Держава та конкурентоспроможність галузей

Успішність підприємств окремих галузей національної економіки в міжнародній конкуренції визначається безліччю факторів. До них відносять: сприятливі умови для реалізації стратегії, що призводить до формування конкурентних переваг; умови для перманентного здійснення поліпшень та впровадження нововведень; наявність переваг національної бази.

М.Портер виділив основні детермінанти країн, які формують середовище, що визначає міжнародний успіх окремих галузей. Це середовище може сприяти створенню конкурентних переваг, а може й перешкоджати цьому (рис. 5.6). До основних детермінант належать:

1) факторні умови, тобто ті конкретні фактори, які потрібні для успішної конкуренції в даній галузі;

2) умови попиту (внутрішнього);

3) родинні (related) і підтримуючі галузі;

4) стратегія компанії, її структура та конкуренти.

Рис. 5.6. Детермінанти конкурентної переваги країни

М. Портер назвав детермінанти, які представлено на рис.5.6., національним " ромбом".

Національний " ромб" - це система, компоненти якої взаємозалежні та безпосередньо впливають один на одного, при цьому переваги в одному детермінанті можуть створити або підсилити переваги в іншому.

Щоб одержати та утримати конкурентну перевагу в наукомістких галузях, які становлять основу кожної розвиненої економіки, потрібно мати перевагу у всіх складових частинах " ромба". Взаємодія переваг по всіх детермінантах забезпечує їхнє посилення.

1. Параметри факторів

До параметрів факторів М.Портер відніс «компоненти, необхідні для діяльності фірм у будь-якій галузі, наприклад, робоча сила, сільськогосподарські угіддя, природні ресурси, капітал та інфраструктура».

До найважливіших факторів, які визначають особливості діяльності підприємства, відносять: людські ресурси; фізичні ресурси; ресурс знань; університети, НДІ, література, банки даних, статистична служба; грошові ресурси; інфраструктура.

Факторні пропорції (набір факторів) у різних галузях істотно різняться.

М.Портер класифікує фактори на:

1) основні та розвинені:

· основні – «це такі, як природні ресурси, кліматичні умови, географічне положення країни, некваліфікована та напівкваліфікована робоча сила та капітал»;

· розвинені – «сучасна інфраструктура обміну інформацією, високоосвічені кадри, дослідницькі відділи університетів, які займаються складними дисциплінами»;

2) за ступенем спеціалізації:

· загальні – застосовуються в широкому спектрі галузей;

· спеціалізовані – специфічна інфраструктура, персонал, бази даних.

2. Параметри попиту

Важливе значення мають наступні характеристики структури попиту на внутрішньому ринку: сегментна структура; величина попиту; кількість незалежних покупців та їхні вимоги; особливості зміни потреб покупців; швидкість зростання попиту; швидкість насичення ринку.

3. Родинні й підтримуючі галузі

Важливе значення для підвищення конкурентоспроможності окремих галузей має наявність в країні галузей-постачальників або суміжних галузей, які конкурентоспроможні на світовому ринку.

Наявність конкурентоспроможних постачальників:

1) забезпечує ефективний і швидкий доступ до найдорожчих ресурсів;

2) створює можливість координації постачальників на внутрішньому ринку;

3) стимулює оволодіння новими методами та технологіями.

4. Стратегія, структура та суперництво компаній

Процеси управління компаніями мають національну специфіку (національний контекст). Найважливішим фактором конкурентоспроможності виступає відповідність цілей і мотивації джерелам конкурентоспроможності.

До істотних факторів, на думку М.Портера, належать: усвідомлення національного престижу та почуття важливості національної місії; наявність стійкої прихильності до галузі та компанії.

На стратегію та характер суперництва між компаніями впливають особливості моделей організації корпоративних систем в різних країнах світу.

Виділяють три основні типові моделі організації корпоративних систем в розвинених країнах світу. Це: англо-американська, німецька (континентально-європейська) і японська (азіатська) моделі.

Англо-американська модель. Основна характерна риса цієї моделі полягає в тому, що тільки акціонери корпорації мають право впливати на прийняття стратегічних рішень організації.

Дуже висока роздробленість пакета акцій більшості корпорацій призводить до неможливості контролю дій менеджменту окремими акціонерами, відсутності у акціонерів будь-яких зобов'язань, крім зроблених інвестицій у пакет акцій, легкої зміни власників акцій.

Ліквідний ринок корпоративних акцій є одним із факторів зовнішнього контролю за діяльністю корпорацій і забезпечення її ефективності. Важливе значення має інформаційна відкритість бізнесу, високий обсяг обов'язкової щоквартальної та річної звітності.

Описана модель передбачає другорядну роль держави, яка обмежується лише встановленням однакових для всіх учасників ринку " правил гри".

Німецька модель. У Європі домінує німецька модель, для якої характерним є включення в процес управління всіх основних зацікавлених груп: акціонерів, фінансових структур, організованих співробітників, держави. Соціальне партнерство уряду, праці та капіталу історично закріплено в самих структурах управління корпораціями та у законах, що регулюють господарську діяльність. У німецькій моделі, корпорація виступає інститутом невід'ємний від держави, з яким у неї існують партнерські відносини, і держава часто володіє значними пакетами акцій і має своїх представників у правліннях всіх великих фірм.

Фондовий ринок у Німеччині відіграє значно меншу роль, ніж у країнах, які використовують американську модель.

Особливу роль у межах німецької моделі відіграє банківський капітал. Банки фактично мають можливість блокувати рішення в більшості провідних компаній. Контроль за поточною діяльністю в німецьких корпораціях здійснюють наглядацькі ради, які в той же час покликані забезпечувати збалансоване представлення інтересів різних груп.

Японська модель. Великі компанії в ключових секторах економіки розглядаються в Японії як організації, яким держава дає можливість вести бізнес і навіть отримувати прибуток, але які пов’язані невід'ємними зобов'язаннями із суспільством та державою. Вони функціонують для тих, хто працює й кого обслуговують ці компанії, а не для задоволення приватних інтересів банкірів та акціонерів.. У ці утворення, " кейрецу", входять банки, фінансові та страхові компанії, промислові і торгові компанії тощо. На вершині " кейрецу" перебуває один з головних комерційних банків країни, який є основним джерелом фінансування для групи.

Тому, незважаючи на те, що в Японії досить добре розвинений фондовий ринок, його ліквідність невисока, а існуючі традиції та ціннісні установки відіграють більш важливе значення, ніж зміна вартості акцій і їхній рух між можливими власниками.

Як стверджує М.Портер, на конкурентоспроможність галузі впливають такі фактори, як: випадкові події; державна політика.

Випадкові події - це ті, які неможливо контролювати і які не пов’язані з національними умовами (інновації, різкі зміни попиту, цін, форс-мажорні ситуації, політичні події).

Державна політика - діяльність уряду, спрямована на регулювання економічних процесів. Уряд країни може чинити як позитивний, так і негативний вплив на національну конкурентоспроможність.

Серед основних напрямків сучасної державної політики виділяють:

1) компенсаційний вплив держави на товаровиробників в умовах зниження конкурентних переваг, шляхом лібералізації торгівлі;

2) створення інституціонального середовища, у якому інтенсивно зароджуються інновації, тобто концентрація уваги держави не на конкуруючих технологіях, а на середовищі конкуренції;

3) використання прямих фінансових механізмів управління обсягами виробництва.