Геополітичні проекти перебудови Європи напередодні та під час Першої світової війни

Напередодні й у ході Першої світової війни, з огляду на активізацію національно-визвольних рухів та амбіції великих держав і блоків, геополітичні проблеми проявились найбільш рельєфно. Українське питання також опинилося в епіцентрі геополітичного протистояння, адже Росія не приховувала своїх претензій на Галичину, розраховуючи водночас розправитися і з українським самостійницьким рухом у цьому регіоні. За словами українського етнополітолога Ольгерда Бочковського, «...дипломатія обох ворожих таборів прилюдно почала визнавати право поневолених народів на самовизначення», що не могло не вплинути на європейську геополітичну свідомість. Зростала міжнародно-політична активність самих недержавних народів, які навіть намагалися створити низку координаційних представницьких органів для забезпечення своїх прав. Але все ж висвітлення офіційною ідеологією політичних проблем народів Європи мало тенденційний характер: держави Антанти акцентували увагу на штучному характері Австро-Угорщини, але не хотіли бачити аналогічних проблем у Російській імперії, водночас Німеччина та Австро-Угорщина наголошували на правах ірландців та російських народів, ухиляючись від розв’язання своїх проблем. Такі дві тенденції позначилися як на поточній політичній публіцистиці, так і в більш обґрунтованих та розгорнутих доктринах щодо перспектив територіально-політичної реорганізації Європи, включаючи і питання нового міждержавного розмежування.

Попри велику кількість вузькозаангажованих ідей, окремі геополітичні проекти мали більш виважений характер, у них намагались враховувати інтереси різних політичних суб’єктів, але вони так і не були зреалізовані за результатами Першої світової війни. Це стосується геополітичного проекту «Нової Європи», що його пропагували в однойменному тижневику напередодні Першої світової війни британський вчений Роберт Сетон-Вотсон та його однодумці, зокрема, чеський вчений і громадсько-політичний діяч Т. Масарик (1850-1937) – майбутній президент Чехословаччини. Ідеї Р. Сетон-Вотсона виділялися визнанням державоформуючого значення етнонаціонального чинника, що не було характерним для геополітиків тодішніх великих держав (сам автор був шотландського походження), у т. ч. і й Британської імперії, яка сама мала низку невирішених етнополітичних проблем. Майбутнє Центрально-Східної Європи Р. Сетон-Вотсон бачив у докорінній її перебудові за національно-державним принципом, насамперед шляхом ліквідації Австро-Угорської імперії, політичного звільнення європейської частини Османської імперії, створення Польської та Чеської держав, а також шляхом об’єднання зі своїми національними державами грецьких, італійських, румунських та югославських ареалів. Постійно наголошуючи на територіально-політичній безпідставності деяких етномозаїчних імперій, насамперед Австро-Угорської, він водночас вважав можливою реорганізацію Росії у етнонаціональну федерацію, що відображало деякі тогочасні кон’юнктурні інтереси британської політики. Разом з тим, Р. Сетон-Вотсон завжди розумів важливість державно-політичного самовизначення українського народу.

Деякі оригінальні ідеї було закладено і в проект територіально-політичної реорганізації Центрально-Східної Європи під загальною назвою «Середня Європа», що його пропагувала група німецьких інтелектуалів, лідером яких був Фрідріх Науманн (1860-1919), напередодні й у ході Першої світової війни. Ці ідеї не мали відвертого експансіоністського спрямування і ґрунтувалися на аналізі деяких об’єктивних передумов, а саме: Середня Європа (сучасна Центральна і Центрально-Східна Європа) з соціально-економічного погляду – це значною мірою однорідний і цілісний регіон, геополітичну єдність і спільні інтереси якого стимулює соціокультурна та економічна подібність («господарський темперамент»), а також географічне положення (затиснутість між Росією та Західною Європою), а тому усі народи регіону (у т. ч. і українці), політично самовизначившись, мають утворити союз (конфедерацію) для захисту своїх інтересів. Тобто «...що російським не хоче або не може бути, мусить стати середньоєвропейським». Незважаючи на запевнення у недопущенні гегемонії якоїсь держави, з огляду на асиметричність проектованого союзу, залишалася небезпека домінування в об’єднанні німецьких держав. Через це, а також ураховуючи певну невизначеність Ф. Науманна щодо національно-державного принципу, тогочасний визначний український політико-географ С. Рудницький з недовірою поставився до проекту «Середня Європа», наголошуючи на необхідності повної незалежності України і не включаючи Німеччину до пропонованого ним Балто-Чорноморського територіально-політичного об’єднання (альянсу).

В середовищі руху «Середня Європа» особливо послідовно відстоював українські політичні інтереси на міжнародній арені політичний публіцист Пауль Рорбах (1869-1956), зберігаючи прихильність до України і в наступні історичні періоди. Інший учасник руху, відомий соціолог М. Вебер (1864-1920), також наголошував на соціально-культурній відрубності України від Росії, принциповому несприйнятті українського політичного самовизначення навіть з боку «найпослідовніших російських демократів».

У результаті невизначеності принципів територіально-політичного устрою Європи за результатами Першої світової війни її повоєнна політична карта стала суперечливою комбінацією інтересів держав-переможців, великодержавницьких прагнень та етнонаціональних засад (все-таки було створено кілька національних держав). Керівники таких провідних держав Антанти, як Британія та Франція, здебільшого виступали з вузько прагматичних позицій, розгубившись перед більшовицькою Росією та побоюючись відновлення сильної Німеччини. І лише президент США В. Вільсон виступив з новою програмою становлення міжнародно-політичного життя, яка була і проявом нового геополітичного мислення. Ця програма, названа «14 пунктів В. Вільсона», передбачала, зокрема, і право на політичне самовизначення народів, які мають волю до державності та можливості її реалізувати. Ставилося також і питання про узгодження державних кордонів відповідно до розселенням народів. З цією метою у США була проведена велика робота щодо картографування етногеографічних співвідношень у тодішній Європі, яка була здійснена під керівництвом американського географа Ісаї Боумена (1878-1950). Оптимізації міжнародних відносин мав слугувати пропонований В. Вільсоном принцип відкритої дипломатії. Однак вплив В. Вільсона на тодішні європейські справи був обмеженим, а тому його ідеалістичні підходи нормалізації міжнародних відносин у післявоєнний період не знайшли широкої підтримки. В таких умовах етногеографічні реалії часто не мали вирішального значення при утворенні нових незалежних держав, унаслідок чого деякі з них (міжвоєнні Польща, Румунія та ін.), включаючи, окрім національної території державо формуючої нації, великі ареали інших корінних народів і проводячи щодо них дискримінаційну політику, трансформувалися в міні-імперії. Не дивно, що в таких новопосталих політичних режимах з великодержавними амбіціями популярними стали різні експансіоністські геополітичні проекти, які передбачали істотне територіальне розширення шляхом виходу за межі ареалу розселення державо формуючої нації. Так, у середовищі польської еліти, на початку ХХ ст. домінувала концепція «від моря до моря», якою передбачалося насильницьке приєднання до польської держави іноетнічних земель від Балтійського до Чорного моря, в тому числі і українських. Інші польські політики підтримували ідею «інкорпорувати стільки східних земель скільки можна проковтнути» (Р. Дмовський).

У післявоєнні 20-ті роки, зважаючи на посилення загроз з боку більшовицької Росії і зростання потенціалу США, новий поштовх у Європі одержали ідеї консолідації європейських держав аж до створення тісного економічного і політичного союзу. Зокрема, такі ідеї знайшли відображення у книзі австрійського публіциста Ріхард Куденгофа-Калерґі «Пан-Європа» (1925), практичне втілення вони знайшли вже після Другої світової війни.