика з ідентифікації, аналізу, оцінки ризиків та визначення можливості страхування, вибору оптимального страхового покриття, перевірки відповідності ризиків збалансованості страхового портфеля. Здійснюється андерайтинг за допомогою різних методів на підставі великої кількості даних про ризик. Вітчизняні страховики самостійно збирають інформацію про всі попередні схожі ситуації, з'ясовують причини ризику, які зіставляють із відомостями, що є у конкретному випадку. У світовій практиці страховики формують бібліотеки договорів і страхових випадків, які служать джерелом інформації при прийнятті рішень андерайтерами

Брокери та дилери працюють на вторинному ринку, забезпе­чуючи купівлю-продаж цінних паперів, що сприяє підтриманню ліквідності фінансового ринку. Брокери зводять покупців і про­давців та надають допомогу в оформленні їхніх угод, за що одер­жують плату у вигляді комісійних. Дилери ж самі купують паке­ти цінних паперів і продають їх за вищою ціною, що забезпечує їм певний прибуток. Великі фірми часто займаються і брокерсь­кими, і дилерськими операціями.

Біржа - це місце, на якому здійснюється за чітко встановле­ними правилами торгівля цінними паперами. Біржа працює на за­садах аукціону: цінні папери продають за найвищою ціною, а ку­пують за найнижчою із запропонованих. Ціна встановлюється в процесі торгів, що забезпечує об'єктивність її формування. Це сприяє зниженню інформаційних витрат для заощадників. Проте послугами бірж можуть скористатися лише великі і відомі фірми-емітенти цінних паперів. Останнім часом швидко розвивається позабіржова торгівля цінними паперами, в якій угоди укладають­ся за допомогою телефону та комп'ютера. Цією торгівлею може скористатися будь-який заощадник чи інвестор і здійснити фі­нансову угоду в межах вимог чинного законодавства.

В Україні теж швидко розвивається позабіржова торгівля.

13.5. ФІНАНСОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ. БАНКІВСЬКА СИСТЕМА В МЕХАНІЗМІ ФІНАНСОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Під фінансовим регулюванням розуміють державне регулю­вання функціонування грошового ринку, тобто фінансового рин­ку та фінансового посередництва.

Тому в механізм фінансового регулювання не включається державна фіскально-бюджетна політика, регулятивний механізм якої має свій самостійний об'єкт впливу, а державні фіскально-бюджетні інституції не є суб'єк­тами фінансового посередництва.

Основними цілями фінансового регулювання є:

- створення для всіх заощадників та позичальників рівних умов доступу до фінансового ринку та послуг фінансових посе­редників, забезпечення умов вільної конкуренції на грошовому ринку;

- забезпечення всім заощадникам, позичальникам та посеред­никам доступу до точної та своєчасної інформації, необхідної для прийняття ними зважених фінансових рішень;

- підтримання фінансової стабільності в країні, запобігання таким катаклізмам, як біржові крахи, банківські паніки, банкрут­ства фінансових посередників (банків, пенсійних фондів, страхо­вих компаній) та ін.;

- підвищення ефективності економічної політики держави, деякі напрями якої реалізуються значною мірою через фінансо­вий ринок та фінансове посередництво (інвестиційна, цінова, грошово-кредитна, валютна та ін.).

Створення рівних умов доступу до фінансового ринку та по­слуг фінансових посередників забезпечується прийняттям низки законів, які визначають засади і механізми функціонування від­повідних інституцій фінансових ринків та фінансових посеред­ників. В Україні такими є закони:

- «Про банки і банківську діяль­ність» (2000 р.);

- «Про страхування» (1996 р.);

- «Про фінансові послуги та державне регулювання фінансових ринків» (2001 р.);

- «Про інституції спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» (2001 р.);

- «Про недержавне пенсійне забез­печення» (2003 р.);

- «Про цінні папери та фондову біржу» (1991 р.) та ін.

В Україні створені й відповідні інституційні структури, які призначені контролювати та забезпечувати дотримання відповід­них вимог цих законів. Це, зокрема:

- Національний банк України, на який покладено нагляд і контроль за банківською діяльністю;

- Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, на яку покладено регулювання ринку цінних паперів;

- Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг, на яку покладено регу­лювання та контроль діяльності фінансових посередників (крім банків).

Забезпечення доступу до інформації вимагає державного втручання насамперед на ринку цінних паперів, де для однієї час­тини заощадників (дрібних інвесторів) надійна інформація просто не доступна (надто дорога), а для другої (інсайдерів) - занад­то доступна (привілейована інформація), що дає їм можливість здійснювати шахрайства з купівлі-продажу цінних паперів. Тому Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку повинна вимагати від усіх фірм-емітентів акцій та облігацій своєчасно та повно оприлюднювати свою інформацію про прибутки, обсяги продажу, активи та зобов'язання, щоб зробити її доступною для всіх інвесторів, а також вживати заходів для недопущення інсайдерської торгівлі цінними паперами.

Підтримання фінансової стабільності - чи не найсклад­ніше завдання фінансового регулювання, оскільки фінансові катаклізми можуть бути зумовлені не тільки внутрішніми причи­нами певного сектору чи інституту грошового ринку, а й зов­нішніми причинами, що виникають в інших сегментах економі­ки, а то й зовсім за межами країни. Тому крім загальних засад забезпечення фінансової стабільності в кожній державі фор­муються спеціальні системи підтримання стабільності окремих фінансових інституцій, насамперед банків як провідних суб'єк­тів фінансового посередництва, про що детально мова йтиме нижче.

Підвищення ефективності економічної політики пов'язане з досягненням цілей, які перебувають поза фінансовою системою, зокрема з проведенням державної інвестиційної політики на базі ефективного фінансового ринку та фінансового посередництва, з забезпеченням дієвої грошово-кредитної політики, що ґрунтуєть­ся на високорозвинутій банківській системі, з проведенням вива­женої, взаємно узгодженої цінової, курсової, процентної політики на основі регулювання взаємозв'язків між фінансовим, валютним та кредитним ринками тощо.

Визначальна роль у досягненні зазначених цілей фінансового регулювання, особливо останньої, належить банківській системі, що зумовлює необхідність більш глибокого висвітлення її сутно­сті та механізму функціонування.