Формування геополітичної свідомості українського суспільства

В цілому, всю сукупність геополітичних поглядів українських вчених та політиків минулого та сьогодення можна звести до двох основних напрямів: «прозахідного» (передбачає орієнтацію України на країни Європи) та «проросійського» (передбачає активну співпрацю та навіть спільну державу з Росією). Зародження української геополітики обумовлене виникненням та діяльністю на території України масонських лож, кількість яких з початком ХІХ ст. стрімко зростає (найбільш відомими були одеська ложа «Понт Евксінський», київська «Об’єднаних слов’ян», полтавська «Любов до істини»). Головною метою діяльності масонських організацій було проведення союзу національних держав слов’янських народів на федеративних засадах. Після участі масонських лож у антидержавних повстаннях у 1820-1830-х рр. вони були змушені піти у підпілля, через заборону царським указом їхньої діяльності.

Масонство справило певний вплив на організацію і діяльність першої таємної політичної організації національного характеру – Кирило-Мефодіївського товариства, яке діяло на засадах демократичного, республіканського панславізму. Серед членів товариства були такі відомі постаті ХІХ ст. Як Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Тарас Шевченко тощо. Головною метою товариства було досягнення національно-державної незалежності України. Ще панувала ідея слов’янського відродження та об’єднання усіх слов’янських народів. Керуючись ідеєю національного визволення та відродження України, кирило-мефодіївці бачили Україну однією з рівноправних республік у складі Всеслов’янської Федерації. Програмні положення товариства були викладені у статутному документі «Закон Божий» або «Книга буття українського народу». Визначався характер федеративного союзу, як наддержавної політичної структури. Отже, йшлося фактично про об’єднання національних держав на конфедеративній основі. Кирило-мефодіївці розуміли, що самостійно стати незалежною Україна не мала сил. А тому порятунку для української державності необхідно було шукати в союзі таких же поневолених народів як українці, тобто серед слов’ян, з якими українців поєднувало спільне походження. Братчики наголошували на тому, що задля національного і культурного визволення своїх народів з-під імперської влади слов’яни повинні об’єднатися. І тоді вони будуть входити у сім’ю культурних, державних народів Європи.

Власний проект федерації розробляв один із членів товариства Георгій Андрузький. Його ідеї викладені в «Начерках Конституції республіки». На відміну від інших братчиків Г.Андрузький до слов’янської федерації не включав Росію. Він пояснював це тим, що Росія ніколи не зможе жити у рівноправних відносинах з іншими народами через її прагнення до панування, до підкорення інших народів. Г. Андрузький добре розумів значення такого союзу для країн Східної і Центральної Європи, зокрема для України. Існування між Адріатикою, Чорним морем і Балтикою такого союзу стало б гарантом незалежного розвитку цих народів.

Український історик В. Антонович, котрий вважав історичну Київську Русь українською державою, також був прихильником вільної федерації вільних слов’янських народів. Проте вчений вказував на негативну роль як Польщі, так і Росії в українській історії, виступав за відмежування від них на шляху до Європи, тобто був значною мірою прихильником прозахідного напряму.

Наприкінці ХІХ сторіччя проблемами геополітичного становища України переймається Михайло Драгоманов (1841-1895). Розглядаючи геополітичне становище України у своєму конституційному проекті «Вільна Спілка», М. Драгоманов вважав, що «уважне вивчення географічних особливостей цієї країни і її розташування відносно інших країн неодмінно відкриє кожному існування особливих завдань її внутрішньої і зовнішньої політики». Для України важливими є завдання згуртування усіх українських земель, а також здобуття Причорномор’я і Криму, що забезпечило б Україні першість на Чорному морі та зняло б загрозу набігів із Півдня. У зовнішній політиці для України, на думку М. Драгоманова, важливими в першу чергу є південний і західний напрям, а вже потім – східний. М. Драгоманов виступав проти відокремлення України від Російської імперії через те, що таким чином українське населення втратить простори Донсько-Каспійської області і Кубанської області для колонізації. Найкращим способом вирішення проблеми української державності, він вважав створення федеративного союзу на землях Російської імперії, де основну роль у політичному житті відігравали демократичні цінності, а особливо політична свобода. Суб’єкти цього союзу мали мати широке самоврядування. Проблему роз’єднання українських земель, на думку М.Драгоманова, може вирішити одна із держав, «що володіє нашою землею», шляхом завоювання українських земель у іншої держави. На його думку, таку місію швидше може виконати Росія, ніж Австрія. Аналогічно М. Драгоманов підійшов і до проблеми польської державності. Він вважав, що здобути незалежність Польща може лише за допомогою Німецької імперії, але таким чином Польща потрапила б у залежність від Німеччини. Тому найкраще для поляків було б створити разом з росіянами, білорусами та українцями федеративний союз – «Вільну спілку».

Щодо духовної сфери, то М.Драгоманов відстоював думку про «повернення української нації в сім’ю культурних європейських народів, в яку вона входила до кінця ХVIII ст.». Українці, за Драгомановим, повинні входити у «сім’ю Європейських народів» тому, що культурна співпраця між європейськими країнами та Україною має глибоке коріння, і саме європейська культура відіграла визначальну роль у формуванні української національної культури.

Погляди М. Драгоманова на геополітичне становище України та оцінка її геополітичних потреб і можливостей стали, поряд із геополітичними розробками кирило-мефодіївців, базисними у формуванні теоретичної української геополітики.

Геополітичні вчення дореволюційного періоду відіграли важливе значення у формуванні української національної і політичної свідомості і стали, певною мірою, каталізатором до національно-державного визволення України в роки Першої світової війни.

Негативним для розвитку геополітичного напрямку було те, що погляди мислителів ХІХ – поч. ХХ ст. не були сформовані у геополітичній концепції, а тому достатньо не були обґрунтованими. Це в свою чергу, не сприяло українській державності в період революції через те, що молода українська держава не мала власної геостратегії у внутрішньополітичній і зовнішньополітичній діяльності. Україна не змогла відстояти свою незалежність тому, що до певної міри, не була готова до самостійності.

2. Геополітичні ідеї М. Грушевського та С. Рудницького

У період Першої світової війни та у міжвоєнний період теоретичним геополітичними дослідженнями займалися такі відомі вчені як М.Грушевський, Степан Рудницький, Юрій Липа, а в УРСР – Антін Синявський. Їх положення по суті, були першими геополітичними концепціями в українській політичній думці.

Геополітична спадщина М.Грушевського, С.Рудницького, Ю.Липи піднесла українську геополітичну науку на якісно вищий рівень розвитку.

Велике значення для української геополітичної науки мали положення відомого історика, політичного діяча, президента УНР, академіка Михайла Грушевського (1866-1934). Займаючись дослідженнями історії України, він значну увагу у своїх працях приділяє і геополітичній проблематиці. До проголошення ІV універсалу (22 січня 1918р.) М.Грушевський схиляється до промосковської (східної) орієнтації в українській політиці. Він, продовжуючи ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, вважав за краще для України мати широку автономію у складі Російської демократичної республіки, ніж стати самостійною. Обґрунтовував свою таку позицію він тим, що Україні важко буде втримати свою самостійність. Також, бачачи перебіг подій в період Першої світової війни в Росії, М.Грушевський вважав, що «велика революція Російська велико вплине на політичну перебудову всієї Європи, на її перетворення в Європейську федерацію». І тому Україна, входячи до демократичної Росії на автономних правах, згодом зможе стати однією із найбільш сильних республік такої Європейської федерації. Після перемоги у Росії Жовтневої революції та приходу до влади більшовиків, М.Грушевський звертає свій погляд на Захід, розуміючи, що не такої Росії прагнули українці. У своїй праці «На порозі Нової України» він зазначає, що «пережитим і віджитим є наша орієнтація на Московщину, на Росію». Українську орієнтацію на Захід вчений обґрунтовує історичним минулим України та країн Європи. Він доводить духовну, культурну близькість українців з іншими європейськими народами. Вдаючись до історичних фактів, він відзначає, що Західна орієнтація України одержала повну перевагу з ХVІІ ст., коли Росія, остаточно знищивши залишки української автономії, доклала всіх зусиль, щоб розірвати та зруйнувати культурні та економічні зв’язки України із Заходом. Він зазначив, що в ХІХ ст. Україна залишалась відірваною від Заходу та обернена обличчям на Північ, на Москву. Однак тепер є всі шанси повернути Україну до свого культурного середовища. Також, аналізуючи геополітичне становище України М.Грушевський відзначив, що якщо історично-культурні умови життя орієнтували Україну на Захід, то географічні на Південь, до Чорного моря. Україна, на думку М.Грушевського, повинна відмовитись від старих шляхів, таких як московського, яким Україну силоміць «волікли» московські правителі; для Неї необхідним має бути власний розвиток, власним шляхом. Вчений виступає з ідеєю Світової федерації країн, першим кроком до якої має бути об’єднання країн, пов’язаних географічно, економічно і культурно. Таким першим кроком він вважав створення «економічного й культурного співробітництва, кооперації народів Чорного моря». Оскільки Чорне море об’єднує країни з різними географічними і економічними умовами, які можуть доповнювати один одного. Таке об’єднання могло б стати інтегруючим чинником для Світової федерації, в якій Україна займала б одне з визначальних місць.

Положення М. Грушевського мають важливе теоретичне значення для української геополітики. Вони можуть стати корисними і для України у ХХІ ст. адже чимало із розробок великого вченого не втрачають своєї актуальності й сьогодні, а в деяких аспектах мають ще більше значення, ніж на початку ХХ ст.

Основні геополітичні ідеї визначного українського географа, академіка Степана Рудницького (1877-1937)були окреслені у працях з досліджень політичної географії, таких як «Чому ми хочемо самостійної України», «Україна і українці», «Галичина та соборна Україна». Це було обґрунтування геополітичної сутності України. С. Рудницький вже у перших своїх працях стояв на позиціях самостійництва. Національну територію він вважав головною основою нації. Через праці С. Рудницького проходить ідея пріоритетності національного принципу під час формування держав нової Європи, якого не сприймали багато європейських політиків: «Саме національна держава є метою, до якої прагне історичний розвиток ХХ століття». Він наголошував на тимчасовості багатонаціональних імперій та передбачав їхній майбутній розпад.

У плані пошуку перспектив майбутньої міжнародно-політичної організації, С. Рудницький висунув ідею Балтійсько-Понтійської федерації. До складу цієї федерації мали ввійти Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Білорусь і Україна. Ці країни є природними для України. На відміну від сучасних пропагандистів ідеї Чорноморсько-Балтійського союзу, він не включає до переліку країн-членів федерації Польщу, вважаючи, що Польща є середньоєвропейським краєм, природні зв’язки якого лежать у Середній Європі, а його політично-географічна властивість не зрівнювалася б цілком із прикметностями інших членів федерації, які є всі східноєвропейськими державами. Країни федерації мали б таким чином спільний ґрунт для економічного, політичного і культурного розвитку. Дана федерація мала об’єднати країни, які через своє невигідне геополітичне становище були своєрідною картою у політичній грі сусідніх держав, зокрема Росії, Польщі, Німеччини. У праці «Українська справа зі становища політичної географії» С. Рудницький аналізує геополітику сусідніх з Україною країн, а також Франції, Німеччини, Італії, Великобританії та США, по відношенню до України.

Розглядаючи чорноморську орієнтацію України, С. Рудницький припускав, що в майбутньому незалежна Українська держава буде найбільшою потугою в районі Чорного моря. Проте, будучи могутньою державою Україна ніколи не повинна прагнути до панування над країнами регіону – ані політичного, ані економічного. Особливе місце в майбутній Чорноморській зоні співпраці С.Рудницький відводив Кримові. Крим є ключем до морських комунікацій Чорного моря. Хто матиме контроль над Кримом, той зможе контролювати вихід України до моря і далі – до океанів. Аналізуючи причини поразки УНР він зазначає хибність кримської політики цієї української держави: «Втрата Криму, що вже тоді (1917) мав українську зглядну більшість населення, відразу видала засуд смерті на українську державність, Бо без Криму нема самостійної України – він розбиває її головну основу й опору: Чорноморський беріг». Також глибоко засудив і втрату українською державою земель української Бессарабії та Підкавказзя, яке теж було заселено українцями.

Коли в 20-х роках стало зрозумілим те, що не вдається реалізувати ідею великої соборної України, а на якийсь час з’явилася ідея створення галицької державності, С. Рудницький написав низку статей, у яких обґрунтував її політико-географічні основи, розглядаючи галицьку державність як проміжний етап і важливий плацдарм до створення держави на всій українській етнічній території. Він обґрунтовує необхідність існування Галичини, як самостійної держави для стримання Східної експансії Польщі. Лише самостійна Галичина може гарантувати політичну безпеку Прибалтійським державам. Він бачив тепер можливість створення нового Балтійського союзу зверненого не проти Росії, а проти Польщі.

Таким чином, академік С. Рудницький обґрунтував геополітичне бачення становлення самостійної суверенної Української держави. Він здійснив геополітичний вивід прав України.

3. Українське геополітичне мислення міжвоєнного періоду

Новим етапом у формуванні української геополітичної думки стали праці політолога і поета Юрія Липи (1900-1944). Вихід у світ фундаментальної праці Ю. Липи «Призначення України» виявив потребу створення ідеології державної стратегії України, що мала бути реалізована після здобуття незалежности. Для вивчення Чорноморської проблематики та розробки стратегії української політики передбачалося створення науково-дослідної установи, якою пізніше став Чорноморський інститут. На думку Ю. Липи, Український Чорноморський інститут мав займатися, крім теоретично-дослідницької діяльності, політично-організаційною у напрямку об’єднання причорноморських народів в єдиному державному утворенні.

Вирішення чорноморської проблеми вважалось одним з найголовніших геополітичних завдань України. Окреслюючи ці завдання Ю. Липа наголошував, що метою української експансії було здобуття чорноморських берегів, відзначаючи, що з давніх часів українці посідали найбільші ріки, які впадають у Чорне море від Дунаю до Кубані. Однак, якщо на півдні Чорне море, на півночі поліські болота, а на заході частково Карпати були природними межами українських земель, то на сході та південному заході таких кордонів Україна не має. Саме цим фактором пояснював Ю. Липа те, що саме цим степовим коридором територію південної України проходили орди англійських кочівників, відкидаючи наших предків від Чорного моря. Він вважає, що система внутрішніх водних шляхів України створила її геополітичну вісь. І такою віссю є не схід-захід, а на думку Ю. Липи, геополітичною віссю України є «тільки вісь Південь-Північ». Тому, вважає Ю. Липа, необхідним для України, її природною потребою є створення Чорноморської федерації, де Україна мала відігравати першу роль.

Вісь «Схід-Захід» є для України «найбільш ворожа», тому що яку б сферу суспільного життя не взяти (релігійну, політичну, духовну) всюди будемо мати не відчуття серединності, а тільки джерело української поразки. Також він зауважив, що командний центр цієї прямої знаходиться в Криму, а ключ – у Білорусі. Захопивши цю вісь Москва перетворила б Київ у провінційне місто, а Україну у провінцію. Ю. Липа розумів, що доки сильна Росія, доти неможливе існування самостійної України. Подальшим обґрунтуванням цих ідей стали праці «Чорноморська доктрина» (1940) та «Розподіл Росії» (1941). Фактично ця трилогія (включно з «Призначенням України») є основою у викладенні геополітичних досліджень і міркувань Ю. Липи. Аналізуючи географічні особливості власне Росії, він доходить до висновку, що за умов демократичного, політичного устрою та вільного розвитку виробництва і економічних зв’язків від Росії почнуть відходити території поза її європейською частиною. Проблема розподілу Росії, на думку Ю. Липи є лише справою часу. Демократичне майбутнє Росії можливе лише за умови, коли вона не буде витрачати всі зусилля нації на утримування в покорі інших. Лейтмотивом праць є заклик до готовності українства організаційно оформити свою державність.

Геополітичні концепції Ю. Липи мали велике значення для розвитку геополітичної думки України, а також не втрачають вони свого значення (із деяким переосмисленням) і в сучасній Україні. Він орієнтував Україну на створення нових територіально-політичних реалій, які були б, перш за все, вигідними самій Україні.

На радянській Україні геополітична думка представлена працями професора Антіна Синявського (1866-1951). Однак у його геополітичних дослідженнях центральне місце займає геоекономічна проблематика. Така позиція вченого має своє логічне пояснення, адже він жив у тоталітарній країні, де будь-яке політичне інакомислення присікалося. А. Синявський зайнявся дослідженнями у сфері геополітики для вироблення УРСР стратегії в економічній сфері. Говорячи про геополітичну роль України він відзначає, що «через територію України йде транзитний шлях і до Середземного моря, і до Індії, і до Далекого Сходу». А. Синявський у історичній ретроспективі подає аналіз важливості такого шляху. Він зауважує, що ще в часи Київської Русі важливу роль у економічних відносинах Півночі з Півднем відігравав «шлях із варяг у греки». Однак крім цього шляху важливу роль відіграє шлях із Заходу на Схід, тобто між країнами Західної Європи і Азією. У своїх дослідженнях української економіки А.Синявський особливу увагу звертав на країни Причорномор’я і східного Середземномор’я: «Територія України, йдучи з півночі на південь, уявляє собою міст до Близького Сходу, з’єднаний найдешевшими – водяними шляхами: річними та морським». Він обґрунтовує доцільність співпраці України із країнами Близького Сходу, оскільки, попри вигідні географічні умови, цей край також є ринком збуту українських товарів. Він вважає, що різний рівень економічного розвитку та певна «диференціація господарств» держав Близького Сходу та України є підставою для розвитку економічних відносин, а також доцільним було б створення певного економічного союзу України з державами Близького Сходу: «Україна є частиною території земної кулі, що може скласти певний економічний комплекс з країнами Близького Сходу на засадах найбільш економічно доцільного розподілу праці й обміну продукцією». Розвиток економічних відносин із цим регіоном для України є більш вигідним, ніж із країнами Західної Європи, які знаходяться на вищому рівні економічного розвитку і тому потребують лише української сировини, а не готової продукції, що, звичайно, не є вигідним для української економіки.

Положення вченого можуть мати велике значення для розробки стратегії української геоекономіки із врахуванням, як геополітичних факторів, так і економічних. Безумовно, А. Синявський своїми дослідженнями значно посилив українську геополітичну думку міжвоєнного періоду.

До консервативного напряму української геополітики відносять Миколу Міхновського, В’ячеслава Липинського, Степана Томашівського та ін. Погляди Миколи Міхновського відрізнялися радикалізмом: безкомпромісне відокремлення від Росії, силові методи здобуття незалежності, застосування суто етнічного принципу формування нації. Незалежна Україна мала простягатися, на його думку, аж до Кавказьких гір, охоплюючи всі її етнічні території.

Крайні націоналістичні погляди сповідував Дмитро Донцов, заперечуючи саму можливість створення якоїсь слов’янської федерації. А у незалежній Українській державі він не передбачав забезпечення прав національних меншин, навіть на національну автономію, вважаючи, що це призведе до зменшення прав основної нації, послаблення української державності. Задля виживання української нації, досягнення світлої мети – створення Української держави, Дмитро Донцов пропонував застосовувати будь-які засоби. У цьому сенсі він був ідейно близьким до німецьких геополітиків 30-х років ХХ ст.

Серед вчених, які представляли національно-державницький напрям геополітичної думки, слід відзначити І. Франка, С. Дністрянського, С. Рудницького та ін. представники цього напряму допускали можливість участі України як самостійної держави у складі конфедеративних об’єднань. Так, український письменник та філософ І. Франко запропонував «громадівсько-федеративний» принцип державотворення, згідно з яким у державі повинні бути гармонізовані відносини між різними громадами і народами, суб’єктами федерації. На відміну від прибічників створення російсько-української федерації, І. Франко обґрунтовував можливість польсько-українського об’єднання.

Геополітичні теорії міжвоєнного періоду були найвищим досягненням у цій галузі в період української бездержавності. Положення цих вчених були сформовані у відповідні геополітичні доктрини. Найбільше значення для України має, безперечно, синтез та нове осмислення їхніх поглядів і вироблення нової геополітичної концепції для України.

Українська геополітична наука у міжвоєнний період вийшла на якісно новий рівень свого розвитку. Геополітичній проблематиці відводиться одне із основних місць для розвитку як у політичній сфері, так і у економічній. Геополітичне положення України привертає увагу вчених і є базою у виробленні їхніх стратегій.