Хххіі. Думаймо, шукаймо і творім.

В. Маяковський свого часу дав таку характеристику українській мові:

Эта мова величава и проста:

’Чуєш сурми заграли -

Час розплати настав’...

Хай яке наше ставлення до гімну ”Інтернаціонал”, ми не можемо не визнати,

що з мовної точки зору наведені рядки дійсно піднесено величні і заразом прості.

Перекладач ”Інтернаціоналу” Дмитро Загул (знищений потім ”інтернаціоналістами”)

у своїй творчості йшов дорогою Т. Шевченка, котрий вказав живим, мертвим і нена-

родженним землякам, які невичерпні можливості для митця та й для всіх нас криє

простота української мови. На жаль, стежка, прокладена Кобзарем, поросла терна-

ми для багатьох наших ”співвітчизників”.

Послухаймо ”Міжнародню службу українського радіо”.

Призначена для зв’язків з діяспорою ”посадова особа” так звертається до ук-

раїнців за межами України: ”Дорогі співвітчизники! ”. Чому згаданий чиновник об-

рав слово співвітчизники? Правду кажучи, він його не обирав: так його навчила

попередня колоніяльна еліта, котра вважала, що чим помпезніше, чим пишномовніше

висловлюватись, то тим кращий, на їхню думку, буде вплив промовця на слухачів.

Чому їм так здавалося? Бо згадана еліта хотіла, щоб навіть спілкуючись із ”ма-

сами”, вона зберігала певну дистанцію між собою і ”сірим” загалом. Тому еліта

вдавалася до вишуканих, високопарних форм, засвоєних з лексикону імперії, бага-

тому на зразки високого ”імператорського” стилю:

благоусмотрение

всеподданнейшее прошение

высочайшее соизволение тощо.

До цього стилю належить і слово соотечественники, вживане для звертання до

підлеглої ”черні” (пізніших ”мас”). Не дай, Боже, сказати земляки! Бо це б

вело до панібратства, до ненависних усім імперіям демократичних норм стосунків.

Конвертуючи імперську мову, українська колоніяльна еліта збагатила офіцій-

ний лексикон на слово співвітчизник. Чи хто чув коли, щоб люди говорили: ”Бачив

свого співвітчизника..., там живе наш співвітчизник..., дістав листа від спів-

вітчизника? ” Не чув, бо це слово штучне, вигадане, коли хочете, мертве.

Але любов до ”мертвих” стилів у мові сильніша від здорового глузду. А над-

то, коли цю любов підсилюють певні свідомі або підсвідомі міркування, наведені

вище. У цьому можна переконатися, почитавши газети, послухавши радіо.

Наші предки були хліборобами, селянами. Для декого - це застарілі поняття.

Декому з наших сучасників хочеться, щоб їхні предки були сільськими товаровироб-

никами. Послухайте, як це ”залізно” звучить: ”Мій дід був сільський товаровироб-

ник! ”. Хіба порівняєш з банальним хуторянським хліборобом? Тим-то й гуляє

сільський товаровиробник по шпальтах газет, заповнює радіоетер.

Відомо, що дахи будинків криють бляхою. Слово бляха коротке, легкомовне,

відоме у виразах ”хата під бляхою”, ”будинок під бляхою”. Та дехто хоче покри-

вати дахи даховим залізом. Два слова замість одного? Чи ж це доцільно? Для де-

кого - так. Для тих, кому дахове залізо легше сконвертувати з російського кро-

вельное железо, ніж засвоїти українське бляха (в тому числі і для авторів ака-

демічного російсько-українського словника).

Усяке мавпування завжди смішне. І практика конвертування може бути ночнним

прикладом. В одній статті автор, описуючи військовий побут, згадує життєзабез-

печувальні засоби. Ідеться про харчі на кілька діб, воду, сірники, деякі потрі-

бні у польових умовах знаряддя тощо. Слово життєзабезпечувальний важко вимовити,

його важко навіть прочитати, важко написати. Де взялося таке слово у нас? Сек-

рет тут простий. Це слово породив російський вираз жизнеобеспечивающие средства.

Російське слово жизнеобеспечивающий і собі досить довге й важкомовне, але коли

воно росіянам підходить, то на це нема ради. Щождо слова життєзабезпечувальний,

воно, як на мене, зовсім нікуди не годиться.

Той, хто копіює, має усі права підправити копію, поліпшити її. Японці, на-

приклад, коли копіюють іноземну техніку, завжди вносять у свої копії щось нове,

покращують і модернізують копійоване. Той, хто скопіював життєзабезпечувальні

засоби, японською винахідливістю похвалитися не може. Він у своєму копіюванні

нагадує живолупа, бо ”живцем здирає” мовні форми з іншомовних зразків.

А варто лише на хвилину зупинитися й подумати. Думати нам приписано самою

природою, бо хто ще має такий досконалий апарат мислення, як люди? Зрештою,

можна поцікавитися, як даний вираз передають інші мови. Бо ж не тільки світу,

що в вікні. І коли не пошкодувати часу на таке дослідження, то замість виразу

життєзабезпечувальні засоби можна сказати засоби виживання. Чи ж не краще?

Мораль цього розділу така: думаймо, шукаймо і творім, як це робили предки,

котрі лишили нам у спадок далеко не найгірший варіянт сигнальної системи. У

цьому читач може переконатися з наступного розділу.