ХХХ. Перетягання струни або псевдоукраїнізація.

До негативних явищ сучасного мовного процесу треба зарахувати і явище псе-

вдоукраїнізації. Псевдоукраїнізація - це нічим не виправдане вигадування ”рис”

української мови, яких насправді наша мова не має.

Читачі вже знайомі з вигаданою формою налаштовувати, якою дехто з сучасни-

ків заступає питому українську форму настроювати. Як ми бачили така псевдоукраї-

нізація на ділі є русифікацією, бо вигадана форма виникла на підставі ”логічних”

побудов, що спираються кінець-кінцем на російські словесні моделі.

Псевдоукраїнізацію породжено тією самою причиною, що й інші хиби сучасного

мовлення, а саме недостатнім знанням української мови. Особи, які дуже поверхово

орієнтуються в українській мові, а їх було чимало саме серед колоніяльних мово-

знавців, щоб показати свою мовну ерудицію, шукають ”кісток у молоці” у текстах

своїх опонентів.

Так, доктор філологічних наук А. Бурячок, у рецензії (”Час/Тіме” # 29,

1997) на ”Українсько-англійсько-німецько-російський словник фізичної лексики”

В. Козирського та В. Шендеровського (надалі - СФЛ) критикує мову авторів.

Зокрема, спираючись на правила чергування прийменника З, ІЗ, ЗІ, доктор фі-

лології вважає вживання прийменника З у виразах ”термін З галузі фізики”, ”дові-

дник З питоменної лексики”, ”вибраний З монографій” неправильним, а правильним -

вживання прийменника ІЗ: ”термін ІЗ галузі фізики”, ”довідник ІЗ питоменної лек-

сики”, ”вибраний ІЗ монографій”.

Навіть непідкутий у мовознавчій казуїстиці читач може відчути незграбність

та ”слонуватість” останніх виразів із сполучником ІЗ. Ми всі - в тому числі і

А. Бурячок - говоримо ”хліб З маслом”, ”кров З носа” ”іспит З математики”, а не

”хліб ІЗ маслом”, ”кров ІЗ носа”, ”іспит ІЗ математики”, як вимагає рецензія.

Саме так фіксують наведені вирази словники:

Іспит З математики; пробув З місяць; хліб З маслом (УРС)

Виберіть кого-небудь З вас; він З робітників, родом З Києва (УРС).

Довільне тлумачення правила чергування А. Бурячком, стоїть у кричущій супе-

речності з мовною практикою та літературною творчістю усіх українських письмен-

ників, від І. Котляревського до О. Гончаря.

Як З лихим квасом, так ліпше з водою, аби не з бідою (Номис)

Без Божої волі й волос З голови не впаде (Номис)

Вийшов З води (Новий завіт. Переклад П. Куліша та І. Пулюя)

Ото, був собі такий бідний вовк, та трохи не здох З голоду (Фольклор)

Я тільки хотів сказати: не один З Вас родину має (Л. Українка)

Була фабрика, а хто мав користь З неї? (М. Коцюбинський)

Сержант... неохоче сплигнув З коня (О. Гончар)

Зрошений З голови до ніг, він зрештою виходить на берег (М. Стельмах).

В усіх цих прикладах З вжито після приголосного і перед приголосним звуком.

Виходить, що визначні майстри слова не відчували духу української мови, а вихо-

вані на теоріях ”двомовности” та ”злиття мов” мовознавці цей дух засвоїли та во-

скресили!

Ні! Тут щось не так. Краще, мабуть, припустити, що правило чергування

прийменника З, ІЗ, ЗІ хибно витлумачено філологом. У вживанні прийменника З по-

трібна ширша свобода, відповідно до звукової доцільности та милозвучности висло-

ву.

Те, що боронить доктор філології, - це зайве ускладнення української мови,

ще один бар’єр на шляху її вивчення.

Правило чергування фахівець-мовник помилково тлумачить так, що між двома

будь-якими приголосними треба вживати не З а ІЗ: ”разом із тим”.

На ділі ж правило говорить зовсім інше: ”Щоб уникнути збігу приголосних,

важкихдлявимови (підкреслення моє - С.К.), вживаємо ІЗ або ЗІ”.

Отже, доктор наук не розуміє і кривотлумачить норми створеного з його учас-

тю правопису.

Чим можна пояснити таке кривотлумачення?

Я гадаю, що такі кривотлумачення потрібні тим, хто маскує ними своє примі-

тивне знання української мови, а вигадані ними ”правила” дозволяють їм числитися

”знавцями”, коли на ділі вони такими не є. І це доводить згаданий доктор наук.

У виданому ”Російсько-українському словнику для військовиків”, де А. Бурячок -

один з трьох авторів, учень сьомого класу може знайти десятки граматичних ляпсу-

сів, в тому числі і огріхів проти правил, встановлюваних доктором наук для ін-

ших.

У згаданому словнику на стор. 373 наведено команду:

”Занурюватися на глибину стільки-то метрів З диферентом на стільки-то

градусів на ніс! ”

На стор. 376: ”Супротивник З чола - ДО БОЮ! ”

На стор. 379: ”Зняти тиск З цистерни такої-то! ”.

Отже, оборонець ”правила” сам його не дотримує. І тут нема нічого дивного,

бо тлумачення правила А. Бурячком суперечить здоровому глузду, мовній практиці і

легкості спілкування. Згадане тлумачення свідомо чи несвідомо дискредитує украї-

ську мову, ставить україномовному спілкуванню безпідставні та неможливі для ви-

конання вимоги.

Якщо цитована вимога А. Бурячка спирається на кривотлумачення, то ще одну

вимогу до авторів СФЛ базовано на особистих (і ненайкращих) уподобаннях доктора

наук.

А. Бурячок вимагає, щоб усім іменникам чоловічого роду в давальному відмін-

ку однини давати закінчення -ові /-еві/. Згідно з цією ”вимогою” треба дякувати

докторові Богданові Закутовичеві, а не доктору Богданові Закутовичу.

Тобто доктор філології хоче обернути легку і плавну українську мову на важ-

ке ”теоретично-обґрунтоване” нагромадження штучно культивованих закінчень.

Спробуйте вимовити докторові Богданові Закутовичеві! Шановний мовознавець забу-

ває, що мова існує для того, щоб полегшувати спілкування між людьми, а не для

того, щоб без потреби ускладнювати його. Мова, що ускладнює спілкування, прире-

чена на забуття. Саме тому, жоден український правопис не вимагав і не вимагає

обов’язковости закінчень -ові /-еві/ в давальному відмінку чоловічих іменників.

Усі нормальні українські правописи поруч із закінченням -ові /-еві/ наводять за-

кінчення -у /-ю/. І це відповідає і народній мовній практиці і літературній

традиції. Ось записи з народніх уст:

Присягаю зеленому гаЮ: як гай розів’ється, то й служба минеться

Лучче панУ кланяться, як підпанкам (Номис, 1240)

Не дав Біг свині ріг, а мужикУ панства (Номис, 1266)

Дай пан дурнЮ корову, а не волю: корова хліб дасть,... (Номис, 1290)

Служка на служку, а панУ трясця (Номис, 1311)

Буде гарно на світі, як попУ підсипать, а пана засипать (Номис, 1321)

Хто вітрУ служить, тому димом платять (Номис, 7166)

Як маєш кланяться лаптЮ, то лучче поклонись чоботУ (Номис, 7302).

Усіх прикладів короткого закінчення в давальному відмінку однини у записах

фольклору годі списати - їх тисячі. Не менш популярні ці закінчення і в літера-

турі:

Я парубкУ ганьби не даю,... (М. Вовчок)

Ацест ЕнеЮ, як би братУ, велику ласку показав... (І. Котляревський)

Витяг товстенну біблію... і подав ТарасУ ГригоровичУ (З. Тулуб)

Досталось од губернатора і справникУ і всім... (Квітка-Основ’яненко)

Наливайка пекли у мідному бикУ... (Стороженко).

Зичать мужУ-агрономУ, Щастя й діток, все, як є... (А. Малишко)

Коли людУ до уст розуміння своє, Ти збажаєш як слід подавать...

(П. Грабовський)

Кріпак Шевченко люльку панУ З дитинства мусив подавать... (В. Еллан).

Навряд чи треба більше прикладів, щоб розвінчати сміхугідні вимоги псевдо-

українізаторів з науковими титулами.

Щодо свого впливу на розвиток української мови, то псевдоукраїнізація шко-

дить їй такою ж мірою, як і інші описані негативні явища, бо вона створює непо-

трібні ускладнення й обмеження на шляху цього розвитку.