Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Нові напрямки геополітичних досліджень. Неомондіалізм, неоатлантизм та неоєвразійство






У зв’язку з досягненнями науково-технічного прогресу змінилися особливості геополітичного положення держав світу, структура їх потенціалу, засади геостратегії. Зі створенням ядерного озброєння, атомних підводних човнів, балістичних ракет зменшилося значення природних бар’єрів, які в попередні історичні епохи значною мірою гарантували невразливість державної території для зовнішніх ворогів. У зв’язку з розвитком нових систем озброєння особливу увагу геополітиків, крім традиційних суходолу і моря привернули проблеми гегемонії в повітряному та космічному просторах (аерократія та ефірократія).

Ніякі кордони не можуть захистити сучасні держави від інформаційного, ідеологічного, культурного впливу. Міграційні процеси у світі призводять до територіального перерозподілу населення, суттєвих змін в етнічному та релігійному складі населення країн, куди здійснюється масова імміграція. Жодна з держав вже фактично немає абсолютного суверенітету над своєю територією, оскільки частину його вона делегує ООН та іншим міжнародним організаціям і, відповідно до норм міжнарод­ного права, має користуватися своїм суверенітетом таким чином, щоб не завдавати шкоди іншим державам, географічній оболонці Землі, міжнародній безпеці.

Для позначення процесів, що відбуваються в сучасному світі, використовується термін «глокалізація»(від «глокальний» = глобальний + локальний). На життя кожної територіальної спільноти (навіть окремого індивіда зростає вплив складного поєднання глобальних, регіональних і місцевих чинників. У світовій та європейській науковій літературі представлені різноманітні поліцентристські моделі геопросторової політичної організації світу з виокремленням декількох «полюсів» геополітичної могутності. Ще в 1964 р. американський геополітик С. Коен виділив на планеті два світи: 1) «Залежний від торгівлі морський світ» (у складі якого два регіони: Англо-Америка і Карибський басейн; Західна (Морська) Європа і Магріб); 2) «Євразійський континентальний світ» (у складі якого СРСР та Східна Європа). На початку 90-х pp. С. Коен модернізував свою геополітичну модель світу, виділивши дві сфери – «Морську» та Євразійську. До «Морської» сфери він відніс чотири регіони: 1) Англо-Америку і Кариби; 2) Західну Європу і Магріб; 3) «Офшорну» Азію (Японія, Тайвань, Малайзія, Сінгапур, Індонезія тощо) та Океанію; 4) Пів­денну Америку та Африку південніше Сахари. До Євразійської сфери С. Коен включив Хартленд і Східну Азію. Поза визначеними сферами вчений виокремив: Центрально-Східну Європу як «ворота» між сферами; Середній Схід як роздільну смугу; Південну Азію як окремий регіон.

У своїй поліцентричній моделі світу норвезький вчений Й. Гальтунг виділив чотири світи: Перший світ – високорозвинуті країни Заходу; Другий світ – колишній соціалістичний табір – «розчинився» у кінці 80-х – на початку 90-х pp. XX ст.; Третій світ – країни, що розвиваються (Африка, Латинська Америка, Західна та Південна Азія, Океанія); Четвертий світ – країни Східної та Південно-Східної Азії (Китай, Японія, Південна Корея та ін.). Автор моделі звертає увагу на подальше зростання конкуренції між Першим і Четвертим світами. Вчений виокремив на світовій геополітичній арені сім «центрів», що претендують на світову чи регіональну гегемонію: 1) США з претензією на гегемонію в За­хідній півкулі і в усьому світі; 2) Європейський Союз; 3) Росію; 4) Туреччину і близько 10 країн з невеликим впливом ісламу (виді­лення цього «центру» вважаємо досить дискусійним); 5) Індію; 6) Китай; 7) Японію. Й. Галтунг вважає, що 6 із 7 центрів (за винятком Китаю) нині по суті перебувають під геополітичним впливом США. На майбутнє він прогнозує можливе утворення коаліцій: з одного боку США, ЄС та Росії, з іншого – Китаю, Японії та Кореї.

У багатьох сучасних геополітичних дослідженнях, особливо західних, спостерігаються значні відмінності від традиційної геополітики сили і суттєві зв’язки з політичною географією. Значну
популярність у наукових колах здобула собі «критична»геополітика, запропонована американським дослідником Дж. О’Тоалом. Він та його послідовники розглядають геополітику як політичний
дискурс, у котрому домінують державні діячі, зацікавлені у створенні у свідомості людей за допомогою всеосяжних ЗМІ вигідного правлячій політичній еліті спрощеного геополітичного бачення світу. За умов глобалізації світових соціально-політичних та економічних процесів, зростання ролі міжнародних організацій, впливу транснаціональних корпорацій держава вже не сприймається як єдиний головний суб’єкт політичної діяльності.

Прихильники «критичної» геополітики виділяють «високу» та «низьку» геополітику. «Високу» створюють державні діячі, дипломати, політики. А пов’язана з нею «низька» геополітика є сукупністю політичних міфів, норм, цінностей тощо, які поши­рюються ЗМІ, освітніми закладами, культурними установами і використовуються для маніпулювання народними масами. Обидві складові геополітики впливають на динамічні перетворення територіальності людей та їх груп, геополітичну ситуацію в державах і регіонах світу.

За умов подальшого розвитку глобальних політичних, еконо­мічних, соціальних, культурних процесів посилюється взаємодія держав та регіонів світу, зростає їх взаємозалежність. Тому В.О. Колосов пропонує для сучасної геополітики назву «геополітика взаємозалежності». Набула популярності теорія глобального (світового) міста. У таких міських агломераціях зосереджена непропорційно велика частка міжнародних політичних та економічних інститутів і ухвалюються стратегічні рішення, що впливають на долю всього світу чи його регіонів. Саме глобальні міста контролюють головні потоки грошей, технологій, інформації у світовому геопросторі. Геополітичні світові міста – Вашингтон, Пекін, Москва. До геоекономічних світових міст відносять насамперед Нью-Йорк, Лондон, Токіо, а також Франкфурт-на-Майні, Париж, Шанхай, Сан-Паулу та ін.

У європейській науці здобула значний розвиток прикладна або «внутрішня геополітика»– дослідження конкретних геополітичних та політико-географічних проблем окремих країн та регіонів. Серед національних шкіл прикладної геополітики слід відзначити насамперед французьку школу Іва Лакоста. Вчені даної школи свідомо відсторонюються від футурологічних ідей і концептуальних конструкцій, притаманних неоатлантистським і неомондіалістським геополітичним школам США та Великої Британії. Відбувається свого роду «деглобалізація» геополітики, перетворення її в аналітичну методологію прикладних досліджень, що здійснюються, як правило, на регіональному талокальному рівнях. Звідси назва – «внутрішня геополітика» У працях цієї школи детально вивчаються, наприклад, етнополітичні проблеми окремих регіонів і локальних місцевостей держав світу, просторові аспекти внутрішньої регіональної геополітики держав тощо.

У країнах Західної Європи досить поширений також такий різновид прикладної геополітики, як «електоральна геополітика». Окремі її постулати ще на початку XX ст. запропонував французький вчений А. Зігфрид, котрий відзначав, що кожна політична партія має свою привілейовану територію. Було запропоновано, поряд з вивченням клімату природного, досліджувати «політичний клімат» окремих регіонів країни, де суспільна думка, політична культура і традиції зберігають певну сталість. За мінливою картиною політичних виборів виявляють глибокі й стабільні тенденції, що відбивають сукупність політичних, економічних, соціальних, культурних чинників, «регіональний темперамент» населення. Новим і доволі перспективним міждисциплінарним науковим напрямом є геоекономіка– вивчення впливу економічного середовища на просторові характеристики політичних систем суспільства.

Після Другої світової війни таласократична лінія в геополітиці не переривалася й перетворилася на офіційну міжнародну політику Сполучених Штатів Америки. Ця політика передбачала два варіанти розвитку подій: виграш Заходом боротьби зі Сходом і конвергенція двох протилежних ідеологічних суспільних систем із утворенням Світового Уряду («мондіалізм»).

Європейської геополітики у повоєнний період практично не було до кінця 50-х років, 60-і роки започаткували створення франко-німецького союзу – ядра об’єднаної Європи. Одночасно виникають і розвиваються європейські школи «регіональної геополітики», дослідники яких зосереджують увагу на використанні геополітичних методик для вивчення аналізу, опису міждержавних, міжетнічних конфліктів, демографічних процесів і навіть політичних виборів. У загальній лінії геополітичної думки Заходу найвиразніше були репрезентовані такі течії: атлантизм, мондіалізм, прикладна геополітика, течія європейських «нових правих», глобалізм.

Атлантизм. Послідовники й учні Ніколаса Спайкмена активно розвивають і коригують атлантистську лінію в геополітиці. Серед них політолог Д. Мейнінг, який значну увагу приділив культурно-функціональному аналізові в геополітиці, відомий учений і політик (екс-держсекретар США) Генрі Кісінджер, який від часу двополюсного світу (СРСР-США) вважав, що стратегія США полягає в об’єднанні розрізнених берегових зон в одне ціле, що дасть змогу атлантистам мати повний контроль над Євразією, СРСР. Це одне ціле має охоплювати ті «берегові сектори», які зберігали нейтралітет або тяжіли до Євразії. Доктрина Кісінджера пропонувала США використовувати метод «батога і пряника»: В’єтнаму – війна, Китаю – співробітництво зі США, підтримка режиму шахіншаха Ірану, націоналістичних рухів в Україні та Прибалтиці тощо. Ідеї Г. Кісінджера тісно пов’язувалися з доктриною ядерного стримування США і НАТО.

У 90-х роках геополітична думка на Заході розділилася на дві течії: «неоатлантизм» Семуеля Хантінгтона і «кінець історії» Френсіса Фукуями. У 1993 p. американський політолог, професор Гарвардського університету й директор Інституту стратегічних досліджень Хантінгтон опублікував статтю «Зіткнення цивілізацій», а в 1996 р. – книгу «Зіткнення цивілізацій і перебудова світового ладу». Лейтмотив концепції С. Хантінгтона: якщо XX ст. було століттям протистояння ідеологій (це стверджує і Фукуяма), то XXI ст. позначене зіткненням цивілізацій і релігій. Історія людства повертається до історії цивілізацій. Учений убачає роль США в новому світовому устрої у сталій міжнародній зверхності Сполучених Штатів, що є важливою для добробуту й безпеки американців і для майбутньої свободи, демократії, відкритих економік і міжнародного порядку Землі. Водночас С. Хантінгтон стверджує: «Захід унікальний, але не універсальний». Заходові слід відмовитися від ілюзії щодо своєї універсальності. Інтересам Заходу не прислуговуються безладні втручання в суперечки інших народів. Відповідальність за стримування і розв’язання місцевих конфліктів має лежати на країнах-лідерах тієї цивілізації, яка домінує в певному регіоні. В епоху поліцентризму відповідальність Заходу полягає у збереженні власних інтересів, а не у розв’язанні конфліктів, які не мають жодних вигід для Заходу.

С. Хантінгтон стверджує, що стратегічна перемога атлантистів над євразійцями не є цивілізаційною. Західна ідеологія взяла гору тимчасово. Її перемога підніме на поверхню глибинні культурні шари Сходу: посилиться вплив релігійних чинників, зокрема ісламу й православ’я, буддизму, конфуціанства та індуїзму. В недалекому майбутньому заявлять про себе слов’яно-православна, конфуціанська (китайська), японська, латиноамериканська й, можливо, африканська цивілізації. Цей чинник знову створює умови для протистояння Заходу і Сходу. С. Хантінгтон прогнозує, що наступна світова війна, якщо така виникне, буде війною між цивілізаціями. Щоб їй запобігти, необхідно набагато глибше осягати елементи спільності та відмінності між цивілізаціями, вчитися співіснувати одне з одним.

Наприкінці XX ст. почалася реальна військова економічна й культурна експансія США у Євразії. У книзі «Велика шахівниця. Панування Америки та її геостратегічні імперативи», надрукованій 1997 p., Збігнєв Бжезинський моделює ймовірні варіанти поведінки країн та їх союзів і дає рекомендації щодо збереження одної світової наддержави. Після поразки й розпаду Радянського Союзу Євразія, як і раніше, зберігає своє геополітичне становище. Перед Америкою стоїть складне завдання збереження глобальних інтересів і світового панування. Мета американської геостратегії – створити справді готове до співробітництва світове співтовариство й водночас не допустити появи на світовій арені суперника, спроможного панувати в Євразії й кинути виклик Америці. На думку Бжезинського, Росія ще не зробила остаточного вибору на користь або демократичного шляху, або – знову – євразійської імперії.

Мондіалізм і неомондіалізм. Геополітична концепція «мондіалізму», суттю якої є утвердження повної планетарної інтеграції, створення єдиного світу має дуже давні історичні корені. Видатний російський письменник Федір Достоєвський стверджував, що Росія повинна зібрати у братерській єдності все людство. Французький мислитель Огюст Конт писав: «Людство – це всесвітня батьківщина, покликана об’єднати, принаймні в майбутньому, всіх землян». За чотири роки перед тим у «Маніфесті Комуністичної партії» К. Маркс і Ф. Енгельс сформулювали такі самі ідеї. Найвиразніша серед них: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». У концепції Л. Троцького та М. Бухаріна про перманентну революцію гасло, народжене після перемоги комуністів у Китаї в 1949 p., – «росіянин із китайцем брати навіки» – також спроба втілення цих ідей.

Давню історію мають претензії американців на винятковість. Уже в середині XIX ст. деякі американські ідеологи стверджували, що у близькому майбутньому США стануть центром, навколо якого згуртуються всі нації, що США, подібно до сонця, справлять «доленосний вплив» на країни Європи, а далі – «на азійські імперії». Найчіткіше ці положення сформулював американський політолог Г. Моїс у 1941 p.: «XX століття має стати значною мірою американським століттям». Американці, стверджує він, повинні взяти на себе тягар білої людини, скрізь несучи з собою «стабільність» і «прогрес» американського зразка. Ці ідеї в 1945 р. покладено в основу державної зовнішньої політики США. В них підкреслювалося, що перемога у Другій світовій війні покладає на американський народ тягар відповідальності за дальше керівництво світом.

У XX ст. США стали головним ідеологічним і політичним центром мондіалізму. Було визначено своєрідний центр з реалізації цієї концепції, розроблено декілька варіантів (моделей) переходу до єдиної світової системи під патронатом США. Один із них спирався на ідеї конвергенції (злиття, зближення). Теорію конвергенції створив американський соціолог російського походження Питирим Сорокін. У 1970-х роках цю концепцію модернізувала з огляду на потреби мондіалізму група аналітиків під керівництвом З. Бжезинського й Г. Кісінджера. В рамках цієї теорії розроблено методи формування нової культурно-ідеологічної цивілізації, проміжної між соціалізмом і капіталізмом, з утворенням світового уряду. До світового уряду мають увійти Вашингтон і Москва. Реалізуючи цей проект, СРСР пішов на поступки США з усіх принципових питань – скорочення озброєння, розпуск Варшавського Договору, що зрештою призвело до розвалу політичної та економічної системи СРСР, східноєвропейських країн. У той же час Захід не пішов ані на політичні, ні на ідеологічні, ні на геополітичні поступки. Таким чином, мондіалізм було ефективно використано атлантистами-політиками в «холодній війні» проти Радянського Союзу й країн Центральної та Східної Європи.

Новою версією мондіалізму стала концепція політолога Френсіса Фукуями. 1989 р. в США опубліковано його статтю «Кінець історії?», а 1992 р. – книгу «Кінець історії і остання людина». За концепцією Фукуями, настає «кінець історії» й початок планетарного існування людства, коли регіони розпочнуть переструктуровуватись, орієнтуючись на наймогутніші економічні ядра – центри. XX ст. позначене ідеологічним насильством, коли лібералізм змушений був боротися з залишками абсолютизму, більшовизмом і фашизмом, а також із новітнім марксизмом, який прагнув втягти світ у страхіття ядерної війни. Й тільки наприкінці століття, замість конвергенції капіталізму й соціалізму, знову утверджується ліберальна демократія західного ґатунку як остаточна, найбільш розумна форма держави. З тим чинником прихильник неомондіалізму пов’язує початок нового панування людства – планетарного, де пануватимуть ринок і демократія, які інтегрують світ у єдине ціле.

Свою неомондіалістську концепцію запропонував відомий фїишцузький вчений та політик Жак Атталі, який вважає, що усучасному світі розпочалася «ера грошей», що виступають універсальним еквівалентом цінності. За умов панування на всій Землі єдиної ліберально-демократичної ідеології й ринкової економічної системи світ стає дедалі одноріднішим. Цивілізаційно-геополітичний дуалізм у такій ситуації зникає. Суто географічні, політичні, ідеологічні, етнічні, релігійні, культурні та інші фактори набувають вже другорядного значення, а на перший план виступають економічні чинники.

За Ж. Атталі, у близькому майбутньому в єдиному світі сформуються три провідні макрорегіони, що мають перетворитися в центри нових геоекономічних просторів: Американський простір, що об’єднає Північну і Південну Америку в єдину фінансово-промислову зону; Європейський простір, що формується в результаті економічної інтеграції Європи; Тихоокеанський простір, що має декілька центрів – Токіо, Тайвань, Сінгапур та ін. Між цими трьома геоекономічними просторами, на думку Ж. Атталі, не буде існувати ніяких особливих відмінностей чи протиріч, оскільки і економічний, і ідеологічний тип буде в усіх випадках тотожним.

Згідно з концепцією «посткатастрофічного мондіалізму» італійського вченого К. Санторо, світ після розпаду біполярного світопорядку перебуває в перехідній стадії свого розвитку. Сучасні між­народні інститути фактично недієздатні і неспроможні забезпечити мир і безпеку у світі. Тому, на думку К. Санторо, нинішня геополітична ситуація має призвести до численних конфліктів. Вчений пропонує такий сценарій майбутнього розвитку світу: послаблення ролі ООН та інших міжнародних інститутів, загострення міжетнічних протиріч у багатьох постсоціалістичних країнах та тих, що розвиваються; посилення хаотичних процесів у світі; дезінтеграція існуючих союзів (за межами Європи); початок розпаду багатонаціональних держав; спалах війн малої та середньої інтенсивності; виникнення нових геополітичних утворень; за умов небезпеки загибелі людської цивілізації різні геополітичні блоки визнають необхідність створення нових міжнародних інститутів з великими повноваженнями – фактично становлення Світового Уряду; формування планетарної держави під егідою Світового Уряду.

Неоєвразійство. Наприкінці 60-70-х років XX ст. розрізнені течії євразійства сформувалися в якісно нову течію – неоєвразійство. Ця течія пов’язана з ідеєю пасіонарності історика, етнографа, географа Льва Гумільова (1912—1992). Спираючись на висновки історії, географії й природознавства, Л. Гумільов формулює висновок про те, що великороси – особливий етнос, який склався під могутнім впливом пасіонарного (пасіонарність – надлишок екстремальної енергії) поштовху. Цей сплав етносів міг утворитися як симбіоз, народжений специфічним поєднанням Лісу й Степу. Союз Лісу й Степу визначив суть цивілізації, культури, стереотипів, поведінки великоросів.

Час, науково-технічний прогрес та інші фактори, безумовно, наклали відбиток на зовнішній вигляд етносів, які проживають у Євразії, внесли суттєві корективи в їхній менталітет. Проте діючі сили «місце розвитку» впливають на жителів цього ареалу й понині. Як нова течія неоєвразійство має декілька різновидів. Представники течії національної ідеократії імперського континентального масштабу (О. Дугін) протистоять ліберальному західництву та вузько-етнічному націоналізмові. На їхню думку, Росія – це вісь геополітичного великого простору. Її завдання і місія – утворення імперії євразійського соціалізму. Ліберальну економіку, створювану російськими реформаторами, вони вважають прикметою атлантизму. Представники протилежного напряму визначають стратегічну важливість Європи для завершення євразійського «великого простору».

Ще одна течія неоєвразійства підтримує й розвиває ідеї, покликані відновити економічну взаємодію колишніх республік Радянського Союзу. Йдеться переважно про «економічне євразійство». З такою ідеєю вже кілька років виступає Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв.

Л. Гумільов, як і його попередники, не протиставляв решті світу величезний континент Євразії. Євразія виступає як один із геополітичних центрів, а не домінує у світі. Що чекає на Росію і світ загалом? Прихильники євразійства першої течії вважають, що перемога Заходу в «холодній війні» концептуально означає завершення біполярного світу й початок однополярного світу. Неоєвразійці Росії не можуть погодитися з таким варіантом розвитку подій. Прогнозується кілька моделей нового світоустрою.

Першу найпослідовніше обґрунтовує О. Дугін, який стверджує, що оновлена Росія, зміцнивши свою державність і відродивши свою економіку на базі сучасних технотронних технологій, посяде у світі відповідне для неї місце, знову віднайде свою традиційну миротворчу, стабілізаційну силу, яка стримує хаос. Друга модель передбачає, що у XXI ст. противагою атлантизмові може виступити Китай. Стрімке економічне зростання, величезна територія, потужний демографічний потенціал, активна динамічна зовнішня політика, могутні, що швидко модернізуються, збройні сили, надають цьому варіантові реальних перспектив. Проте Китай на практиці балансує між атлантизмом і євразійством, і ця політика швидше за все буде тривалою. Згідно з третьою моделлю, найімовірнішою суперницею США може стати Японія, яка на початку XXI ст. виступає в ролі супердержави. Четверта модель розглядає ймовірність того, що ісламські країни та Індія можуть стати реальною противагою атлантизмові й мондіалізму, якщо в економічному та військовому розвитку їм допоможе Росія. На думку Л. Гумільова, якщо Росія й буде врятована, то тільки як євразійська держава і тільки через євразійство.

Поміркований напрям неоєвразійства представлений, зокрема, у працях відомого російського філософа і політолога О.С. Панаріна (1940-2003), на думку якого, для Росії єдиним засобом забезпечити своє повноцінне виживання й ефективний розвиток і не перетворитися в країну «третього світу» є відновлення втраче­ного після розпаду СРСР геополітичного статусу. Для цього пропонується відновити цілісність пострадянського простору на основі спільності політичних, соціальних, економічних аспектів розвитку нових незалежних держав і, навіть, на культурно-цивілізаційних засадах. Ключовою глобальною ідеєю даного варіанту неоєвразійства є трансформація однополярного світового порядку в багатополярний.

Суттєвим теоретичним і методологічним недоліком переважної більшості варіантів неоєвразійства є абсолютизація першого закону геополітики – розчленування світу на «сухопутні» (континентальні) та «морські» держави, які принципово різняться між собою і приречені на довічне планетарне протистояння.

 

Тема 5. Розвиток української геополітичної думки

1. Формування геополітичної свідомості українського суспільства до початку ХХ ст.

2. Геополітичні ідеї М. Грушевського та С. Рудницького

3. Українське геополітичне мислення міжвоєнного періоду

4. Геополітичні погляди ідеологів українського національно-визвольного руху сер. ХХ ст.

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.009 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал