Lхvііі. Крик крикуна в пустелі /скорочено/.

(”Народна газета”, ч. 48-49, 1992)

Яка краса відродження країни...

Добре сказано. А я додам: коли краяни знають, що таке відродження і з чого

його починати.

Дехто тут може й образитись: ”Виходить, що ми не знаємо? А ідея поширення

українознавства? Хіба це не крок до відродження? ”

Так, це крок до відродження. Але що таке українознавство? Як на мене,

усяке ”знавство” треба починати з мови, бо не можна знати ні України, ні україн-

ців, не знаючи мови, в лоні Руси-України породженої, тоді під нагаєм окупанта

забутої, а оце /і то з великим скрипом/ відроджуваної.

Знання мови - головний компонент українознавства. І передусім її мусять

знати самі українознавці. Мусять чітко з’ясувати собі становище, в якому опини-

лася наша мова після довгих десятиліть плюндрування, суржикування, калічення.

Мусять з’ясувати собі, що мова, яку нам прищеплено заходами антинароднього уря-

ду, не українська мова, а хирлявий суржик, неоковирне канцелярське арго, створе-

не в УССР для ілюзії існування української державности. УССР уже немає, а її

потворна спадщина в образі суржику збереглася, і саме цей спадок кладено в осно-

ву нинішнього українознавства.

Вдамся до прикладів.

Недавно я слухав радіо з Києва. Виступав представник міністерства освіти

України, доповідаючи про організацію з’їзду педагогів. Цей українознавець ви-

словлювався, як йому здавалось, українською мовою. Але чи була то українська

мова? Судіть самі. Наведу його вимову: асвітяни, праграма, арганізація, пра-

вести, педагагічний, багата /у значенні багато/, неабхідна, запазичили, аднача-

сна. Отак українською мовою говорить педагог. А як говоритимуть його учні? Як

можна таких українознавців допускати до мікрофона українського радіо? Краще б

він виступив по-російськи, а диктор переклав.

Я розумію цього номенклатурника. Увесь вік він тільки й робив, що витруював

із себе своє українство, користувався російською мовою, засвоївши її акцент. Аж

ось проголошено незалежність України і почато ”повзучу українізацію”. ”Ну то й

що? - сказав він собі - Я можу і по-украінскі”. І заговорив, як оце я наводив.

Читаю статтю літератора. І дізнаюсь, що він не схвалює жертвоприношень.

Невже ж поетові, письменникові не дере вухо невластиве українській мові слово?

І де він його взяв? З російсько-українського словника, виданого на замовлення

асиміляторів. Словник вилучив з нашої мови тисячі питомих українських слів, за-

ступивши їх суржиком. І тому у словнику немає слів принос, або приноси, що їх

вживав народ замість предовженного жертвоприношення. Але письменник на те й

письменник, щоб критично ставитися до підсунутого окупантом покруча. Можна вжити

взагалі якесь інше слово: жертва, самопожертва. Письменник, казали колись, це

хоронитель мови народу. Гай-гай. Не той тепер пішов письменник. Читаю далі і на-

дибую таке: схильності /здерте з російського склонности, по-українськи нахили/,

коливання /де треба вагання, бо здер з російського думання: колебания/, насміш-

ка, власть імущі, відречення, гордитися.

А ще цитує стаття слова пісні ”Ми помрем не в Парижі”. Українська мова має

ряд характерних рис. І одна з цих рис це наголошення помремО, несемО, живемО,

кладемО, ковтнемО, бережемО, веселимО. Де саме вживано таке наголошення і чому

- це окрема тема. За таке наголошення у ХІХ ст. нашу мову порівнювано з францу-

зькою. І от поет, письменник, пісняр пише пісню, де вживає покруч з чужим наго-

лосом. Покруч цей мають підхопити співаки, прищеплюючи поколінням суржик.

А редактори не зробили жодної правки ляпсусів. Зате усе написане право-

писом 1929 р. здебільшого виправляється на правопис УССР.

Читаю статтю публіциста. Публіцист говорить про не посвячених /так у тек-

сті/ осіб, маючи на увазі невтаємничених. Читач може подумати, що в Україні

створено обряд посвячення людей, як це робиться з водою, пасками тощо. Аж то

просто журналіст не завдав собі труду вдатися до словника, де на цей раз росій-

ське слово непосвящённый таки перекладено. Далі в тексті йдеться про слабнучу

опозицію. Тут уже нема гріха публіциста. Академіки УССР не спромоглися знайти

української форми даного слова. Зате редакція могла б знати з ряду публікацій,

що слабнучий - це щораз або дедалі слабший. На жаль, редакція усі наявні у ста-

тті щоб виправила на аби, усі який виправила на що він /де слово він непотріб-

не/, усі відомо на знати /що не скрізь виправдано/, а покручів непосвячений і

слабнучий не постерегла. Така недобачай-слона українізація мало додає до зага-

лом цікавої статті. Відхід же редакції від усесерівських мовних канонів не мож-

на не вітати, тільки цей відхід слід узгоджувати із здоровим глуздом, щоб зам-

ість усмішки не викликати посмішки.

Найпрестижніші автори вживають сьогодні такі вирази, як задьористо /замість

загонисто/, пінистий /замість пінявий/, ледве чи /замість навряд чи/; а менш

престижні - знай відстоюють усе, що можна без усякої шкоди боронити, а коли йде-

ться про погляди, то й обстоювати. Неважко простежити за цим усім тотальне, не-

відступне, невигойне засилля всемогутнього суржику.

Висновок?

Усі українознавчі студії треба починати з того, що українську мову засміче-

но суржиком, який належить поборювати.

Нам усім треба визнати - і академікам, і письменникам, і українознавцям -

що ми поверхово знаємо українську мову. Наш правопис, наша лексика, наші словни-

ки - усе спотворене. І відроджуючи інших, треба заразом і самим відроджуватися.

Коли починалося українське відродження 20-х років, тодішнє покоління інте-

лігенції знало і живу і літературну мову. Учні одеських (!) шкіл у 30-х роках

не чули від своїх учителів такої спотвореної мови, яку сьогодні раз-у-раз чуєш

із стольного Києва (!). Найстрашніше те, що мало кого це турбує.

Сучасну еліту виховано на общепонятном языке, із старої інтелігенції збе-

реглися одиниці, переважно на гнилому Заході. Ці люди - літератори, публіцисти,

мовознавці - сьогодні на восьмому-дев’ятому десятку життя. Саме їх треба залучи-

ти нині до Надзвичайної Урядової Комісії для Порятунку Української Мови. Ство-

рення такої комісії - завдання число один сучасного українознавства. Відкладати

його на завтра не можна.

Чи почує хто цей крик?