Геополітична концепція «Рімленда» Н. Спайкмена

Унаслідок територіально-політичних трансформацій першої половини XX ст. (зміцнення позицій США та активізація їхньої міжнародної політики, утворення і посилення СРСР) закономірно зросла увага до геополітики в середовищі й американських політиків та науковців, все більше і більше набуваючи характеру конкретних практичних проектів. Це наочно виявилось у геополітичних поглядах американського геополітика Н. Спайкмена (1893-1944). Погоджуючись загалом із зонуванням світу за Г. Маккіндером, основними полюсами територіально-політичних відносин Н. Спайкмен визначає зовнішні острови та континенти, ядром яких є США й атлантичне співтовариство, та хартленд, володарем якого на той час виступав СРСР. Не наділяючи хартленд особливим містичним призначенням, для інтересів безпеки США, на думку Н. Спайкмена, стратегічне значення має насамперед контроль над окраїнними просторами Євразії, т. зв. внутрішнім півмісяцем (за Маккіндером), який він дещо по-іншому і конкретніше окреслив та означив як рімленд (rimland). Тому його концепція одержала назву «хартленд – рімленд».

Послідовно відстоюючи інтереси своєї держави, Н. Спайкмен обґрунтовував практичні рекомендації щодо взаємин США з т. зв. континентальними державами, передусім з метою недопущення їхнього політичного об’єднання в протистоянні з США. Наголошуючи на стратегічному значенні рімленда, Н. Спайкмен в геополітичних відношеннях відводить йому не лише роль буферної зони, а й зони контролю у протистоянні двох глобальних центрів. Таке означення місця для широкої зони (включно майже з усією Європою), яка історично виступала епіцентром культурного та соціально-економічного розвитку людства, з одного боку, відображало реалії її помітного, але не закономірного послаблення впродовж довоєнного і післявоєнного періоду, з другого – свідчило про суб’єктивну обмеженість та голий прагматизм методологічних підходів, сформованих в інтересах тодішніх наддержав.

Н. Спайкмену належать 2 нові геополітичні категорії:

1. Берегова зона/рімленд за змістом наближена до «внутрішнього півмісяця» Макіндера. Різниця: «рімленд» формувався не під тиском кочових народів суші (тоді тотожний «внутрішньому півмісяцю»), а сам зумовлював формування континентального простору. На цій підставі формулює тезу Макіндера: «Той, хто контролює Рімленд, контролює Євразію, хто контролює Євразію, той контролює долі всього світу».

2. «Серединний океан» пн.-атлантичний простір, полюсами якого є Зх.Європа та Сх.узбережжя США на чолі з Нью-Йорком.

Поняття рімленду та Серединного океану – серцевина політики «анаконди»: контроль та придушення берегових зон приморських країн Африки й Азії, включаючи Індію та Китай. Політика анаконди складова політики сили. Головна мета зовнішньої політики боротьба за силу й вдосконалення позицій, що її зумовлюють. Сила означає здатність нав’язувати волю іншим і виривати поступки у тих, кому її не вистачає.

Незважаючи на збіг деяких принципових підходів з доктриною Г. Маккіндера, геополітичні погляди Н. Спайкмена – це відображення реалій розподілу і впливу найбільших тогочасних політичних сил. Нові прагматичні акценти визначили і нові постулати Н. Спайкмена щодо принципів у глобальному домінуванні:

- хто контролює рімленд, той контролює Євразію;

- хто контролює Євразію, той контролює світ.

Ці положення обидві наддержави (США та СРСР) безпосередньо втілювали у міжнародних стосунках. А доктрина Н. Спайкмена, як дещо видозмінена модель Х. Маккіндера, стала оперативно-тактичною картосхемою «холодної» та «підривної» воєн двох силових полюсів. З урахуванням цієї моделі і створювали військові блоки (НАТО (1949), АНЗЮС (1951), СЕАТО (1954), «Варшавський договір» (1955), СЕНТО (1955) та ін.), військові бази, виділяли сфери впливу, розробляли плани прориву слабких ланок суперників.

Найбільш напруженими смугами протистояння стали Центрально-Східна Європа, Південна та Південно-Східна Азія, Корейський півострів. Причому кожен з двох полюсів мав як і здобутки, так і втрати. Зокрема, Радянському Союзу вдалося до деякої міри вийти за межі «рімленда» і поширити свій вплив на американському континенті (Куба з 1959 p.), Чилі (лише на короткий час – 1970-1973 pp.), зміцнити позиції в Індокитаї (В’єтнам, Лаос). Однак невдачею обернулася спроба вийти в кінці 1970-х років через Афганістан до «теплих морів». США, своєю чергою, вдалося залучити до блоку НАТО Туреччину (1952), посилити вплив на Іран (до Ісламської революції 1978 року) та Пакистан, не допустити до сфери радянського впливу Південну Корею (1950-1953 pp.).

Отже, т. зв. рімленд перетворився у широкий фронт як ідеологічної війни двох полюсів, так і їхнього протистояння у більшості внутрішніх і зовнішніх конфліктів. Лише деякі держави (зокрема, Китай, Індія, Індонезія) та політичні рухи (частково рух неприєднання) намагалися стати окремими центрами політичної сили.

Зважаючи на деяку відповідність схеми Н. Спайкмена географії глобального політичного протистояння, її методологічне значення полягає не в тому, що вона відображає якусь позачасову глобальну закономірність (якраз логіка фактів це заперечує), а лише в тому, що її визнали впливові політичні кола і взяли за основу конкретних дій. Через призму цієї моделі ліпше розкриваються деякі акценти британської політики, зигзаги та перипетії географії глобального протистояння США та колишнього Радянського Союзу після Другої світової війни. Разом з тим, ще раз слід наголосити, що це модель конкретного, з позицій історії, одномоментного, розміщення політичних сил, в основі якого збіг багатьох обставин, і насамперед – це наслідок географи поширення і боротьби ідеологій.

Тема 4. Геополітична думка ХХ – поч. ХХІ ст.

1. Геополітичні проекти перебудови Європи напередодні та під час Першої світової війни

2. Геополітика «нових правих» і континенталістів

3. Нові напрямки геополітичних досліджень. Неомондіалізм, неоатлантизм та неоєвразійство