Активні операції

Активні операції полягають у діяльності, пов’язаній із розміщенням і використанням власного капіталу, залучених і позичених коштів для одержання прибутку при раціональному розподілі ри­зиків і підтриманні ліквідності.

Активні операції банків поділя­ються на кредитні та інвестиційні.

Розглянемо їх докладніше.

1. КРЕДИТНІ ОПЕРАЦІЇ полягають у проведенні комплексу дій, пов'язаних із наданням і погашенням банківських позичок. Банків­ське кредитування здійснюється відповідно до принципів строковості, цільового характеру, поверненості, забезпеченості і платності.

Кредити видаються тільки в межах наявних ресурсів, які має банк. Про кожний випадок надання позичальникові кредиту в розмірі, що перевищує 10% власного капіталу (великі кредити), комерційний банк повинен повідомити Національний банк України.

Сукупна заборгованість за кредитами, за врахованими векселями та 100% суми позабалансових зобов'язань, виданих одному позичальникові, не може перевищувати 25 % власних коштів комерційного банку.

Загальний розмір кредитів, наданих банком усім позичальникам, з урахуванням 100% позабалансових зобов'язань банку, не може перевищувати 8-кратного розміру власних коштів банку.

Кредитування позичальників має здійснюватися з дотриман­ням комерційним банком економічних нормативів регулювання банківської діяльності та вимог НБУ щодо формування обов'яз­кових, страхових і резервних фондів.

Позики надаються всім суб'єктам господарювання незалежно від форми власності за умови, що позичальник є юридичною особою, зареєстрованою як суб'єкт підприємництва, або фізич­ною особою.

Рішення про надання кредиту повинно прийматися колегіаль­но (кредитним комітетом (комісією) банку, відділення, філії) і оформлятися протоколом.

Кредитування здійснюється в межах параметрів, визначених політикою банку, які включають: пріоритетні напрями в кредиту­ванні; обсяги кредитів та структуру кредитного портфеля; грани­чні розміри кредиту на одного позичальника, методики оціню­вання фінансового стану та кредитоспроможності позичальника; рівень процентної ставки тощо.

Кредити надаються тільки на комерційних засадах, що вима­гає від банку дотримання таких додаткових умов:

- урахування кредитоспроможності позичальника, фінансової стабільності, рентабельності, ліквідності;

- кредитувати тільки ті види діяльності позичальника, які пе­редбачені його статутом;

- позичальник повинен мати власне майно і брати участь у фінансуванні об'єкта, що кредитується, певною сумою власного капіталу.

Банки можуть надавати незабезпечені кредити, але тільки в межах власних коштів і лише клієнтам із стійким фінансовим станом та інсайдерам банку на суму, що не перевищує 50 % но­мінальної вартості акцій банку, які перебувають у їхній власності.

Банки не можуть надавати кредити: на покриття збитків гос­подарської діяльності позичальника; на формування та збільшен­ня статутного фонду клієнта, на внесення клієнтом платежів у бюджет і позабюджетні фонди (за винятком кредитування за кон­токорентним рахунком); підприємствам, проти яких порушено справу про банкрутство; підприємствам, у контрактах яких не передбачено страхування можливих втрат від непоставок товар­но-матеріальних цінностей; підприємствам, які мають простро­чену заборгованість за раніше отриманими позиками і несплаченими процентами.

Кредити надаються на підставі укладеної між банком і пози­чальником кредитної угоди (договору). До укладання кредитного договору банк повинен ретельно проаналізувати кредитоспромо­жність позичальника, здійснити експертизу проекту чи господар­ської операції, що пропонується для кредитування, визначити ступінь ризику для банку та структуру майбутньої позики (сума, строк, процентна ставка тощо).

У кредитному договорі передбачається: мета, сума, строк, по­рядок, форма видачі і погашення кредиту, форма забезпечення зобов'язань позичальника, процентна ставка, порядок і форма сплати процентів і основного боргу, права, зобов'язання, відпові­дальність сторін щодо надання і погашення кредитів, перелік ві­домостей, розрахунків та інших документів, необхідних для кре­дитування, періодичність їх подання банку, можливість прове­дення банком перевірок на місці наявності і стану зберігання за­ставного майна тощо. Зміст кредитного договору визначається сторонами залежно від конкретної кредитної операції.

При виникненні у позичальника тимчасових фінансових труд­нощів з об'єктивних причин та неможливості у зв'язку з цим по­гашення кредиту в строк, установлений кредитним договором, банк може в окремих випадках надати позичальникові відстрочку (пролонгацію) погашення боргу зі зміною кінцевого строку по­гашення кредиту. Пролонгація кредиту оформляється додатко­вою угодою до кредитного договору.

Банківське кредитування здійснюється із застосуванням таких позичкових рахунків:

Збереження основної суми боргу є одним із головних принци­пів, якого завжди треба дотримуватися при проведенні банком по­зичкової операції. Тому оцінювання якості потенційного позича­льника є одним з важливих етапів процесу кредитування. При цьому найважливіше значення має встановлення обґрунтованості кредиту. Ніякі додаткові заходи захисту не зможуть запобігти кри­зовій ситуації, якщо позичка у своїй основі не є обґрунтованою.

Одним з елементів оцінювання кредитоспроможності є визна­чення персональних якостей потенційного позичальника. Тут увага банку повинна зосереджуватися на таких моментах, як ре­путація, порядність і чесність, професійна здатність, матеріальна забезпеченість, ставлення до своїх зобов'язань перед іншими кредиторами в минулому.

Необхідно ретельно вивчити фінансовий стан позичальника, ліквідність його балансу, ефективність виробництва і викорис­тання основного та оборотного капіталу. Для цього використову­ється бухгалтерська, статистична і фінансова звітність позичаль­ника, матеріали попередніх перевірок на місці, прогнози фінансового стану клієнта протягом усього періоду користування позичкою.

Основною передумовою повернення банківської позички є одержання цільових грошових надходжень, доходу, прибуток від реалізації об'єкта, що прокредитований. Але будь-яка кредитна операція пов'язана з певним ризиком, з тим, що позичальник не зможе забезпечити достатню суму цільових грошових надхо­джень, доходів і тому не зможе забезпечити своєчасного повер­нення боргу. Для страхування цього ризику застосовуються певні форми забезпечення боргу, тобто певні гарантії.

У банківській практиці використовуються два види джерел погашення позичок: первинні і вторинні.

Для фінансово стабільних позичальників, які належать до першокласних клієнтів банку, цілком достатньо закріпити в кре­дитній угоді первинне джерело погашення позички у вигляді до­ходів позичальника.

Але першокласні клієнти не є домінуючими в загальній масі позичальників. Тому в більшості випадків банки змушені застосовувати, поряд з первинними, і вторинні (додатко­ві) джерела у формі захисту від кредитного ризику, тобто вимага­ти від позичальників певного забезпечення.

Згідно з чинним в Україні законодавством банки можуть ви­користовувати такі форми забезпечення позичок: застава, гаран­тія, перевідступлення (цесія) на користь банку вимог і рахунків до третьої особи, іпотека, страхова угода (поліс).

Банк здійснює контроль за виконанням позичальниками умов кредитного договору, цільовим використанням кредиту, своєчас­ним і повним його погашенням і сплатою процентів за ним. При виникненні певних порушень умов кредитного договору з боку позичальника банк має право застосовувати економічні й правові санкції.

У разі погіршення економічного стану позичальника, викори­стання ним кредиту не за цільовим призначенням, втрати забез­печення, ухилення від контролю банку, подання недостовірної звітності й запущеності бухгалтерського обліку, несвоєчасного повернення кредиту банк має право пред'явити вимогу про дост­рокове стягнення кредиту і процентів за ним, у тому числі через спрямування стягнення на забезпечення в установленому законо­давством порядку.

Якщо виявлені факти використання кредиту не за цільовим призначенням, банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зо­бов'язань позичальника за кредитним договором.

У разі несвоєчасного погашення боргу за кредитами та процен­тами і ненадання банком пролонгації погашення кредиту він має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбаче­них кредитним договором. У разі відмови позичальника від опла­ти боргів за позичками банк стягує борги в претензійно-позов­ному порядку. Якщо позичальник систематично не виконує зо­бов'язання щодо сплати боргу відповідно до кредитної угоди, банк може звернутися у передбаченому законом порядку із за­явою про порушення справи про банкрутство.

З метою прискорення розрахунків за простроченими кредита­ми банк може використовувати такі форми, як перевідступлення права вимоги та переведення боргу.

Згідно зі статтею 197 Цивільного кодексу України в період дії зобов'язань може здійснюватися заміна кредитора або боржника. Кредитор (банк) може передавати свої права за зобов'язаннями іншій особі, оформивши це угодою про перевідступлення права вимоги. Перевідступлення права вимоги оформляється письмо­вою угодою з повідомленням про це боржника. Переведення бор­гу оформляється письмовою угодою між первинним боржником і новим боржником. Укладення такої угоди можливе тільки за зго­дою комерційного банку, який видав позику первинному борж­никові.

Близькими за своїм характером до кредиту є банківські актив­ні операції лізинг та факторинг.

Лізингові операції полягають у здаванні в оренду на тривалий строк предметів довгострокового користування. Як правило, про­тягом строку дії договору про лізинг орендар сплачує орендодав­цеві повну вартість узятого в оренду майна та лізинговий про­цент. Отже, лізинг можна розглядати як різновид довгостро­кового кредиту, що надається в майновій формі.

Лізингові відносини виникають так. На прохання клієнта банк за свій рахунок закуповує майно (устаткування, транспортні за­соби, сільськогосподарську, обчислювальну техніку тощо) і бере на себе практично всі зобов'язання власника, включаючи відпо­відальність за збереження майна, внесення строкових платежів, оплату майнових податків. Клієнт, на прохання якого було куп­лене майно, укладає з банком строковий договір оренди, в якому визначаються обов'язки орендаря, розмір орендної плати і періо­дичність її внеску та інші умови.

Орендна плата складається з двох величин: вартості майна і комісійної винагороди за лізингові послуги, що включає процент за кредит.

Плата за лізингову послугу нижча від позичкового процента, тому клієнту вигідніше користуватися лізингом, ніж брати гро­шову позичку для оренди дорогого обладнання. Банк має можли­вість установлювати оплату за лізингову послугу нижче за позич­ковий процент за рахунок того, що оренда надає йому право ко­ристування інвестиційними пільгами при оплаті податків, тобто він ділиться з клієнтами одержаною вигодою у формі зниження процента.

Факторинг являє собою купівлю банком у клієнта права на вимогу боргу (без права зворотної вимоги до клієнта). Як прави­ло, банк купує дебіторські рахунки, пов'язані з постачанням то­варів або наданням послуг.

Факторингова послуга оформляється укладенням між банком і клієнтом спеціального договору. При цьому функціями банку є не тільки стягнення боргів, а й обслуговування боргу: аналіз пла­тоспроможності боржників, інкасування, залікові операції, при­йняття на себе ризику несплати тощо. Клієнт, що продав дебітор­ські рахунки, одержує від банку гроші (готівка, переказ, оплата чека тощо) у розмірі 80-90 % суми рахунків. Залишені 10-20 % суми банк тимчасово утримує для компенсації ризику до пога­шення всієї купленої дебіторської заборгованості. Після повер­нення боргу банк повертає утриману суму клієнтові.

За факторні послуги банк стягує з клієнта плату, яка включає комісію за послуги з обслуговування боргу і позичковий процент.

2. ІНВЕСТИЦІЙНІ ОПЕРАЦІЇ БАНКІВ - це вкладення коштів банку у цінні папери підприємств (державних, колективних і приватних) на відносно тривалий період. Інвестиційні цінні папери - це бо­ргові зобов'язання у вигляді акцій, облігацій, векселів, сертифі­катів тощо. Цінні папери можуть бути об'єктом банківських інвес­тицій за умов вільного обігу їх на фондовому ринку з тим, щоб банк міг швидко продати їх у разі виникнення потреби в коштах.

Функції банківських інвестицій полягають у створенні вто­ринних резервів для задоволення потреби у коштах, яка виникає внаслідок вилучення клієнтами своїх вкладів або надходження замовлень на позички, що перевищують наявні ресурси. Здійс­нюючи інвестиційні операції, банки мають на меті: гарантування безпеки грошових коштів, забезпечення їх диверсифікації, до­ходу та ліквідності.

Банківським інвестиціям властиві фактори ризику. Виділяють три такі фактори: кредитний ризик, фінансовий ризик та процен­тний ризик.

Кредитний ризик пов'язаний з тим, що фінансові можливості емітента (юридичної особи, що випускає цінні папери) зменшу­ються настільки, що він буде не в змозі виконувати своїх фінан­сових зобов'язань (сплачувати доходи у формі дивідендів, про­центів, погашати свої цінні папери).

Фінансовий ризик випливає з того, що у зв'язку з непередба­ченими змінами на ринку цінних паперів чи в економіці приваб­ливість деяких цінних паперів як об'єкта вкладень може бути ча­стково втрачена, тому їх продаж стане можливим лише з великою знижкою.

Процентний ризик пов'язаний з фіксацією процента за обліга­ціями в момент їх випуску в обіг при вільному коливанні ринко­вих ставок. Чим більше часу до погашення облігацій, тим вищий ризик, що пов'язаний з динамікою ставки процента.

Інвестування потребує систематизованого аналізу ризику цін­них паперів, які придбаває банк, оцінювання якості цих паперів, визначення здатності банку здійснювати інвестиції. Для цього потрібен безперервний і кваліфікований контроль за станом рин­ку цінних паперів.

Інвестиційна діяльність комерційних банків повинна мати за­хист від ризику збитків та втрати ліквідності. Одним із методів зменшення ризику є формування інвестиційного портфеля за ра­хунок багатьох видів цінних паперів, що мають різний рівень якості та різні строки погашення.

Цінні папери, що входять до інвестиційного портфеля, згідно з їх призначенням, поділяються на інвестиції та вторинні ліквідні ре­зерви. Вони різняться між собою ступенем ліквідності. Вторинні резерви можна негайно перетворити в грошові кошти через продаж на ринку цінних паперів. Інвестиційні цінні папери розраховані на більш тривалий строк, ніж цінні папери вторинних резервів. Уста­новлення граничних строків цінних паперів, що належать до вто­ринних резервів, залежить від рішень керівництва банку. Тому цін­ні папери весь час переходять від однієї категорії до іншої.