Геополітика України в Центрально-Східній Європі

«Сусідська» геополітика України спрямована на активізацію різнобічної співпраці з усіма державам-сусідами. З країн Центральної та Східної Європи найперспективніше виглядає стратегічне партнерство з Польщею. Триває розвиток політичної, економічної, культурної співпраці між нашими країнами. Провідним і перспективним є прикордонне співробітництво, розвиток кого дещо загальмувався після вступу Польщі до ЄЄ. Саме Польща найактивніше виступає за сприяння Україні у вступі до НАТО та ЄС. При цьому виступи окремих польських шовіністичних політичних сил мають відверто антиукраїнський характер – повернути Польщі Галичину з Львовом та Волинь, однак подібні претензії не підтримуються широкою польською громадськістю і провідними політичними партіями.

У літературі пропонується цікавий і дискусійний геополітичний проект створення «трикутника» взаємодії «Польща – Укра­їна – Туреччина» з військово-політичним і геоекономічним зміс­том.

Українсько-угорське співробітництво розвивається досить активно, відносини між країнами є цілком добросусідськими. Слід зазначити, що реваншистські угорські політичні сили бажають посилити свій вплив на Закарпатську область, намагаючись використати для цієї мети етнічних угорців, що там мешкають, та русинів. Проте такі ідеї не мають широкої підтримки серед угор­ського народу і керівництва держави.

Відносини між Україною й Словаччиною не мають тягаря історичної проблемності. Досить плідним є прикордонне співробіт­ництво, розвиваються зв’язки в економічній та культурній сфері. Перспективним виглядає також співробітництво двох транзитних країн у транспортній галузі.

Українсько-румунські відносини є цілком мирними, проте наявні й певні проблеми. У 1940 р. Радянський Союз, відповідно до секретних протоколів до пакту «Молотова-Ріббентропа», змусив Румунію поступитися на користь УРСР Північною Буковиною та Південною Бессарабією. Паризький мирний договір 1947 р. підтвер див легітимність включення до складу України названих територій, і УРСР ратифікувала мирний договір з Румунією 13 вересня 1947 р. Румунія вимушено визнала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину і Південну Бессарабію. Домовленості 1949 р, 1961 р. уточнювали режим державного кордону СРСР та Румунії. Починаючи з 1991 p., румунський парламент і впливові політичні діячі закликали повернути румунські землі, анексовані внаслідок пакту «Молотова-Ріббентропа». Це, безперечно, не сприяло розвитку дружніх відносин між країнами. У 1995 р. Румунія заявила претензії щодо острова Зміїний, що викликало чергове загострення українсько-румунських відносин.

У 2003 р. президенти України і Румунії підписали Договір про режим українсько-румунського державного кордону, співробітни­цтво і взаємодопомогу з прикордонних питань. Румунія офіційно вже не висуває територіальних претензій до України, проте у виступах окремих політичних діячів (навіть президента Румунії) іноді мають місце реваншистські заклики.

Як вже було зазначено, 3 лютого 2009 р. Міжнародний Суд ООН вирішив питання розмежування континентального шельфу та виключних економічних зон України та Румунії в Чорному морі, знайшовши певною мірою компромісний варіант. Наявні також непринципові спірні питання, наприклад, щодо екологічної ситуації в дельті Дунаю.

Українсько-білоруські відносини мають спиратися на спільне цивілізаційне коріння, історичне мирне співіснування, давні економічні зв’язки. У взаємовідносинах наших держав є спірні питання, як вже зазначалося, Білорусь тривалий час затягувала ратифікацію Договору 1997 р. про режим державного кордону, мотивуючи це так званим українським боргом, який не був по суті державним боргом і не міг бути підставою для відмови від ратифікації міжнародно-правового документа. Українсько-білоруські відносини варто будувати на економічному прагматизмі, а успіхи в еконо­мічній співпраці мають зміцнювати на міжнародній арені позиції наших країн, між якими багато спільного.

Кордон України з Молдовою насправді значною мірою є кордоном із самопроголошеною Придністровською Молдавською Республікою (ПМР). Україна виступає посередником у врегулюванні конфлікту між Республікою Молдовою і ПМР, бере активну участь у миротворчому процесі у Придністров’ї. Ще в 2005 р. В. Ющенко запропонував компромісний план врегулювання конфлікту, проте він не був здійснений. Через Придністровський відтинок українсько-молдовського кордону тривалий час йшла контрабанда наркотичних речовин, зброї тощо, що завдавало збитків
економіці України. За особливостями свого положення й історичного розвитку Придністров’я є сферою поширення геополітичних інтересів України. Серед населення цього регіону майже третину становлять українці. Проте провідний вплив на Придністров’я має Російська Федерація, підтримуючи існування самопроголошеної республіки.

За участі регіонів України відбувалося з перемінним успіхом формування таких єврорегіонів: з 1993 р. – «Карпати» (Україна, Польща, Угорщина, згодом Румунія та Словаччина), з 1995 p. – «Буг» (Україна, Польща, згодом Білорусь), з 1996 р. – «Нижній Дунай» (Україна, Румунія, Молдова), з 2002 р. – «Верхній Прут» (Україна, Румунія, Молдова). Повноцінному розвитку єврорегіонів в нашій державі заважають недоліки вітчизняної бюрократизованої системи, а також вступ чотирьох наших західних сусідів до ЄС, що посилило в цілому фільтруючу функцію кордонів.

Україна бере активну участь в регіональних європейських міжнародних організаціях: Організації з безпеки і співробітництва в Європі (є членом ОБСЄ з 1992 p.), Раді Європи (з 1995 p.), Ценральноєвропейській ініціативі (з 1989 р. співпраця, а в 1996 р. набула членства в ЦЄІ). Особливе значення має співпраця України з «Вишеградською четвіркою», члени якої (Польща, Словаччина, Чехія та Угорщина) мають багато спільних геополітичних та геоекономічних інтересів з нашою країною.

Серед країн Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), створеної у 1992 p., Україна має унікальне географічне положення. За наявності потужного економіч­ного потенціалу і раціональної геоекономічної політики в України були б реальні шанси стати регіональним лідером в Чорноморсько­му регіоні, проте розвиток міжнародного співробітництва в рамках ОЧЕС розвивається досить повільно, і наша держава так і не реалізувала достатньою мірою свої великі потенційні можливості.

Україна намагається використовувати своє унікальне географічне положення, беручи активну участь у реалізації проектів євроропейських і євразійських транспортних коридорів, зокрема для транспортування до Європи каспійської нафти. Наша держава була однією з ініціаторок створення такої організації, як ГУУАМ (Грузія, Узбекистан, Україна, Азербайджан, Молдова). Головним завданням цього інтеграційного угруповання було проголошення формування транспортного коридору «Європа-Кавказ-Азія». Згодом у 2005 p. ГУУАМ перетворився в ГУАМ, оскільки Узбекистан офіційно вийшов з цього угруповання. У 2006 р. було оголошено, що ГУАМ буде трансформовано в Організацію за демократію і економічний розвиток (ОДЕР). Для цієї оновленої організації намічено створити дієву структуру, розширити форми співпраці, залучити нових членів. Секретаріат оновленого ГУАМ розміщено в Києві. Проте подальша трансформація ГУАМ загальмувалася через численні внутрішньо- і зовнішньополітичні проблеми Грузії, України та Молдови.

У 2000-х pp. за участі України активізувалися пошуки моделі регіональної співпраці, зокрема у серпні 2005 р. президенти Украї­ни та Грузії В. Ющенко і М. Саакашвілі виступили з геополітичним проектом створення Каспійсько-Чорноморсько-Балтійсього інтеграційного об’єднання – Співдружності держав демократичного вибору. Проте далі задекларованих намірів справа не пішла.

Після приходу на початку 2010 р. до влади в Україні В.Ф. Януковича геополітика нашої держави перетворилася у фактично «бататовекторну» – Україна (хоча б декларативно) продовжує свій євроінтеграційний курс і, водночас, розширює і поглиблює різноаспектні відносини з Росією. Співпраця України з НАТО триватиме і надалі, проте питання щодо її вступу до Альянсу знято з порядку денного української геополітики, оскільки в липні 2010 р. в Законі України «Про засади зовнішньої та внутрішньої політики» закріплений позаблоковий статус нашої держави. Можемо зробити висновок, що в Україні і нині триває пошук своєї геополітичної ідентичності, і в нашому суспільстві відсутній консенсус щодо ви­значення геостратегії України на міжнародній арені.