Соціально-економічні функції природного середовища

Частину ландшафтної оболонки, освоєну людиною і втягнену у суспільне виробництво, називають природним середовищем або географічним середовищем суспільної життєдіяльності. Слід пам’ятати, що термін “середовище” складова частина парного поняття “середовище (дім) – людство (господар дому)”. Відтак і “природне середовище” і “географічне середовище” являють собою лише зовнішні (по відношенню до людини) умови життєдіяльності суспільства*. Змістовно ці поняття подібні, але їх можна розмежовувати за такою схемою:

- природне середовище – це суто природне оточення суспільства, яке характеризують за двома складовими – природними умовами і природними ресурсами, а також за природними ландшафтами;

- географічне середовище – природно - техногенне оточення населення, що охоплює природні умови і ресурси, а також антропогенно-техногенні ландшафти та техносферу – штучний матеріальний світ, створений людиною.

Суспільство виконує функції “господаря дому”, яким є природне чи географічне середовище. Суспільство користується у своїй життєдіяльності природними умовами і ресурсами, спричиняє на природне середовище все зростаюче антропогенно-техногенне навантаження і краще чи гірше регламентує та нормує такий тиск, оскільки перевантажене природне середовище деградує і може негативно впливати на населення аж до екологічних катастроф.

Ще в античну добу розуміли, що природне середовище впливає на розвиток суспільства. Пізніше цей напрям утвердився як географічний детермінізм (Ш. Монтескьє, К. Ріттер, Ф. Ратцель та ін.): природне середовище відіграє вирішальну роль у розвитку різних народів і країн. Протягом першої половини ХІХ ст. французька школа географії людини (Е. Реклю, Відаль-де-Ла Блаш) започаткувала більш точну щодо оцінки ролі природного середовища концепцію поссібілізму: природні умови і ресурси лише надають більші-менші можливості (possible – можливість) для соціально-економічного розвитку, а їх реалізація залежить від багатьох інших факторів – історичних, економічних, політичних та ін. Концепція (парадигма) поссібілізму на відміну від географічного детермінізму зберігає свій пізнавальний потенціал і нині.

Вплив природного середовища на соціально-економічний розвиток очевидний і різноманітний: безпосередній вплив на умови життєдіяльності людей, їхнє здоров’я й працездатність; наявність або відсутність тих чи інших ресурсів; транспортна доступність чи ізольованість; більша чи менша мінливість природних умов; наявність чи відсутність несприятливих природних явищ і т.д. Зворотній вплив суспільства на природне середовище може бути прямим або ж опосередненим, позитивним чи негативним. Вже відомі граничні розміри такого впливу: господарська діяльність, яка вилучає з природного середовища не більше 10% біомаси, не порушує здатності природи до самовідтворення. Це, так зване, правило 10%-ї екологічної безпеки.

Природне середовище має свій природно-біосферний та природно-ресурсний потенціал. Природно-біосферний потенціал, який називали “природним потенціалом ландшафту” (М.А. Сонцев, К.І. Геренчук, Г. Гаазе), охоплює такі біосферні характеристики: біотичний потенціал (продуктивність біосфери); агровиробничий потенціал (врожай культурних рослин); сировинний; вологозабезпечення; забезпечення атмосферного повітря; забудови; окремих видів господарської діяльності; біотичного відновлення (регенерації); потенціал очищення (поглинання та утилізації відходів). Більш вузьку ресурсну характеристику природного середовища надає природно-ресурсний потенціал (О.О. Мінц, М.Г. Ігнатенко, В.П. Руденко та ін.), який оцінює наявні природні ресурси різних видів та можливості їхнього освоєння та використання.

Для суспільної географії важливо знати природно-ресурсний потенціал ландшафту, зокрема його здатність продуктувати біомасу, вологу, очищувати повітря, самовідновлюватись (після техногенного втручання). Географів цікавить також потенціал ландшафту за врожайністю сільськогосподарських культур, його ємкість для розселення, розміщення виробництва і комунікацій, рекреації та інших видів господарської діяльності. По відношенню до суспільства природне середовище виконує так звані соціальні функції:

- слугує просторовим базисом життєдіяльності населення, зокрема його розселення та господарської діяльності;

- забезпечує природні нормативи якості життя населення;

- надає суспільству певний набір природних ресурсів, що забезпечують його господарську діяльність;

- зберігає свій природно-біосферний потенціал, зокрема свої можливості постійно виконувати зазначені соціальні функції.

Вплив природного середовища на соціально-економічний розвиток сильний і різноплановий. Природне середовище безпосередньо впливає на стан здоров’я населення та його відтворення, на уклад життєдіяльності та працездатність людей. Ті чи інші природні умови і ресурси визначають характер господарського освоєння території, використання земель, розробку копалин, особливості розселення населення та транспортної мережі. Зворотній вплив населення і господарства на природне середовище так само багатоаспектний і, як правило, негативний. Населення спричиняє на природне середовище антропогенне навантаження, а його господарська діяльність – різноманітні техногенні навантаження. Антропогенно-техногенні навантаження називають тиском на ландшафти, і такий тиск може бути допустимим (без деградації та руйнування ландшафтів) чи недопустимим (граничним, катастрофічним), таким, що супроводжується незворотною деградацією природного середовища.

Різні ділянки природного середовища можуть використовуватися для різних господарських потреб. На одних ділянках люди селяться, інші використовують як природні вгіддя, оброблювані землі, для відпочинку. Господарське призначення тих чи інших ділянок природного середовища характеризують за так званими господарськими функціями ландшафту. Для потреб господарства розроблена функціональна класифікація ландшафтів (П.Г. Шищенко, 1989). За інтенсивністю природокористування розрізняють такі господарські функції ландшафтів (від незайманої природи до найбільш техногенно трансформованих при­родних комплексів): 1) заповідні; 2) мисливсько-промислові; 3) лісо­господарські; 4) рекреаційні; 5) лукопасовищні; 6) землеробські, у т.ч. меліоративно-землеробські; 7) водогосподарські; 8) селитебні (сельбищні); 9) дорожні; 10) промислові; 11) гірничо-промислові; 12) непридатні для господарського використання.

Розрізняють функціональні типи і підтипи ландшафтів: селитебний тип поділяють на підтипи міської та сільської забудови; рекреа­ційний — на санаторно-курортний, оздоровчий, лісопарковий та ін. Для більш деталізованої класифікації виділяють також функціо­нальні види та різновиди ландшафтів: оздоровча рекреація різних видів — приморська, гірсько-лісова і т.д. Слід пам'ятати, що різні види господарського використання мо­жуть територіально співпадати. Іншими словами, один і той самий ландшафт виконує одночасно кілька територіально поєднаних соці­альних функцій. При цьому окремі функції допускають таке територіальне співпадання та накладання, але є і територіально несумісні господарські функції. Гарно уживаються на одній ділянці дачне розселення і приміське садівництво чи городництво, рекреаційна й природоохоронна діяльність. Несумісними є промислове виробництво і рекреація, звалища і рекреаційні зони.

Особливу роль серед численних соціальних функцій ланд­шафту відіграє прнродно-заповідний фонд. Природно-заповід­ний фонд — це система ділянок суші й водних просторів (аква­торій), природні комплекси та компоненти яких мають особли­ву біосферну, наукову, рекреаційну, естетичну цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ланд­шафтів, генофонду рослин і тварин, підтримання екологічного балансу довкілля, його моніторингу — системи спостережень і контролю. До складу природно-заповідного фонду України відносять біосферні та державні заповідники, водно-болотні уг­іддя міжнародного значення, національні природні парки, регі­ональні ландшафтні парки, комплексні та компонентні заказни­ки, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоо­логічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, за­повідні урочища. Основні соціальні функції різних форм природного заповідного фонду наведені в таблиці 5.

На даний час в Україні близько 5, 6 тис. об'єктів природно-заповідного фонду, загальна площа яких становить, біля 2, 4 млн. га, або 4, 1% території країни. Законодавством України встановлений норматив ПЗФ для країни та її регіонів на рівні 5% території. Визначені оптимальні роз­міри заповідників у різних природних зонах: в умовах лісостепу і степу їх площа повинна бути не менше 20-40 тис. га; в лісовій зоні — до 60-80 тис. га.

Таблиця 5