LХХІ. З відкритого листа до академіка М. Жулинського

Копія: Директору Інституту української мови НАНУ В.В. Німчуку.

Після Акту про незалежність розробка справді українського Українського Пра-

вопису належить чи не до найголовніших проблем нашого відродження.

Для наукового підходу до проблеми треба простежити самий процес розробки

українського правопису в УССР, який майже без змін функціонує й сьогодні. Про-

цес цей в УССР керовано згори і підпорядковано настанові комуністичної партії на

створення ”єдиного радянського народу”. Ця настанова у своїй українській прак-

тиці нічим не відрізнялася від Валуєвського твердження, що української мови не

було, нема й не може бути. ”Валуєвським” духом просякнуто усі запроваджені за

вказівкою згори правописні ”норми”, чинні і в незалежній Україні.

Візьмім таку ”дрібницю”, як відмінювання прізвищ. Чому ми маємо відміняти

питомі українскі прізвища на російський лад:

Медвідь - МедвІдя, МедвІдем

Білокінь - БілокІня, БілокІнем

Сокіл - СокІла, СокІлом

а не так, як ми нормально говоримо:

Медвідь - МедвЕдя, МедвЕдем

Білокінь - БілокОня, БілокОнем

Сокіл - СокОла, СокОлом?

Це ж абсолютне повторення Валуєвської доктрини: не може бути самобутнього

українського відмінювання, лише російське.

Такі ”правила” ведуть до розмивання тональности нашої мови. Це знаходить

свій вияв у творенні прикметників від згаданих прізвищ. Нас змушують казати

МедвІдеваповість

БілокІневастаття

КобзарОвахата (від прізвища Кобзар).

Наведені ”правильні форми” годі вимовити.

Чи ж це не знущання з української мови?

Ці всі ”експерименти” з нашою мовою впроваджувано із замаскованою метою:

потвердити правильність Валуєвської догми, а заразом ”розмити” тональність укра-

їнської мови.

Відступ від українських норм чергування звуків у прізвищах дезорієнтує мов-

ців, і то навіть досить освічених. Літераттрознавець В. Скуратівський в газеті

”Література плюс” (ч.4, 1999) пише про

”народописання’ у ГригІра Тютюнника”.

А літератор В. Журба у повісті ”Наодинці з осінню” (”Кур’єр Кривбасу”, ч. 107)

пише:

”...господар... вперіщить Лисуня батІгом ”.

Як виникають покручі на зразок

ГригІра та батІгом?

Це ж пряма аналогія до карикатурних форм

СокІла,

СокІлом!

Сучасна правописна норма не закріплює, а розмиває тональність нашої мови.

Читаю у творі письменника-лавреата премії ”Золотий Бабай”:

”...за те, що зробив мертвим грабарОм мову бранців картоплі”.

(”Літературна Україна”, ч.23, 1999).

ГрабарОм замість грабарЕм тут вжито за аналогією з ГончарОм. Форму Гонча -

рОм утворено не за українською, а за російською моделлю відмінювання, узаконе-

ною чинним правописом. Бачите, як розмиває нашу тональність експеримент, поста-

влений для торжества україножерських ідей!

Чи ж можна толерувати такі ”правила” в українському Українському Правописі?

Іде розробка нового Українського Правопису. Чи ж не треба переглянути від-

мінювання прізвищ, успадковане від УССР?...

Це зайве підтвердження засади, що не було, нема й не може бути українсько-

го написання, лише російське.

Таким провалуєвським самодурством нашпіговано увесь чинний правопис:

1...див. Розділ ХХХІ (правопис слів дружній та дружний)

2...див. Розділ LХІХ (правопис слів трикутній, прямокутній)

3. Треба пильнувати написання віч - на - віч, пліч - о - пліч через дефіс та день

удень, разураз, бікубік, плечевплече тощо уже без дефіса. Знову таки

це ускладнює правопис і нічого крім плутанини не приносить. На ділі цього прави-

ла не дотримують навіть непересічні знавці мови. Так, у перекладі поезії Ш. Пе-

тефі (Літературна Україна, ч. 29, 1999) перекладач пише плече - в - плече, а В. Ше-

вчук у повісті ”Двері навстіж” (Кур’єр Кривбасу, ч. 116) пише бік - у - бік. Очеви-

дно, у людській свідомості існує інтуїтивна правописна логіка, яка змушує нас

писати за її велінням. Чи ж доцільно і далі практикувати правила, які без по-

треби ускладнюють вивчення правопису?

4. Треба пильнувати написання родового відмінку від міста і від держави

Рим: якщо держава, то Риму, а якщо місто, то Рима. А наші ж класики писали

листи з міста Риму і з міста Петербургу!

5. Треба пильнувати, щоб, не-дай-Господи, не сплутати гончарЯ з ГончарОм:

шедеври не одного українського гончарЯ, треба шукати у музеї ГончарА;

6...див. Розділ ХХХІ (правопис слова запорозький)

Додаймо до цього безпідставні вимоги деяких філологів вживати вирази хліб

ІЗмаслом, замість хлібЗмаслом, а також вимоги звертатися такими довжелезни-

ми пасажами, як панОВІзавідувачЕВІГригоріЄВІГригоровичЕВІГригоренкОВІ, і

стане зрозумілим, чому від вивчення ”задирективленого” правопису відмагаються

не лише антидержавники-урядовці, а й рядові смертні, хто зберіг бодай краплину

здорового глузду.

Чи ж не це ставило собі за мету мовознавство колоніяльної школи? Створити

такий правопис, щоб від його вивчення відмовлялися самі українці?

Усі ”мудрощі”, якими нашпіговано сучасний правопис, ведуть лише до одного:

до знеохочення мовців послуговуватися неоковирним мовним інструментом, а отже й

до знеохочення послуговуватися і самою мовою.

Батьки української ортографії намагалися зробити її якнайпростішою, якнай-

доступнішою для широких верств користувачів. Саме цього і вимагає від нас суча-

сний момент, коли йде змагання культур за володіння душами мільйонів мовців.

Якщо нова редакція українського правопису не відповідатиме вимогам нашого

відродження, прийдешні покоління віднесуть цю хибу на карб сучасної наукової

еліти, і передусім на карб Правописної комісії НАНУ.