Сучасні наукові підходи та їх реалізація у музично-педагогічному дослідженні.

1.1. Основними науковими підходами є системно-синергетичний, діяльнісний, культурологічний, аксіологічний та гуманістичний. У наш час відмічається феномен методологічного і культурного різноманіття, багатоваріантний розвиток теоретичного знання. Поліфонічне мислення притаманне й сучасній педагогіці. Велика кількість підходів, принципів і методів зумовлює необхідність вивчення педагогічних проблем як складних, інтегрованих явищ, що дає підстави для осмислення їх комплексних зв’язків та узагальнення. Отже, цілком слушно зауважує Н.Г. Ничкало, що зміна філософіїї та ідеології вимагає нових систем професійної освіти, нових стандартів, програм і навчальних планів.

У якості широкого методологічного підгрунтя з 50-х років минулого століття застосовується системний підхід. Як орієнтація на комплексне, взаємопов’язане вивчення складних педагогічних явищ, системний підхід дає підстави розглядати музично-педагогічний процес як цілісну педагогічну систему в структурному, функціональному і генетичному аспектах. У рамках системного підходу був визначений закономірним взаємозв’язок і взаємообумовленість процесів виховання, освіти і навчання; навчання та самонавчання; виховання та самовиховання; формування й розвитку особистості і колективу. На підставі цього підходу обгрунтовано принципи системності, оптимальності, розвитку (динамізму), управління, соціалізації, цілісності, інтеграції, міжпредметних і внутрішньопредметних зв’зків, комплексного підходу.

На основі розвитку теорії систем як загальнонаукової методології було виявлено і сформульовано об’єктивні, закономірно існуючі зв’язки між: а)метою, процесом навчання та суспільством; б)процесами освіти, виховання і розвитку, що входять до цілісного педагогічного процесу; в)окремими компонентами педагогічного процесу (викладанням та учінням, завданнями, змістом освіти, методами, засобами і формами його організації) (Ю.К. Бабанський).

Системний підхід і сьогодні залишається актуальним для вузівської освіти та досліджень з теорії і методики професійної педагогіки. Він дозволяє обгрунтовувати педагогічні принципи шкільної освіти, музично-педагогічної освіти, підготовки вчителів до музично-творчого розвитку учнів, управління мистецькою освітою. На засадах системного підходу обгрунтовуються принципи музичного виховання особистості учнів: системності, самоорганізації, соціалізації. Натомість, як визнають відомі вчені, застосування системного підходу не завжди є адекватним у вирішенні проблем управління складними ієрархічними педагогічними системами, якщо не враховується активність їх суб’єктів, необхідність гнучкої корекції, розвитку і саморозвитку.

Поряд із системним, активно застосовується інформаційний підхід, за допомогою якого розглядаються тенденції і закономірності руху інформації в системі середньої освіти взагалі та мистецької освіти учнів зокрема [208]. Інформаційний підхід сприяв окресленню закономірностей між розвитком відкритої педагогічної системи і результативністю та ефективністю пошуку, передачі, збереження, обробки, перетворювання та використання навчальної інформації. Зміст принципу інформативності педагогічного процесу як нормативної вимоги розкривається у часткових принципах цінності інформації, генералізації інформації, її достовірності, надмірності та обмеження інформації [9]. Разом з тим, абсолютизація ролі навчальної інформації та процесу засвоєння знань нерідко призводить до недооцінки значущості індивідуально-особистісних якостей учнів.

Закономірним продовженням системного підходу вважається синергетичний підхід, або теорія самоорганізації (І. Пригожин, Г. Хаген), яка починає активно використовуватися як методологічна основа багатьох наукових досліджень (М.С. Каган, Г.І. Рузавін), у філософії освіти (Б.С. Гершунський, В.С. Лутай) та педагогічних працях (М.В. Богуславський, Л.Я. Зоріна, А.О. Лігоцький, Л.І. Новікова, М.В. Соколовський, Н.А. Побірченко, О.В. Чалий, Ю.П. Шаронін, Г. Шеффер). У сучасній педагогіці синергетичний підхід використовується для аналізу складних нелінійних педагогічних систем та процесів самоорганізації, що проходять у них. Причини активного розвитку та застосування синергетичного підходу до педагогічних явищ криються у необхідності подолання вад технократичної педагогіки, домінуючого лінійного педагогічного мислення, тенденції до використання жорстких стандартних схем у педагогічній діяльності. Враховуючи надзвичайну складність сучасного світу, його нестабільність, раптовість змін у складних процесах і тяжіння до хаосу, така тенденція стає принципово недоцільною.

Синергетичний підхід та розглянуті на його основі методологічні принципи (самоорганізації, активності, адаптивності, варіативності, багаторівневості і гнучкості) дозволяють обгрунтовувати необхідність активності і самоорганізації будь-якої педагогічної системи в умовах хаосу і нестабільності, роз’яснення актуальності творчої (як усвідомленої, так й інтуїтивної, на чому наголошує А. Бергсон) діяльності, багатовимірності педагогічних структур, гнучкості та варіативності процесу педагогічного управління.

Провідні положення синергетичного підходу дають змогу відмовитися від наставлянь, які сьогодні стають догмами, не придатними бути керівництвом до дії. Саме тому детермінізм, визначеність у ланцюзі причинно-наслідкових зв’язків замінюються багатоваріантністю шляхів і необхідністю різноманітного вибору у педагогічній діяльності.

Сучасна конкретнонаукова методологія збагачена культурологічним підходом, що ґрунтується на аксіології. Зміст культурологічного підходу розкривається завдяки виявленню закономірних зв’язків між розвитком культури і освіти та визначенням єдиної гуманістичної системи цінностей, пануванням “аксіологічної толерантності”. За цих умов визнаються рівнозначно цінними як розвиток новаторства, так і збереження усталених традицій, позитивним явищем вважається соціокультурний діалог (М.М. Бахтін, В.С. Біблер, Б.С. Гершунський, М.С. Каган). Аксіологічний підхід органічно притаманний гуманістичній педагогіці, яка акцентує роль вільного творця, суб’єкта культури і культурної діяльності.

На підставі гуманістичної парадигми, що її проголошує людину головною цінністю педагогічної системи, плідно розробляється особистісний та індивідуальний підходи (Г.О. Балл, Р. Бернс, М.М. Берулава, І.Д. Бех, А.В. Петровський). Гуманізм як глобальна, самостійна, універсальна і фундаментальна філософська система стає основою для визначення принципів гуманізації усієї системи освіти, про що йдеться у роботах зарубіжних (А. Маслоу, К. Роджерс, Е. Фромм) і вітчизняних вчених (В.А. Сухомлинський, І.А. Зязюн, В.Г. Кремінь). Гуманістична парадигма вимагає створення всіляких умов для особистісного і професійного становлення учнів (принцип особистісно-орієнтованого навчання); визнає закономірними і об’єктивно необхідними зв’язки співробітництва між суб’єктами (принцип діалогічної взаємодії), єдності загальнокультурного, соціально-морального і естетичного розвитку особистості учня (принципи культуровідповідності, гуманітаризації, соціалізації).

Завдяки цьому розглядається як закономірність педагогічного процесу виявлення і збереження найвищої цінності – неповторної індивідуальності учня, що зумовлює необхідність застосування індивідуалізації музичної освіти (принцип індивідуалізації). Про унікальність буття кожної людини стверджували національні генії Г.С. Сковорода та П.Д. Юркевич, представники екзистенціальної філософії (С.Кьєркегор, К.Ясперс, М.Хайдеггер, Ж.П.Сартр). Концептуальні положення культурологічного і гуманістичного підходів застосовані в дослідженнях зарубіжних (А. Маслоу, А. Кобс, Г. Оллпорт, К. Роджерс, Б.С. Гершунский, В.С. Біблер, М.С. Каган, В.П. Серіков, С.А. Смирнов) та національних учених (В.А. Сухомлинський, І.Д. Бех, С.У. Гончаренко, І.А. Зязюн, В.А. Козаков, Н.Г. Ничкало, О.Я. Савченко, О.П. Рудницька).досягнень загальнолюдської і національної культури.

Серед конкретнонаукових підходів у педагогіці довгий час займає пріоритетні позиції діяльнісний підхід, положення якого спрямовували освіту у площину когнітивного навчання. Сьогодні з урахуванням тенденції до визнання цінності особистості вважається доцільним застосування особистісно-діяльнісного підходу, який реалізується шляхом послідовної індивідуалізації педагогічного процесу, урахування мотиваційної сфери та індивідуальної специфіки учнів. Орієнтація на організацію активного, цілеспрямованого й усвідомленого засвоєння знань доповнюється використанням продуктивних способів навчання (розвитку інтелекту, емоційної сфери), активізацією навчальної діяльності суб’єктів, стимулюванням пізнавальних сил і творчого потенціалу учнів, що навчаються музиці. Діяльнісний підхід дав змогу сформулювати закономірності й обґрунтувати принципи єдності особистості і діяльності (О.М. Леонтьев, С.Л. Рубінштейн, В.М. М’ясищев, Б.Ф. Ломов), активізації та оптимізації (Ф.П. Корольов, Ю.К. Бабанський), індивідуального навчання через групове (Г.А. Китайгородська та ін.). З позицій студента особистісно-діяльнісний підхід вимагає вільного вибору шляху, засобів і методів навчання, створення умов для його самоактуалізації, професійного і особистісного зростання. У свою чергу це вимагає наявності уміння діагностувати і самодіагностувати особливості навчальної діяльності, знімати бар’єри, що ускладнюють педагогічне спілкування.

Для підготовки історико-педагогічного дослідження використовують історико-генетичний підхід, який дозволяє з»ясувати онтологію та генезис становлення та розвитку музично-педагогічної проблеми, визначити етапи у процесі зародження, становлення та розвитку музичної освіти (вокальної, хорової, інструментальної тощо) проблемно-хронологічний у поєднанні із компаративістським дозволяє виявити взаємозалежності теоретичних і практичних засад музичної освіти на різних етапах її становлення та розвитку. Міждисциплінарний підхід дає змогу залучати наукові теорії та концепції із суміжних галузей пізнання як засоби вивчення проблем музичної педагогіки. Комунікативно-інформаційний дозволяє аналізувати підготовку вчителів музики з позицій полілогу між суб’єктами цього процесу і творами мистецтва, у яких відображено міжлюдські стосунки.