Тло наукових концепцій).

(”Літературна Україна”, ч. 10, 12.3.98)

Історія знає факти, коли з високих академічних трибун висловлювано і шире-

но антинаукові погляди. Феномен цей ще живий у нашій пам’яті. Хіба не з академі-

чних трибун і не академіками УССР шельмовано ”псевдонаукові” теорії М. Грушевсь-

кого? Хіба не на академічних сесіях засуджувано ”нездорові тенденції” в біологі-

чній науці, а кібернетику оголошувано буржуазною лженаукою, спрямованою на ви-

зиск трудящих?

Дехто скаже, що це вже давно минуло, і вороття йому нема.

Може, й так. Але практика захисту ненаукових поглядів і тенденцій із стін

наукових інституцій жива й досі.

Відомо, що розвиток української мови відбувався у вкрай несприятливих умо-

вах, під безперервними утисками та завдяки ентузіязму окремих осіб. Мало свій

негативний вплив на розвиток української мови та науки про неї і роздільне існу-

вання українських етнічних територій.

Тому сучасний мовознавець має зважати на ці всі чинники і вміти відділяти

зерно від полови. Науковий розгляд процесів і явищ в українській мові потребує

мистецтва аналізу та вміння враховувати усі дотичні деталі...

Деякі науковці не можуть збагнути, чому словник Б. Грінченка фіксує слово

кутній із закінченням -ій, а слово п’ятикутний - як і словник Є. Желехівського -

записує із закінченням -ий. Цією розбіжностю вони стараються оборонити сучасний

правопис і заперечити м’яке закінчення у словах трикутній, п’ятикутній, прямоку-

тній.

Для того, щоб правильно зрозуміти згадану розбіжність, треба згадати деякі

факти української діялектології та їхню роль у розвитку українських правописів.

Західньоукраїнським діялектам властиве тверде - відмінне від наддніпрянсь-

кого - закінчення ряду прикметників: середний, літний, пізний, останний, кут-

ний, покутний, закутний, п’ятикутний. Саме в такій формі ці слова зафіксовано

у словнику галицького лексикографа Є. Желехівського. Борис же Грінченко, уклав

свій словник після появи словника Є. Желехівського, і як сумлінний лексикограф

усі запозичені з інших джерел словесні одиниці наділяв ремарками. Біля слова

П’ЯТИКУТНИЙ стоїть ремарка ”Жел.”, яка свідчить, що дану форму взято із словника

Є. Желехівського. Науковий рівень праці Б. Грінченка не дозволяв йому робити

будь-які зміни у запозиченому слові. Слова ж, узяті з наддніпрянсьих джерел

словникар наводив відповідно до вимови наддніпрянців: кутній, покутній, серед-

ній, літній, пізній, останній.

Великий вплив наддніпрянської літератури на розвиток української мови при-

звів до того, що галичани засвоїли цілу низку і лексичних, і морфологічних, і

фонетичних рис літературної мови наддніпрянців. Засвоїли вони і м’яке закінчення

наведених прикметників. Розуміючи потребу соборного українського правопису, га-

личани підтримали український соборний правопис 1929 р., де згадані прикметники

- в тому числі прямокутній, п’ятикутній, трикутній - мали м’яке закінчення.

Спотворюючи українську мову після погрому інтелектуальної еліти, імперські

асимілятори у правописі-33 без жодного логічного пояснення наділили згадані фор-

ми твердим закінченням: прямокутний, п’ятикутний, трикутний. Оскільки ”злиттям

мов” керували не дуже ерудовані у мовознавсті фахівці, вони ”недогледіли” м’яко-

го закінчення у словах кутній, покутній, закутній і лишили їх без змін, показав-

ши нащадкам науковий рівень своєї ”роботи”.

Захищаючи написання прямокутній, трикутній, я сподівався, що науковці Укра-

їни підтримують мою зовсім не політичну і не ідеологічну, а чисто мовознавчу по-

зицію, щодо привернення українському правопису рис, штучно й безграмотно усуну-

тих імперськими заходами. На жаль, я помилився.

Деякі мовознавці горою стали на захист асиміляційного колоніяльного право-

пису. Жодні логічні аргументи, що вказували на низку безграмотних рекомендацій

цього правопису, їх не переконували.

Вони боронять успадкований від УССР правопис посиланням на діялктні особли-

вості, давно відкинуті і Сходом і Заходом України. Чи ж може сучасний правопис

базуватися на віджитих діялектних рисах?...

Правопис-29 не ідеал і має недоліки, але ціла низка його рис невід’ємні від

української мови. До правопису-29 негативно ставилася радянська наука і радянсь-

ке мовознавство. Але чому деякі мовознавці незалежної України так затято відки-

дають не тільки сам правопис-29, але й окремі його риси, і заразом боронять не-

уцькі рекомендації правопису-33? Чи не є це наслідок прищепленого радянською

освітою переконання у правильності ”ленінсьької національної політики”? Право-

пис-33 - дитя цієї політики. Це засвідчує перелік напрямних до цього правопису,

наведений у передмові до ”першого” його видання:

”4....забезпечити єдність із правописами братніх народів Радянського Сою-

зу, особливо - російського...” (”Український правопис”, Київ, ”Наукова думка”

1990, стор. 8).

Виходить, що той, хто боронить сучасний правопис, боронить ”братерство на-

родів Радянського Союзу” - витвір ”ленінської національної політики”.

А захист цієї політики - це вже політична акція з метою не допустити жодної

критики на адресу мітичного братерства.

Свої концепції оборонці правопису-33 підкріплюють твердженням, що на нормах

цього правопису виховано кілька поколінь, які дістали освіту в УССР. Яка була ця

освіта, можна бачити на сесіях Верховної Ради, де половина депутатів не володіє

українською мовою, а частина тих, що володіє, говорить жахливим суржиком, запо-

зичуючи вимову, наголоси й лексику для свого українського мовлення у ”братніх

народів”...