Хххіv. Коли це почалося.

Свавільні дії щодо української мови з боку держави, а саме тотальне підпо-

рядкування мовотворчих процесів в УССР нормам російської мови, мали прецеденти в

історії. Українська мова та українська культура вже переживали подібні гоніння.

Після перемоги під Полтавою цар Петро І з метою розбудови тоталітарної з

єдиним мисленням і єдиною мовою імперії почав війну з українською мовною реаль-

ністю. Літературною мовою України тих часів була старослов’янська мова, читана

і виголошувана з українською вимовою.

Яка це була вимова?

Характерною ознакою цієї вимови було озвучення слов’янської літери далі (ѣ)

(див. малюнок) як українського звуку І:

вѣ ра віра

дѣ д дід

дѣ ло діло

мѣ дь мідь.

Другою досить виразною ознакою прочитання тодішніх текстів була вимова

старослов’янської літери И як українського звуку И:

глаголати глаголати.

Господи Господи

милостивый милостивий

Молитва Отче нашь, иже еси на небесѣ х, в устах українців звучала тоді так:

Отче наш, їже єси на небесіх.

Вираз во вѣ ки вѣ ков звучав во віки віков, а то й во віки віків, бо коли лі-

теру О записувано з дашком: Ô, її належало вимовляти як І.

Молитва Вѣ рую звучала Вірую.

Нема жодного сумніву, що старослов’янське Г на Україні вимовляли як наше

сучасне Г.

Така вимова наводить на роздуми, чи не була основою для старослов’янської

мови українська мова? В усякому разі ця вимова в Україні, будучи традиційною,

базувалася на морфологічних рисах саме української мови: наш звук (літера) І та

старослов’янський ѣ збігаються і в коренях слів: дѣ ло - діло, і в морфологічних

закінченнях: на конѣ - на коні.

Для нас важливо, що така вимова - хай яке її походження - наближала старо-

слов’янські тексти до розуміння широкого українського загалу. На той час це бу-

ла українська літературна мова. Своєю вимовою ця українська старослов’янщина

відрізнялася від вимови, яка пізніше закріпилася в Московській Русі. На ділі,

ті самі тексти можна було прочитати ”по-руськи” (в сучасній термінології - по-

українськи) і по-московськи (в сучасній термінології - по-російськи).

Міркуючи логічно, треба думати, що українська вимова старослов’янських тек-

тів поширилася в Україні від часів хрещення Руси, а можливо, була притаманна

старослов’янщині і до цього. Важко собі уявити, щоб за часів, коли Володимир

Великий охрестив Русь-Україну, старослов’янські тексти виголошувано із сучасним

російським акцентом. Таж тоді ще не існувало Московської Руси! Очевидно, що від

часів Володимира і до 1709 р., коли видано перші укази Петра І проти української

мови, на Україні не було жодних змін у вимові старослов’янських текстів. Ця ви-

мова була характерна передусім для служби Божої по церквах. З цією вимовою ве-

лося викладання у школах на Україні, в тому числі у Києво-Могилянській Академії.

Скасована Петром І вимова збереглася у греко-католиків Галичини. Галицька вимо-

ва нічим не відрізняється від вимови православних України до 1709 р. Вона збе-

реглася в Галичині, бо Галичина не входила до Російської імперії.

Вимова друкованих та писаних старослов’янських текстів була головною різни-

цею між українською та російською літературними мовами у ХУІІІ ст.

Саме тому Петро І, почавши боротьбу з українською культурною самобутністю,

став поборювати українську вимову, ”дабы не было различия” між цими мовами.

Самопроголошений імператором цар видав низку указів, спрямованих на лікві-

дацію української вимови у церквах, що тоді вже належали до московського патрі-

ярхату. Патріярхат цей за Петра І і пізніше слухняно виконував волю царів.

Ці заходи не можна було втілити в життя за один день чи місяць. На цю де-

українізаторську акцію пішли десятки років - мало не століття. Не так легко було

перевчити людей, передусім священиків та дяків, на нову вимову. Але укази не ба-

рилися і падали один за одним.

1709 р. був дуже плідним на антиукраїнські укази. Забороною української

вимови у церквах Петро І не обмежився.

1709 р. - указ Петра І про запровадження ”гражданського письма”, який мав і

антиукраїнське спрямування тим, що підривав авторитет Києво-Могилянської Акаде-

мії як наукового центру новоствореної Росії.

1720 р. - указ Петра І про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги

крім церковних.

1753 р. - указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянсь-

кій Академії.

1769 р. - заборона Російської Православної Церкви на друкування й викорис-

тання українського ”Букваря”.

1784 р. переведення викладання в Києво-Могилянській Академії на російську

мову.

1786 р. - наказ київського митрополита С. Миславського, щоб в усіх церквах

дяки й священики читали молитви і правили службу Божу ”голосомъ, свойственнымъ

російскому нарѣ чію”. Те саме заведено й у школах України.

З цієї хронології видно, що українська мова й культура вже переживала один

період ”наближення і злиття мов”.

Большевики, отже, не відкрили Америки, а топтали стежку, второвану задов-

го до ”пролетарської революції”. ”Пролетарі” наслідували у своїй політиці дале-

ко не пролетарські, а імператорські ідеї та методи.

Державні заходи Москви підтинали в корені самобутність українського культу-

рного розвитку, вели до русифікації духовного життя України.

Залишки Петрових ”реформ”, які підхопили ”пролетарі”, і досі шкодять науко-

вому вивченню історії нашої мови. Прищеплену ще Петром І вимову старослов’янсь-

ких літер у пам’ятках давньої української літератури усе офіційне колоніяльне

мовознавство визнало єдино правильною вимовою. Тобто давню літеру ѣ вимагали

читати як Є, замість І. Цей колоніяльний науковий шаблон не втратив свого зна-

чення і в незалежній Україні, бо деякі мовознавці й навчальні заклади і далі

підходять до історії української мови через призму антиукраїнських царських ука-

зів ХVІІІ ст.

Виховані на колоніяльних стереотипах наукові кадри дуже неохоче відходять

від цих стереотипів. Уся надія сьогодні на здатне критично мислити молоде поко-

ління українських мовознавців. Їм належить відмити увесь ”царсько-пролетарський”

бруд із здорового тіла української мови.