ХХІХ. Змова замовчування

Одним із засобів боротьби з українською лексикою деукраїнізатори обрали за-

мовчування. Цей ”метод” полягав у тому, що самобутню українську лексику не фік-

совано жодним ”нормативним” словником.

Оскільки українська мова зазнавала за царату всіляких утисків і розвивалася

лише самодіяльним шляхом, тобто стараннями окремих ентузіястів, без жодної допо-

моги держави, то українську мовну стихію глибоко і всебічно не вивчено й не до-

сліджено. А це значило, що українська літературна мова не могла повністю від-

бити усього лексичного багатства, створеного народом. Тому, наприклад, у слов-

нику Б. Грінченка не всі слова проілюстровано прикладами з літературних творів.

Частково, це сталося тому, що не всю українську літературу на той час належно

вивчено, а частково тому, що й письменники не могли використати усіх наявних у

мові засобів. Але це не значить, що українська лексика, поширена в живій мові,

не має права вважатися повноправною українською лексикою.

Та для колоніяльних деукраїнізаторів факт відсутности деяких лексичних

одиниць у літературних творах був зручним приводом, щоб таку лексику виключати

з ”нормативних” словників. Отже, у цих словниках існує чимало ”білих плям”.

Деяких широко вживаних словесних форм ці словники не фіксують, дарма що ці форми

часом кращі з мовного боку від форм ”нормативних”.

У словнику Б. Грінченка зафіксовано гніздо слова винувати. Це слово - си-

нонім слів винуватити, звинувачувати. Проілюстровано слово винувати прикладами

з живої мови:

Нікого не винуйте... (Запис із Канівщини)

...тебе будуть, орлику, винувать. (Запис із Радомищини)

Слово винувати з погляду інформативности та звукової будови має значні пе-

реваги перед словами винуватити і звинувачувати. Досить порівняти ці три слова

в ”дії”, щоб у цьому переконатися:

Живомовна форма Культивовані в УССР форми

Нікого не винуйте Нікого не винуватьте Нікого не звинувачуйте

Тебе будуть винувати Тебе будуть винуватити Тебе будуть звинувачувати.

На цих прикладах можна ще раз переконатися, що попередні покоління добрали

з можливих форм найкращі варіянти.

Безперечно, що форма винувати вживалася і в творах письменників, але просто

випала з поля зору дослідників. Я, наприклад, читаючи М. Павлика, натрапив у

”Друкованому листі до всіх русинів у Галичвні” форму винуватися:

З написаного ви бачите, що тут винується не людей, а стани. (М. Павлик).

Форму винуватися можна було створити лише з форми винувати. Отже, якщо я,

читаючи побіжно, натрапив на це слово, то немає сумніву, що уважний дослідник

усієї літературної спадщини усіх українських письменників знайде і слово винува-

ти в літературних творах.

Лишивши форму винувати за бортом мовотворчого процесу, ми втратили цілу

низку похідних форм, які значно ”якісніші” з мовного погляду, ніж похідні форми

від слів винуватити, обвинувачувати. Від слова винувати можна утворити (і свого

часу творено!) форми

винувачення, винувачений, винувальний, (1)

які ”економніші” від форм

обвинувачення, обвинувачений, обвинувальний. (2)

Колоніяльне ж мовознавство, забракувало форми (1) і віддало перевагу фор-

мам (2), бо форми (2) копіювали російську модель словотворення:

обвинение, обвиняемый, обвинительный.

Як уже сказано, лексичну форму винувати проігнорували усі ”нормативні” сло-

вники: РУС, УРС, ПСУМ і СУМ, лишивши її за бортом літературного вжитку, і зара-

зом збіднивши нашу мовну спадщину. І це не єдиний випадок.

Деякі слова замовчано не так тотально, а саме: одні словники фіксують, а

інші - ні. Так, не дуже масовий СУМ фіксує слово годитися як синонім слів зго-

джуватися, погоджуватися і наводить приклади:

...чи автор не гОдиться з Вами в дечому, чи Ви не маєте з ним зносин?

(М. Коцюбинський).

А масовий РУС, перекладаючи російське слово соглашаться, лексеми годитися

не наводить. Знову таки лишає за бортом коротшу й інформативнішу форму.

Чим пояснити таку короткозорість укладачів масових словників?

Кого треба винувати за такий стан української лексикографії?

Головний винуватець - держава, що свідомо практикувала лінгвоцид українців.

Але були й виконавці цієї практики - виховані колоніяльним режимом мовозна-

вчі кадри. Це вони укладали й редагували словники. Це від них залежало борони-

ти чи нищити українську мову.

Одразу після погрому української інтелігенції 1933 р. ті мовознавці, що бу-

ли помилувані Сталіним, все таки старалися зберегти самобутність української мо-

ви. Але ті вимоги, які їм ставили партійні боси, зв’язували їх по руках і по

ногах. Тому чесні діячі просто відмовлялися від участи в укладанні і правопису

і ”нормативних” словників. Відомо, що академік А. Кримський відмовився брати

участь в укладанні правопису. На це треба було мати мужність.

Слабші духом погоджувались працювати під наглядом партійних неуків. Цим

партійним неукам держава присвоювала наукові звання, доручала керувати науковими

інститутами, укладати й редагувати словники.

Від цих ”кадрів” не питали знань - від них вимагали беззастережного викона-

ння вказівок згори.

Саме ці ”кадри”, виконуючи волю партійних ”вождів”, вели боротьбу з україн-

ською самобутньою лексикою.