Геополітичні погляди ідеологів українського національно-визвольного руху сер. ХХ ст.

У повоєнний період українська геополітична думка вступила у фазу свого занепаду. У Радянському Союзі геополітика була проголошена «лженаукою», тому самостійні українські геополітичні концепції в принципі не могли виникнути. За кордоном, в еміграції геополітичні та політико-географічні праці створювалися окремими українськими вченими. Наприклад, поодинокі спроби українського історика в еміграції Івана Лисяка Рудницького залишали шанси для її розвитку. У своїх історичних есе «Україна між Сходом та Заходом», «Формування українського народу й нації» він звертався до геополітичної проблематики.

Він вважав, що східні та західні впливи завжди були невід’ємним елементом української історії і, органічно доповнюючи один одного, визначали її розвиток. Тому українці повинні усвідомити себе як цілком оригінальну та самодостатню силу, здатну освоїти всі закони цивілізованого розвитку. А ці закони, як показує світова історія найкраще виробилися у Європі. Таким чином Україні слід головну увагу спрямувати у Європу. Обґрунтовуючи цю тезу він доводить що Україна становить складову частину спільноти європейських народів. Місце України серед країн Європи. «У своєму історичному розвитку, – продовжує обґрунтування думки І. Лисяк-Рудницький, – мала тісні зв’язки з країнами Європи, а особливо з країнами, «що положені на схід від німецької етнічної території». Німцям судилося репрезентувати в очах українців Західну Європу, адже із Францією, Великобританією, Італією зв’язки не були настільки міцними й постійними, як із Німеччиною. Однак не потрібно забувати і країни Півночі – Литву та Швецію, з якими Україна історично мала тісні зв’язки у різні періоди історії. Але не тільки західні впливи, як вище зазначалося, мали вплив на формування української культури, способу життя, мислення, а й східні, зокрема особливий вплив мала візантійська культура. Зовнішній вплив на український народ мала також «Євразійська кочова стихія», проте вона на стала складовою українського «національного типу».

Важливою геополітичною опорою українського народу І. Лисяк-Рудницький називає Чорне море, яке постійно притягало до себе українську хліборобську цивілізацію. Намагання опанувати береги Чорного моря можна зустріти «в Київській Русі, в Галицько-Володимирській державі, Великому Князівстві Литовському, Гетьманщині та новітній УНР. Це пов’язує між собою окремі епохи формування української нації».

Отже, для України, як держави з особливим геополітичним становищем та країни, де переплітаються культури Заходу і Сходу, необхідно врахувати такі умови та відповідно до них, розвивати свої зовнішньополітичні, економічні і культурні відносини. Пріоритетними та найбільш близькими українському народові є європейські країни та Причорномор’я. З Росією українців хоча й поєднує спільна історія, однак у культурному розвитку український народ завжди стоять у одному ряді із європейськими народами і належить до європейських, або «західних».

Геополітичне значення мала і діяльність видатного українського демогеографа та етногеографа В. Кубійовича (1900-1985). «Географія українських і сумежних земель» 1933 р., «Атлас України і сумежних країв» 1937 р., завдяки появі яких світова громадськість розглядала українську етнічну територію як потенційного носія державності. Політико-географічне обґрунтування незалежності Карпатської України. Поява його праць і попередньо охарактеризованих праць сприяла розширенню горизонтів геополітичного мислення та усвідомленню України як самостійної геополітичної одиниці.

Зважаючи на ідеологічну нетерпимість радянського режиму, незалежну українську геополітичну думку середини XX ст. репрезентують праці діячів українського національно-визвольного руху середини XX ст., які діяли в еміграції та в особливо складних умовах підпілля в Україні. Характерною особливістю еволюції їхніх ідейно-політичних поглядів упродовж повоєнного періоду (попри партійні відмінності) став відхід від тоталітарних ірраціональних принципів і поступовий перехід на засади демократичного націоналізму. Цей перехід помітний вже з липня 1944 р., коли було створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР) – «верховний орган українського народу в його революційно-визвольній боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу (УССД)» (згідно з тимчасовим устроєм УГВР).

У своїй платформі УГВР задекларувала, що «національна держава є головною запорукою збереження життя і нормального розвитку нації», засвідчуючи таким чином розуміння не лише національно-політичних, але й соціальних чинників у функціонуванні держав. У міжнародно-політичному аспекті зазначалося, що «УГВР провадитиме свою боротьбу за УССД в союзі зі всіма поневоленими народами Європи й Азії, які борються за своє визволення і визнають право України на політичну незалежність. УГВР змагає до порозуміння і прагне мирного співжиття з усіма сусідами України на принципі взаємного визнання права на власні держави на етнографічних землях кожного народу». У зверненні збройних сил українського підпілля, Української Повстанської Армії, підкреслювалось, що «УПА бореться проти імперіалістів і імперій, бо в них один пануючий народ поневолює культурно і політично та визискує економічно інші народи. Тому УПА бореться проти СССР і проти німецької «нової Європи».

Бачення майбутнього України у більш розгорнутому вигляді розкривала політична публіцистика ідеологів українського підпілля, насамперед Петра Федуна («Полтави») (1919-1951) і Осипа Дяківа («Горнового») (1921-1950). Серед низки підготовлених ними матеріалів (статей, звернень) у геополітичному контексті визначне місце займає праця П. Федуна «Концепція самостійної України і основна тенденція ідейно-політичного розвитку сучасного світу» (1946), де українську проблематику розглянуто на широкому тлі міжнародних відносин. Автор багатьма прикладами доводить, що «...історія розвивається в напрямі творення самостійних національних держав усіх народів». А «...прагнення народу до самостійного державного життя є його органічним природним прагненням».

Основними рушійними силами сучасного історичного процесу П. Федун («Полтава») визначає «ідею нації» та «ідею демократичної конституційно-парламентарної держави». В цьому контексті український політик вказує на недосконалість тодішніх міжнародних відносин, які всупереч об’єктивним тенденціям не забезпечують «повного здійснення принципу самовизначення народів», а великі держави ставлять питання про сфери впливів, про потребу забезпечення виняткових державних інтересів, про те, щоб мати біля своїх кордонів «дружні» (у розумінні залежні) країни, легко оперують такими поняттями, як «стратегічні позиції», «стратегічні кордони». Таку ситуацію він визначає як «поворотну хвилю імперіалізму», але наголошує на її тимчасовому характері. Автор підкреслює, що «...одним із засобів прикривати імперіалістичну політику є фабрикування «теорій» про необхідність творити великі політичні комплекси з огляду на складність теперішнього економічного життя» (ідеї «пан-Європи», Сполучених Штатів Європи, гітлерівського «великопростірного господарства»)... Це об’єднання потрібне насамперед великим країнам, щоб «...повністю і без перешкод використати на свою користь усю свою перевагу над меншими і економічно слабшими країнами». Розкриваючи облудність таких підходів, П. Полтава впевнено стверджує: «Немає жодних об’єктивних перешкод до того, щоб ідею тісного економічного співробітництва здійснити в системі вільних національних держав. Лише тоді можуть бути гармонійно поєднані як інтереси великих, так і інтереси малих країн і народів». Значну увагу український політик-революціонер приділив розкриттю всіх геополітичних небезпек, які загрожують західному світові у випадку загравання з більшовицьким режимом, яке може завершитися «поширенням більшовицького панування не лише на цілу Європу і Азію, а й поза ці континенти».

О. Дяків («Горновий») наголошував на міжнародно-політичному значенні боротьби українського підпілля проти більшовицького імперіалізму, прагнучи залучити до спільного антиімперіалістичного фронту представників різних народів. У брошурі «Наше становище до російського народу» він підкреслював, що «українському визвольно-революційному рухові... всяке поняття шовінізму, а тим більше імперіалізму чуже й осоружне», а тому «ОУН бореться не проти російського народу, а за визволення України від російсько-більшовицьких загарбників.... З російським народом, який не стоїть на становищі імперіалізму... ми прагнемо до найтіснішої співпраці і сьогодні, і в майбутньому». Причому російський народ мусить усвідомити, що «російський імперіалізм є причиною і його важкого становища протягом усієї його історії».

Національно-демократичні підходи українського визвольного руху пізніше знайшли розвиток у працях політиків на еміграції (Лева Ребета, Анатоля Камінського, Івана Багряного, Мирослава Прокопа), залишаючись у багатьох аспектах (щодо стратегії, тактики, погляду на державний устрій, економічні засади та ін.) ідеологічно різновекторними. Важливий перехід від політичної публіцистики до наукового осмислення етнополітичних і геополітичних проблем здійснив відомий політик Л. Ребет (1912-1957), що знайшло відображення у його книзі «Теорія нації» (1956). Геополітичні аспекти цієї праці стосуються й об’єктивних підстав національної ідентичності, і перспектив етнополітичних рухів, і розуміння проблем територіально-політичної стабільності. Наприклад, спростовуючи закиди щодо небезпек появи воєнних конфліктів унаслідок національно-державного самовизначення, Л. Ребет констатував: «Мирові у світі загрожували і загрожують не 80 суверенних малих держав, а дві чи три великодержави, які прагнуть саме такого чи іншого світового уряду, очевидно, створеного ними».

Гострі геополітичні проблеми, які тією чи іншою мірою стосувалися України, порушував у 50-ті роки XX ст. на сторінках емігрантського часопису «Український самостійник» А. Камінський. Зокрема, коли на Заході в повоєнний період дуже поширеними стали необгрунтовані напади на ввесь спектр національно-політичних проблем, включаючи й питання національної ідентичності, і національної державності, і національного самовизначення, яким приписувалися і зростання небезпек нових воєнних конфліктів, і невідповідність світовому поступу загалом, то А. Камінський з цього приводу написав низку статей і доповідей, де аргументовано довів, що «... тільки національні держави...забезпечать а) солідну базу для державної, а тим самим і міждержавної організації; б) сприятимуть справжній міжнародній співпраці на базі реальних передумов; в) усуватимуть основні конфліктові елементи в міжнародному укладі, а передусім т. зв. територіальний конфлікт; г) перешкодять всякого роду імперіалізмам і агресії; д) створять збалансовану, ефективну міжнародну конструкцію на противагу міжнародній анархії, поляризації двох блоків чи тотальній монополії влади і сили в одній світовій державі». Саме баланс національних держав як наслідок здорового і справжнього націоналізму й інтернаціоналізму, може, на його думку, бути органічною засадою міжнародного укладу.

Важливе місце в публіцистичній спадщині А. Камінського займає критика американської геополітики стримування СРСР, яку розробив один з тодішніх провідних геостратегів США Дж. Кеннан, з огляду на притаманну цій концепції недостатню увагу і повагу до національно-визвольних рухів поневолених народів, у т. ч. і не зовсім коректне трактування перспектив української державності загалом.