Геостратегічне партнерство із Заходом

Сучасна геостратегія України передбачає орієнтацію її зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності на інтеграцію до ЄС та інших європейських структур. У принципі мова йде про головний стратегічний напрям, і це аж ніяк не означає згортання взаємовигідних відносин з іншими країнами світу, зокрема з Po­сійською Федерацією. Україна як європейська держава має посісти належне місце в Європі, в її політичних, безпекових, правових, економічних та інших структурах.

У 1994 р. було укладено Угоду про партнерство і співробітни­цтво між Україною та ЄС. Оскільки члени ЄС ратифікували Угоду пише в 1998 p., вона набула чинності лише з того ж року. Угода була укладена на 10 років з можливістю продовження терміну дії. На порядку денному стоїть проблема укладання нової угоди, яка б відповідала сучасним реаліям розвитку ЄС, нинішньому рівню співпраці між Україною та ЄС та євроінтеграційній стратегії нашої держави. Реалізація планів вступу України до ЄС усклад­нюється як недостатньою готовністю самої нашої держави, так і позицією ЄС щодо прийому нових членів. Після безпрецедентного розширення у 2004 р. (10 держав) Україні, як і деяким іншим державам, що опинилися на кордонах ЄС, було запропоновано «європейську політику сусідства». Нинішнє «сусідство» не може задовольнити євроінтеграційні прагнення властей України, проте в нинішніх умовах перспективи вступу до ЄС є досить проблема­тичними. ЄС розробляє свою стратегію щодо країн Східної Єв­ропи, яка передбачає не розширення Союзу, а урізноманітнення і поглиблення співпраці із сусідніми державами. Так, у травні 2009 р. ЄС оголосив про своє прагнення започаткувати «стратегічне партнерство» із шістьма державами, зокрема з Україною. Намічено укладення нової Угоди про партнерство і співробітництво України і ЄС, що передбачатиме створення зони вільної торгівлі безвізовий режим, асоціацію України з ЄС, проте аж ніяк гарантуватиме майбутнього вступу нашої країни в Євросоюз.

На сучасному етапі для України реальним і перспективним уявляється насамперед подальше політичне та інституційне зближення з ЄС, розширення і поглиблення співпраці з європейськими структурами. Європейська інтеграція виступає як довгостроковий стратегічний орієнтир, і на цьому шляху Україна повинна здійснити численні реформи в економічній, соціальній, правовій сферах, що конче потрібно насамперед їй самій.

За умов загострення суперечностей між світовими геополітичними «полюсами», глобалізації не лише політичних, економічних, соціальних та культурних процесів, а і загроз людству, проголешена ще в 1990 р. позаблоковість вже не може надійно гарантувати безпеку держави. Тому правлячі кола України визначили євроатлантичну інтеграцію (поряд з європейською) провідним вектором зовнішньої політики нашої країни.

Ще в 1994 р. Україна першою з пострадянських держав приєдналася до «Партнерства заради миру». У 1997 р. в Мадриді було укладено «Угоду про особливе партнерство між Україною і НАТО». У ст. 37 «Стратегічної концепції Північноатлантичного Союзу» (НАТО) 1999 p. записано: «Україна посідає особливе місце в обстановці безпеки в Євроатлантичному регіоні і є важливим і цінним партнером у справі захисту стабільності та спільних демократичних цінностей». Проте не всі держави НАТО вітають потенційне членство України в Альянсі, наприклад, Німеччина і Франція, не бажаючи загострення відносин з Російською Феде­рацією. Спостерігається навіть бажання окремих європейських політиків зберігати Україну як «санітарний кордон» між Заходом і Росією. В українському суспільстві співпраця з НАТО викликає неоднозначну реакцію, тому питання щодо вступу України до Альян­су викликало гострі дискусії. Провідні політичні партії України зробили питання євроатлантичної інтеграції «розмінною картою» у своїй політичній грі. А в 2010 р. у зв’язку з проголошенням позаблокового статусу України питання щодо її євроатлантичної інтеграції втратило актуальність. Нині актуалізувалася проблема буферного розташування України. В. Манжола пропонує геополітику «рівновіддаленості» від провідних геополітичних акторів.