Геополітичні аспекти сучасних взаємовідносин України та Російської Федерації

Стратегічне партнерство між Україною й Російською Федерацією закріплено, зокрема, у «Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство» від 31 травня 1997 p., укладанню якого передував тривалий переговорний процес. Проте у взаємовідносинах наших держав наявні численні проблеми, пов’язані насамперед з геостратегією сучасної Росії на пострадянському просторі.

У 1992 та 1993 роках Державна Дума Російської Федерації заявляла про територіальні претензії до України стосовно Криму та Севастополя. Російський парламент наголошував на неправомірності акта 1954 р. про передачу Кримської області та Севастополя Україні. Навіть Рада Безпеки ООН змушена була в 1993 р. вказати Росії на неприпустимість подібних територіальних претензій у міжнародних відносинах.

У договорі 1997 р. Російська Федерація й Україна офіційно визнали територіальну цілісність одна одної й непорушність існуючих між ними кордонів. Було досягнуто домовленостей щодо Севастополя і Чорноморського флоту: базу Чорноморського флоту Росії в Севастополі було віддано в оренду Російській Федерації строком на 20 років. Проте у Договорі 1997 р. з міжнародно-правової точки зору не були належним чином врегульовані питання власності на окремі гідрографічні об’єкти, що дало привід Росії утримувати їх під своїм контролем. Згідно з Угодою, укладеною В.Ф. Януковичем та Д.А. Медвєдєвим 21 квітня 2010 р. в Харкові, Чорноморський флот Росії залишатиметься в Севастополі до 2042 р. Попри довготривалий переговорний процес досі залишилися невирішеними питання розмежування Азовського моря та проведення лінії державного кордону в Керченській протоці.

Показовим для російсько-українських відносин був епізод восени 2003 р. В останні десятиліття приналежна Україні коса Тузла в Керченській протоці під дією природних процесів перетворилася на острів. Восени 2003 р. Росія розпочала будівництво дамби у протоці поблизу Тузли, що викликало розмивання острова – фізичне щезнення його частини. Хоча російська сторона пояснювала свої дії прагненням укріпити береги Таманського півострова, вона нанесла шкоду українській стороні. Будівництво було зупинене лише після вирішення питання на вищому рівні – під час зустрічі президентів Л. Кучми і В. Путіна.

Слід зазначити, що російська геополітика 2000-х років щодо більшості навколишніх країн і регіонів взагалі має відверто експансіоністський характер. Зокрема, Україна була і залишається привабливим об’єктом російської експансії, що здійснюється у багатьох сферах: політичній, економічній, культурній, інформацій­ній, релігійній тощо.

Можна виділити головні напрями, на яких слід очікувати посилення експансіонізму з боку Російської Федерації. «Газпром» і надалі намагатиметься встановити контроль (хоча б опосередкований) над газотранспортною системою України. Великий російський бізнес зацікавлений у встановленні контролю над українською енергосистемою (через різні «обленерго»). Російські бізнес-структури також прагнуть оволодіти стратегічно важливими підприємствами української індустрії. Таким чином, економічна безпека України і надалі перебуватиме під загрозою з боку Росії.

Російська Федерація оголошує себе захисником прав етніч­них росіян, виступає з вимогами надання російській мові статусу другої офіційної в Україні, безперешкодного задоволення потреб російськомовного населення у культурній продукції та інформації російською мовою тощо. Під приводом захисту співвітчизників за кордоном російські політики можуть і надалі робити спроби втручання у внутрішні справи України. Російська православна церква (яка є активним провідником геополітики Кремля) інтенсивно пропагує через підпорядковані їй єпархії серед українських громадян проросійські геополітичні погляди. З метою покращення демографічної ситуації, розв’язання своїх соціально-економічних проблем російська влада прагне залучати українських громадян до Росії з наданням громадянства за спрощеною схемою.

Російська Федерація неодноразово висловлювала занепокоєння з приводу розширення НАТО на схід, вважаючи, що це несе шкоду її національній безпеці. Керуючись своїми імперськими геостратегічним інтересами, Росія посилює політичний, економічний, інформаційно-культурний тиск на Україну з метою змусити її залишитися нейтральною державою (зберегти її як підконтрольний «буфер» між собою і НАТО).

Найбільш ефективним виходом з наявної ситуації є не зниження рівня співпраці з Росією, а переведення її на рейки здорового економічного прагматизму. Російський ринок залишається найвигіднішим для збуту української промислової та сільськогосподарської продукції, великі нереалізовані можливості мають науково-технічна співпраця, спільне виробництво складної конкурентоздатної на світовому ринку продукції, транспортне співробітництво тощо. Подальший розвиток політичного, економічного, культурного співробітництва з Росією має забезпечувати дійсно рівноправне партнерство, за якого не повинно виникати загроз нашій національній безпеці.