Геополітика «нових правих» і континенталістів

Геополітична школа «нових правих» виникла в європейській науці, ґрунтуючись значною мірою на класичному німецькому довоєнному континенталізмі. Провідну роль у становленні «нових правих» як наукового напряму наприкінці 60-х pp. відіграв французький вчений і публіцист Ален де Бенуа. Аналізуючи геополітичні погляди «нових правих», слід відзначити, у першу чергу, їх радикальний антиатлантизм і антимондіалізм.

А. де Бенуа був прихильником теорії «великих просторів», до яких він відносив і Європу, зазначаючи, що європейські народи мають спільне коріння – індоєвропейське походження, культурну близькість. Для протистояння Заходу (на чолі зі США) вчений вважав за можливе створити «великий простір» на теренах Європи у вигляді «Федеральної імперії», до якої мають об’єднатися європейські народи на рівноправних засадах під гаслом «Єдина Європа ста прапорів». Ця «Федеральна імперія» має бути стратегічно єдиною, а етнічно і регіонально диференційованою. Згідно з поглядами «нових правих», саме регіони й етнічні меншини зберегли більше традиційних культурних рис, ніж отруєні «духом Заходу» космополітичні мегаполіси Європи. «Нові праві» різко критикували атлантистський Захід (США) за надмірний прагматизм, утилітаризм, бездуховність, відсутність гуманізму.

На початку 60-х pp. багато «нових правих» ставилися негативно до СРСР, звинувачуючи його в тоталітаризмі й агресивності, були навіть досить популярні геополітичні проекти створення стратегічного альянсу Європи з Китаєм для спільної протидії як американському, так і радянському імперіалізму. Невдовзі негативне ставлення до СРСР змінилося на більш лояльне, а згодом «нові праві» прийшли до ідеї створення союзу із СРСР для спільного протиборства із Заходом (США).

До ідей «нових правих» були близькими погляди бельгійського вченого і радикального політика Жана Тіріара (1922-1992), котрий з початку 60-х pp. очолював загальноєвропейський радикальний рух «Юна Європа». В основу своєї теорії він поклав принцип «автаркії великих просторів». Згідно з теорією Ж. Тіріара, через небезпеки експансії з боку американської таласократії державам Європи задля самозбереження необхідно об’єднатися до єдиної імперії. Причому цю імперію Ж. Тіріар вважав за потрібне побудувати у вигляді єдиної континентальної держави-нації, максимально уніфікованої і жорстко централізованої.

Згодом, наприкінці 70-х pp. Ж. Тіріар дещо удосконалив свою геополітичну модель. Можливості Європи, на його думку, виявилися недостатніми для протистояння таласократії США. Лише об’єднана міць «Євразійського континенту» може на рівних вести боротьбу з гегемонізмом США. Тому Ж. Тіріар запропонував геополітичний проект об’єднання Європи із СРСР – «Єврорадянської Імперії від Владивостока до Дубліна», вважаючи, що для Європи радянський соціалізм буде меншим злом, ніж англосаксонський капіталізм.

Наукові погляди австрійського генерала і геополітика Й. фон Лохаузена були близькими до класичного континенталізму К. Хаусхофера. Запропонована Й. фон Лохаузеном формула геополітичної могутності: «Могутність = сила х місце розташування». Європу вче­ний трактував як телурократичне геополітичне утворення, західна і центральна частина якого потрапила під владу таласократії. Задля звільнення Європи від атлантизму потрібне насамперед возз’єднання Німеччини, повернення до неї Прусії, інтеграційне об’єднання євро­пейських держав у самостійний геополітичний блок, незалежний від англосаксонського Заходу. Й. фон Лохаузен вважав Прусію «євразійською» частиною Німеччини і припускав, що якби столицею Німечини свого часу став не Берлін, а Кенігсберг (нині – Калінінград), історія цієї держави і всієї Європи пішла б іншим шляхом, оскільки Німеччина тоді була б дійсно телурократичною державою – природною союзницею Росії у боротьбі з таласократичними державами. Aвстрійський геополітик глибоко проаналізував взаємовідносини між Європою і СРСР (Росією). Він відзначав унікальну важливість СРСР для подальшого стратегічного розвитку європейських держав, а з іншого боку, вказував на необхідність для СРСР тісної інтеграції з Європою, оскільки без співпраці з останньою він буде приречений на поразку в геополітичному змаганні зі США.

Бельгійський геополітик Р. Стойкерс стояв на позиціях відвертого континенталізму, вважаючи атлантизм ворожим для країн Європи, котрим слід інтегруватися до Серединної Європи навколо Німеччини. На його думку, Європі потрібно активно співпрацювати з арабо-мусульманськими та іншими країнами басейну Індійського океану. Вчений і публіцист обґрунтовував унікальне значення цього океану у світі завдяки його геополітичному положенню між Атлантичним і Тихим океанами. Саме з басейну Індійського океану, за Р. Стойкерсом, можна здійснювати вплив на Євразію, Японію і, навіть, США. Саме в цьому макрорегіоні ним передбачалося майбутнє глобальне геополітичне протистояння XXI ст. Тому до басейну Індійського океану Р. Стойкерс і пропонував спрямувати європейську геостратегію.

Представником крайнього напряму європейського континенталізму виступив італійський вчений К. Террачано, котрий поділяв ідею створення єдиної євразійської держави, «від Дубліна до Владивостока», проте припускав, що це утворення має бути не універсальним і жорстко централізованим (як у Ж. Тіріара), а регіональні і етнокультурно диференційованим (що близько до поглядів А. де Бенуа). За умов планетарного протистояння таласократії й телурократії К. Террачано вважав, що сучасна Європа втратила самостійне геополітичне значення, потенціал для боротьби на світовій арені, тому її доля цілком залежить від геополітики Росії та мусульманських країн. Саме держави ісламського світу (особливо відверто фундаменталістські режими) він називав найкращими виразниками континентальних геополітичних інтересів і відводив їм найважливішу роль у боротьбі з атлантизмом. Європа, з погляду К. Террачано, має статі плацдармом для російсько-ісламського блоку в його протистоянні мондіалістському Заходу, це є єдиним шляхом до європейського відродження. Таким чином, геополітична формула К. Террачано «Росія + Іслам проти США (атлантизму)».